Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010
Василь Биков (1924-2003)
Василь Биков (1924-2003)
У Василя Бикова вражаюча доля. Понад півстоліття живе він після того, як його мати отримала на нього «похоронку». Його книги не просто популярні: бестрашна правда, пристрасна проповідь справжніх людських цінностей і нетерпимість до зла, під якою б личиною воно не ховалось, створили письменникові особливий авторитет. Пройшовши горнило війни, вистраждавши сповна лихоліття партизанської Білорусії, він сказав у післявоєнній літературі своє сповнене гіркої правди й болю слово від імені всіх колишніх солдатів.
Свою біографію письменник умістив у три книжкових абзаци: природна стриманість не дозволяє йому багато розповідати про себе. Усе його життя так чи інакше відбилося в його книгах.
Народився Василь Володимирович Биков 19 червня 1924 р. у невеличкому селі Бички Ушацького району Вітебської області в звичайній селянській родині. Там, у мальовничому куточку Білорусі, пройшло його дитинство. Закінчивши школу, вступив на скульптурне відділення Вітебського художнього училища, але через матеріальні труднощі був змушений залишити навчання.
За день до початку війни поїхав у Шостку (українське місто) до дядька, знову мріючи про навчання. Тут його застала війна. За кілька днів хлопець виявися повністю відрізаним від своєї родини, яка залишилися на окупованій території Білорусії. Вчитися йому довелося в Саратовському піхотному училищі, куди направляли щойно мобілізованих. З осені 1943 р. перебував на фронті. Двічі поранений, пізнавши «кров і піт» піхоти та «госпітальні муки», він вийшов з війни, збагачений величезним досвідом.
Перші два його оповідання про війну - «У той день» та «У першому бою» - з’явилися 1949 р. на «Літературній сторінці» «Гродненської правди». Почав писати з малих форм - оповідання, рецензії, статті. Декілька років відбувалося становлення письменника: він шукав себе у всьому - виборі жанру, теми, часу оповіді. Створивши низку оповідань як про війну, так і про мирне життя міста і села («Смерть людини» - 1951, «Утрата», «Вночі» - 1956, «Щастя», «На озері» - 1957, «Фруза», «Троє» - 1959), а також героїко-пригодницьку повість «Останній боєць», на рубежі 50-60-х років видав у бібліотечці журналу «Вожак» збірку сатиричних мініатюр «Хід конем».
Критики поділяють усі твори В. Бикова на воєнні та побутові, набагато слабкіші. Справжній талант письменника виявився саме у воєнній прозі.
«Журавлиний крик» (1959) можна вважати першою значною повістю, присвяченою героїчній тематиці. Вона була видана масовим тиражем 1961 р. в книзі, в яку крім неї ввійшло і кілька раннії оповідань, що найбільш яскраво відбивали творчий пошук письменника («Смерть людини», «Обозник», «Вночі», «На озері», «Фруза» та ін.) У «Журавлиному крикові» автор уперше спробував у межах невеликої повісті проаналізувати мотиви поведінки бійців, які після наступу ворога розділилися на героїв і зрадників. Доля кожного з шести солдатів передана в окремому розділі-новелі, де кожен розповідає або згадує про себе, про свій шлях до залізничного переїзду, де треба затримати ворога. Останній і головний штрих до людського життя кладе тут смерть - смерть героя або зрадника.
«Третя ракета» (1961) була написана одразу після «Журавлиного крику». Оповідь у повісті ведеться від імені головного героя - солдата Лозняка, який, цілий рік пролежавши в шпиталях, потрапив на передову. До цього він воював на Вітебщині в партизанському загоні. Довелося Лозняку бачити «акцію» карателів - звірячу розправу з населенням цілого села, коли людей живцем клали в багнюку для того, щоб проїхали німецькі танки. Головна думка твору висловлена самим Лозняком, який випадково вцілів у бою: «Як усе це складно! На скільки ж фронтів треба боротися - і з ворогами, і з різною сволотою поряд, нарешті, з собою. Скільки перемог треба одержати, щоб вони з’єднались у ту, яка буде написана з великої літери? Як мало цієї рішучості, добрих намірів і скільки ще треба сил!».
Після виходу повість було інсценізовано і включено до репертуару різних театрів. До недавнього часу вона не сходила зі сцени Київського молодіжного театру, а у 1963 р. була екранізована. За неї письменника було удостоєно Державної премії імені Якуба Колоса.
«Зрада» (1960) - повість, в основі якої також пережитий досвід фронтових подій письменника. Невелика група солдат-артилеристів проривається до своїх. Під час цього прориву розкриваються їхні характери: як і в «Журавлиному крикові», вони поділяються на мужніх, чесних бійців і зрадників, але в цій повісті відбувається «моральни двобій». Вперше в творчості В. Бикова з’являється мотив дороги як шлях вияву й становлення характерів, як загальної спрямованості до однієї мети, зрештою, як символу життя. Згодом письменник використав цей мотив у багатьох повістях («Дожити до світанку», «Піти й не повернутися», «Вовча зграя», «Альпійська балада», «Круглянський міст»).
У 1963 р. з’являється повість «Альпійська балада». У центрі її - самовіддане і зворушливе кохання, яке зазнає випробувань у пеклі війни. «Альпійська балада» ніби виросла з «Третьої ракети», де автор про ніжні почуття розповідав неначе мимохідь.
З квітучих альпійських луків, засіяних червоними маками, через декілька років письменник знову «повертається в окопи». Упродовж 1964-1965 рр. він створює повісті «Пастка», «Атака з ходу», «Його батальйон», ставлячи собі за мету глибше зазирнути в душу солдата, який опинився в безвиході, позбавлений будь-якої можливості боротися з ворогом. Сила обставин, що тиснуть на людину, захоплює письменника. Він починає «експериментувати» з моральною стійкістю героїв, не просто змальовуючи людину за тяжких обставин війни, а розглядаючи її в «пеклі життя». Це пекло і фашистського полону («Пастка»), і бою на передовій («Атака з ходу», «Його батальйон»), і німецької окупації («Знак біди», «Обеліск»), і партизанського відступу («Вовча зграя», «Піти й не повернутися»), і невдалого рейду в німецький тил («Дожити до світанку»). За таких нелюдських, «пекельних» умов боєць йде на подвиг, - уже герой, навіть якщо через смерть він не зміг його здійснити, як у повісті «Дожити до світанку», де лейтенант Івановський замість складу німецьких боєприпасів, вмираючи, зумів підірвати лише одного німця з возом соломи. Будь-який вияв моральної стійкості, людяності на війні - це подвиг. Учитель Мороз в «Обеліску» не вбив жодного німця, але він справжній герой, бо добровільно йде на страту зі своїми учнями.
«Мертвим не болить» (1965), мабуть, найбільш автобіографічний твір письменника. Він був безпосереднім учасником трагічних подій війни, зображених у романі. Бачив героїчну самовідданість, бойову звитягу, надзвичайну людяність - і поряд з ними підлість, обмеженість, кар’єризм, жорстокість, бездуховність. Герою роману, Василевичу, поталанило - він залишився живий, але щось у ньому нагадує людей, про яких Е. Хемінгуей сказав, що вони ніколи не зможуть повернутися з війни. Навіть у мирний час Василевич не може заспокоїтися, пам’ять постійно повертає його до огненних літ, а в серці назавжди залишився гіркий невимовний біль. Це біль не тільки від втрати друзів, воєнних поразок, а перш за все - біль за людину, яка не зробила моральних висновків з уроків історії.
Психологічна, моральна ускладненість образів, учинків вирізняє повісті В. Бикова цього періоду. Він намагався розкрити всю правду війни, яку сам пізнав сповна. Цей шлях привів письменника до створення партизанського циклу повістей («Круглянський міст» - 1968, «Сотников» - 1970, «Обеліск» - 1971, «Дожити до світанку» - 1972, «Вовча зграя» - 1974, «Піти й не повернутися» - 1978), відзначених державними преміями.
«Круглянський міст», перша повість, є своєрідним переходом до нового етапу творчості. Маленька група партизанів отримала завдання спалити міст через річку, але при першій же спробі загинув командир. Командуваня бере на себе Бритвін, який має власний план виконання завдання. До мосту, що охороняється, посилають сільського хлопця, який у бідоні з-під молока повіз вибухівку. Міст підірвано, але юнак загинув. Молодий партизан Стьопка Товкач розуміє аморальність цього плану. Він чинить самосуд над командиром-самозванцем, стріляє в нього, за що й потрапляє до ями штрафників. Сидячи в ямі, він згадує весь епізод від початку до кінця - як обманювали довірливого Митю, обіцяючи взяти його до партизанів, як потім, після загибелі хлопця, поверталися задоволені. Стьопка відчуває сором і біль, а для Бритвіна та його спільника Данила Шпака життя дитини не має ніякої цінності лише тому, що батько її прислуговував німцям.
Починаючи з «Круглянського мосту», у прозі В. Бикова все частіше звучить тема - діти на війні. Образ Миті, як і образ дівчинки Соні з «Сотникова», написаний з глибокою любов’ю. Соню фашисти повісили разом з Сотниковим, старостою та Демчихою. Письменник вирішує болісне для нього питання: якщо безрезультатні всі зусилля, якщо в людини немає ніякої можливості боротися з обставинами, якщо життя можна зберегти лише ціною зради - в ім’я чого така непохитна мужність, таке почуття власної гідності? Дитина, її життя - найвища міра гуманності для В. Бикова, в ім’я неї герої йдуть на смерть. Бритвін і Шпак, навпаки, знищили дитину. Свій гнів з приводу того, що сталося біля Круглянського мосту, автор втілює в образі юного, фізично слабкого Стьопки Товкача. У творі виявляється активна позиція Бикова-письменника, що не приймає ніяких виправдань людської жорстокості.
Найширше тему відповідальності перед дітьми як відповідальності перед майбутнім письменник розкрив в «Обеліску», де шкільний учитель Алесь Мороз добровільно поділяє долю своїх учнів, іде з ними на страту. У повісті «Вовча зграя», написаній через два роки після «Обеліска», найвищим подвигом усього життя партизана Левчука стане врятування щойно народженої дитини. Погляд письменника спрямований з минулого в майбутнє, яке сьогодні стало реальністю.
У повістях, створених на початку 70-х років («Сотников, «Обеліск», «Дожити до світанку»), автор начебто навмисне ускладнює ситуацію - позбавляє героїв здоров’я, сил і такими підводить їх до головного випробування, зосереджуючи увагу на силі духу. Типові риси позитивного героя - фізична сила, зовнішня принадність, спритність - у В. Бикова не є вирішальними, все визначається моральними якостями. У героїв його повістей лише один, вибраний давно життєвий шлях, на якому їх застала війна. Вони непохитно йдуть ним. Зрадники не обирають свій «чорний шлях», просто їхні вчинки зумовлені іншими законами й правилами: будь-якою ціною вижити, усе інше - дрібниці. Вибір у биковських героїв виступає як моральне випробування - одне з багатьох, що чекає на людину в житті, але цей вибір посилюється обставинами воєнного часу.
У повісті «Знак біди» (1982) письменник порушує питання про людяність, причини її незнищенності. У центрі повісті - Петрок і Степанида. Життя їх змальоване від наймитської юності до смертного часу, коли вони гинуть на своєму хуторі, але не підкоряються фашистам.
Дія повісті «Кар’єр» (1986) відбувається восени 1941 р. в глухому білоруському містечку, окупованому німецько-фашистськими загарбниками. Уперше в творчості письменника воєнна тема органічно пов’язана з нашою сучасністю, досліджується вплив давно пережитого на долі людей старшого і молодого поколінь.
«Облава» (1988) - остання повість, присвячена трагічним подіям мирних років. Середина 30-х років, білоруське село...Федір Ровба - головний герой твору - вважає, що революцію здійснено для того, щоб людині, яка працює на землі, жилося добре. Він спробував так жити і навіть придбав молотарку, але його звинуватили у «нетрудових» прибутках і експлуатації. Федір не може збагнути, у чому його провина, чому великій політиці не потрібно, щоб люди жили добре, чому вони мають бути однаковими. Він не хоче покидати свій дім, як радить йому старий єврей Ноем, адже тут його земля, односельчани, рідня, коріння, тут його батьківщина. За це й поплатився Ровба, засланий у Сибір. Він намагається повернутися, втікаючи із заслання, але люди, односельчани, влаштовують на нього облаву. Найстрашніше, що пережив Федір Ровба у житті, - це те, що він почув голос свого сина Миколки серед тих, хто переслідує його. Син відмовився від батька. Руйнується природність життя. Мабуть, уперше про героя В. Бикова не можна сказати: він вистояв. Життя для Ровби більше не має сенсу, він перетворюється на звіра, якого переслідують, і вже ніколи не відчує себе людиною. Найбільша трагедія в тому, що таким його зробили свої.
Стійкість, героїзм і людяність солдат, складні психологічні колізії за важких воєнних умов, неоднозначне осмислення історії та сучасності - такий зміст більшості творів В. Бикова.
Українською мовою перекладено вісім з шістнадцяти його повістей.
Народний письменник Білорусії Василь Биков, що писав про війну, помер 22 червня 2003 року в реанімаційному відділенні онкологічної лікарні в місті Боровляни, саме в той день, в який шістдесять два роки тому почалася Велика Вітчизняна війна. Поховали митця на Східному цвинтарі в Мінську.