Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010

Тисячокрилий журавель (1949)
Ясунарі Кавабата (1899 - 1972)

Композиційна побудова повісті «Тисячокрилий журавель» пов’язана з традицією чайної церемонії. Саме з цього ритуалу в храмі древнього міста Камакура (де Кавабата жив тривалий час) і починається знайомство читачів з головними героями: Кікудзі і Юкіко, долі яких і становлять основу сюжету. Чайна церемонія - загальне тло, а точніше, художня тканина, переплетіння «нитей» якої з’єднує минуле і теперішнє усіх персонажів.

Сутність чайного обряду - старовинної традиції, доведеної японською естетикою до рівня високого мистецтва, - полягає у тому, щоб дати можливість людині поміркувати над своєю долею, очистити душу від повсякденних турбот і суєти, нагадати про гармонійну єдність людини з природою та іншими людьми. Існує чотири правила чайної церемонії:

1. Гармонія. Це умова існування, основа основ; постійність, можлива лише тоді, коли є рівновага. Наслідуючи красу, людина вдосконалює себе та свої взаємини зі світом. Пошуки гармонії - призначення традиційного мистецтва японців.

2. Чемність. Вона передбачає щирість стосунків між людьми, суголосся сердець, «зустріч почуттів» не за правилами поведінки, а через те, що душа людини, яка потрапляє у світ краси та натуральності, прихильна до добра. Чайний дім - це обитель миру та спокою, сюди немає доступу людям із поганими думками.

3. Чистота. Вона повинна бути абсолютною, починаючи від почуттів та думок, закінчуючи чистотою в буквальному розумінні.

4. Спокій. Головне у чайному домі - тиша та спокій, необхідні для рівноваги духу, для бесіди «серцями».

Як неодноразово підкреслював сам Кавабата, його мета - не докладний опис чайної церемонії, а застереження від вульгаризації її сучасністю. Небезпека духовного знецінення давньої традиції в повісті йде від Тікако Курімото, яка здобула собі неабияку «славу вчительки чайної церемонії». З цією жінкою пов’язані всі життєві труднощі головних героїв повісті. Колись Тікако була коханкою батька Кікудзі, котрий по-дорослому осмислює свої дитячі спогади про неї. Пізніше ця жінка змогла увійти в довіру до його матері, ставши незамінною помічницею в родині Кікудзі, допомагаючи влаштовувати чайні церемонії і навіть прислуговуючи на кухні, коли збиралися гості. Тікако опікає і вже дорослого Кікудзі, котрий втратив батьків. Вона впливає на розвиток його стосунків з нареченою Юкіко Інамурі й чинить перешкоди його контактам з пані Оота та її дочкою Фуміко. Тікако пересуває людей та їхні долі, як чашки: спочатку вона підсовує Кікудзі Юкіко і відсовує пані Оота, потім відсовує її дочку Фуміко, врешті-решт, відсовує й Юкіко, повідомляючи, що обидві дівчини вийшли заміж.

Слід зазначити, що на сторінках повісті чайний посуд і взагалі вся кераміка - вази, чашки і чайники - живуть немовби власним особливим життям, пов’язаним із минулим. Старовинні речі, яким по кількасот років, відтіняють швидкоплинність людського існування, втілюють віковічуу мудрість, нагадують про неминущі цінності.

Огорнений романтичним серпанком образ Юкіко, котра тримає в руках рожеву крепдешинову хустку (фуросікі) із зображенням літаючих журавлів, заполонив увагу Кікудзі із самого початку повісті. Він закохується в Юкіко, шукаючи в ній утілення своїх мрій.

Іншу сюжетну лінію повісті становлять досить складні стосунки (в тому числі й любовні) Кікудзі з пані Оота та її дочкою Фуміко. Із пані Оота його пов’язують спогади про батька (котрий зближується з нею після Тікако). Оота - сан шукає в синові риси батька, люблячи його і шануючи пам’ять про нього.

Зближення з Кікудзі відкриває в Оота невідомі раніше привабливі риси і краще розуміє тепер почуття свого батька. Оота не чинить перешкод запланованому шлюбу Кікудзі з Юкіко. Однак співчуття самого Кікудзі до дочки Оота - Фуміко (після раптової смерті її матері від паралічу серця) і зближення з нею, а також наполеглива «турбота» Тікако про Кікудзі роблять дівчину з літаючими журавлями на фуросікі недосяжною мрією для хлопця.

В японській символіці журавлі - символ надії, благополуччя і щастя. Малюнок із зображенням білосніжних птахів на білому фоні має глибокий смисл: героїня повісті повинна мати щасливу долю. Мрія про щастя взагалі є провідною ідеєю твору, але вона лишається недосяжною.

В естетиці японського мистецтва уявлення про речі, а точніше, про «сумну принадність речей», має дуже велике значення. Дерева, квіти, каміння, кераміка сприймаються японцями як одухотворені образи, пройняті настроями туги, співчуття, світлої печалі. У літературній творчості, особливо в поезії, як і в мистецтві складання букетів (ікебана), як і в традиційному японському саду, немає нічого зайвого, але завжди є місце для уяви, натяк, певна незавершеність і несподіваність, що змушують працювати думку і почуття. Спираючись на традиційну японську естетику, Кавабата через «сумну принадність речей» передає своє ставлення до героїв: симпатії і співчуття, милосердя і ніжність, гіркоту і біль.

Розкриваючи внутрішній світ героїв, робити їх живими й близькими до читачів людьми допомагають письменникові також і суто японська споглядальність, тонке розуміння природи та її впливу на душу людини.

Природа в творах Кавабата завжди посідає особливе місце. Життя природи і людини, на думку письменника, поєднані невидимими ланцюгами. Усвідомлення цього первісного невід’ємного зв’язку надзвичайно важливе для митця. З ним пов’язане і відчуття ритму цілісного світу, що дозволяє проникати в закони природи, жити з нею одним життям, не відступаючи від природного єства, не створюючи дисгармонії, дисонансу, розладу з нею, а отже і з самим собою. Рядки про природу - це своєрідне тло, на якому взаємодіють герої, проте нерідко природа набуває і самостійного значення, стаючи одним із образів твору. Кавабата закликає вчитись у природи, проникаючи в її нерозгадані таємниці, він бачить у спілкуванні з природою шлях до морального та естетичного вдосконалення людини.

У зображенні Кавабата природа прекрасна й велична, через показ змін у ній автор відтворює порухи людської душі, тому майже усі твори письменника багатопланові, вони мають прихований підтекст. У повісті «Тисячокрилий журавель» природа немовби співчуває героям. Наприклад, через опис природи передається тривога Кікудзі перед несвідомістю. Коли Кікудзі виглянув у сад, «по небу прокотився грім. Далекий і могутній, він наближався. На мить дерева у саду освітив спалах блискавки». Блискавка, як думка, і думка, як блискавка, - нерозривність цих понять допомагають авторові краще показати образ Кікудзі, який переживає осяяння, знайшов потрібне рішення, певний вихід для себе. «І одразу зашумів дощ, - пише Кавабата. - Поступово грім відкотився далі». Дощ неначе змиває тривожні передчуття героя, очищує його душу, відкриває шлях до нового чистого начала. «Кікудзі підвівся і затефонував Фуміко». Розмовляючи з нею по телефону про дрібниці, Кікудзі ледь її слухав, перевівши розмову на головне:

«- У нас тут справжня злива. А у вас?..

- Ллє, як з відра. Тільки-но так гримнуло, що я ледь не вмерла.

- Зате після дощу буде так свіжо...»

Слово «свіжий»; «свіжість» означає не тільки стан у природі після дощу, а і зміну у внутрішньому світі героя.

В описі зустрічі персонажів використовується така сама символіка:

«- Напевне, ви чули по телефону, як тут зранку шумів дощ? - спитав Кікудзі.

- Хіба по телефону почуєш? Я не звернула уваги. Дивно, невже можна почути, як шумить дощ у вашому саду?»

В останній фразі цього діалогу застосовується прийом іносказання. Це речення слід розуміти так: «Хіба можна знати, що відбувається у вашій душі?»

У фіналі повісті символіка речей і природи зливається воєдино. Уранці, після ночі з Фуміко, Кікудзі в саду перед чайним павільйоном піднімає друзки чашки, розбитої дівчиною напередодні. Із цією чашкою пов’язані стосунки чотирьох людей: батька Кікудзі з пані Оота і самого Кікудзі з Фуміко. «Кікудзі склав разом чотири великих друзки, і в його долоні з’явилась чашка. Тільки на її краю не вистачало шматочка. Кікудзі узявся його відшукати, та згодом полишив цю спробу». Піднявши очі вгору, він побачив, що на сході поміж деревами сяяла одна велика зірка. «Скільки я вже не бачив ранкової зорі!» - подумав Кікудзі, дивлячись у небо, що потроху затягували хмари. Зірка виблискувала серед хмар і від того здавалася ще більшою, ніж була насправді... «Нема сенсу збирати черепки, коли на небі сяє зірка таким свіжим блиском», - промайнуло в голові Кікудзі. І він кинув уламки на землю».

Фуміко, рішуче розбиваючи ввечері чашку, немовби обривала всі пута минулого, які безнадійно заплутали ті, хто пив чай із цієї чашки до неї, пута, що не відпускали від спогадів тих, хто живе нині. Водночас дівчина переживає з приводу того, що Кікудзі може порівняти її чашку з іншою, кращою (тобто з Юкіко) : «У вас є краще «сіно», - прошепотіла вона». («Сіно» - чашка в стилі Сіно Сосіна, відомого майстра чайної церемонії). Однак після незабутнього вечора Кікудзі й не думав з кимось порівнювати Фуміко. Вона стала для нього незрівнянною, стала самою долею. Проте, кинувши черепки на землю, Кікудзі, знову піднявши очі вгору, ледь скрикнув: «Зікрки вже не було. Поки він збирав друзки, ранкова зірка сховалася за хмарою». Він знову підняв черепки. «Шкода було кидати чашку. Та й тут її могла побачити Тікако» (через яку все минуле здається гріховним і брутальним). Втративши зірку (Юкіко), Кікудзі все ж таки відчуває, що звільнився від «гидкої чорної пелени, що затуманила йому світ», символом якої у повісті є потворна родима пляма на грудях (тобто на душі) Тікако. Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко? - розміркрвує сам герой, згадуючи, як не опиралася Фуміко - «опиралася тільки її чистота». Кікудзі боявся, що цього разу прокляття торкнеться його душі, а вийшло навпаки: його душа неначе очистилася. Чиста хмарка Фуміко, що закрила зірку Юкіко й очистила душу самого Кікудзі, безслідно розтанула. Кікудзі ніде не може знайти дівчину, яка раптово зникла. Згадавши її слова «Смерть йде слідом за мною», він відчуває, як дерев’яніють його ноги від жахливої думки: «Не можу повірити, що вона померла!» «Як же Фуміко могла померти, коли мене самого вона повернула до життя?» - із цим та з багатьма іншими запитаннями залишає свого героя Кавабата у фіналі повісті. І в скорботній тональності немовби відповідає на почуття Кікудзі вся природа, що також сумує разом із людиною.

Лірична повість «Тисячокрилий журавель» написана на основі давнього естетичного принципу японського мистецтва - міябі (яскрава краса). Краса у творі показана всебічно: і як чуттєва, земна, втілена в образі пані Оота, і як вишукана, вічна, уособлена в образі дівчини Юкіко, і як прихована внутрішня краса, втілена в образі Фуміко. Автор передає відчуття краси за допомогою особливого прийому - натяку (йодзю), який створює настрій, викликає «надпочуття», змушуючи працювати думку й уяву читача.

Повість «Тисячокрилий журавель» має глибокий гуманістичний зміст. Назва твору промовиста: тисячокрилий журавель - це символ чистоти та щастя, яких шукає кожна людина, інколи не здогадуючись, що вони зовсім поруч.

Ясунарі Кавабата - представник «жіночого стилю», виразник м’якої, чутливої краси в японській літературі. Його манеру можна порівняти з цвітінням сакури, що повільно облітає, і її пелюстки символізують прекрасні миттєвості життя. Він прагнув розкрити таємний, прихований сенс буття, змушуючи читачів шукати істину разом. Розкутість синтаксису, поєднання реального й уявного, підкреслений ліризм, вишуканість художньої форми, захоплення старовиною, поетизація почуттів, фрагментарність композиції - основні ознаки індивідуального стилю Я. Кавабата, який, за його словами, «усе своє життя прагнув досягти прекрасного».