Кобо Абе (1924-1993)
Кобо Абе (1924-1993)
Кобо Абе - один із найталановитіших письменників Японії XX століття. Його творчість відзначається філософським поглядом на сучасні проблеми, умінням вирізняти найголовніше, найсуттєвіше, проникнути в саму сутність речей. У творах Кобо Абе знайшли відбиток не тільки проблеми японців, але й проблеми всієї земної цивілізації другої половини XX століття. Дослідник спадщини митця М. Т. Федоренко пише: «Кожна нова книжка цього автора стає значною подією в духовному житті, - і не тільки Японії. Важко погодитися з тим, що всі найважливіші теми давно вже вичерпані світовою літературою, і це неминуче прирікає письменників до повторення. Ніхто не може знати, на чому зосередиться проникливий погляд письменника, які відкриття очікують читача Кобо Абе. Бо письменник ніколи не переорює старого поля - щоразу підіймає цілину».
Кобо Абе (справжнє ім’я - Кіміфуса, «Кобо» - від вимовленого китайською «Кіміфуса») народився 7 березня 1924 року в Токіо. Дитячі роки провів у Маньчжурії, де його батько працював на медичному факультеті Мукденського університету. У Китаї він у 1940 році закінчив середню школу. Життя в країні іншої культури, безумовно, розширило світогляд Кобо Абе, змусило по-новому подивитися на навколишній світ, побачити багато того, що було для нього невідомим. Для нього, сформованої особистості, суто японські традиції почали існувати після повернення на батьківщину.
В Японії Кобо Абе завершив освіту в школі Седзьо, а потім закінчив медичний факультет Токійського університету, хоча лікарем не працював жодного дня, оскільки, як він якось висловився, «не створений для цієї професії».
Його справжнім покликанням стала літературна творчість. Одним із важливих моментів, що визначив його літературні та і життєві позиції, було чудове знання світової літератури. Що є людина в сучасному світі, чим вона є для суспільства і чим суспільство є для кожної окремої особистості, стосунки людини зі світом, спроби знайти своє місце в світі - такі проблеми цікавили юнака і визначили теми його майбутніх творів.
Перше оповідання Кобо Абе «Шляховий знак у кінці вулиці» з’явилося 1948 року. Повість «Стіна. Злочин Карума», опублікована 1951 року, принесла авторові визнання публіки і вищу літературну премію Японії - премію Акутагави. У 1962 році Кобо Абе отримав ще одну премію - газети «Іоміурі» за роман «Жінка у пісках». Наступні роки теж були досить плідними для письменника. Один за одним виходять його романи «Чуже обличчя» (1964), «Спалена карта» (1967), «Людина-коробка» (1973), що також стали широко відомими не тільки у Японії, а й за її межами.
Уже перші твори підтвердили оригінальність його художньої манери: переплетення вигаданих і реальних пластів розповіді (цього Абе, за його власним зізнанням, вчився у М. Гоголя), динамічний сюжет, витриманий у дусі детективу, тонкі філософські роздуми та символіка, сатиричність стилю та лапідарність мови. Вони виявляють і своєрідне кредо письменника, якому Абе залишиться вірним у подальшому: прагнути досліджувати не стільки побут і «болючі проблеми» суспільства, скільки «мозок і психологію», котрі так чи інакше визначають «спосіб дій». Особливий художній погляд Абе давав привід критиці в різні роки називати його то фантастом, то авангардистом, то японським Сартром, то японським Достоєвським.
Оригінальна художня уява Кобо Абе. Таємниця криється в тому, що письменник володіє рідкісним обдаруванням перевтілення: він стає то Нікі Дзюмпеєм (роман «Жінка в пісках»), то людиною-маскою (роман «Чуже обличчя»), то агентом, який шукає втікача (роман «Спалена карта»), то людиною- коробкою (роман «Людина-коробка»). Авторові вдається втілити в літературних образах реальні характери з їхньою життєвою достовірністю і природністю. Це, зрозуміло, зовсім не означає, що позиції автора збігаються з ідейними спрямуваннями його героїв. Для того, щоб зробити персонажів живими, повнокровними, художникові необхідно пережити їхні відчуття, перейнятися їхніми думками, знайти відгук у людей, які його оточують, і в собі самому.
Роман «Жінка у пісках» (1962), що здобув премію газети «Іомура», ознаменував початок романної творчості Абе. Авторська увага фокусується на процесі зміни психології, свідомості Нікі Дзюмпея - скромного ентомолога, особистості досить ординарної. Мріючи в минулому хоча б чим-небудь прославитись, зараз він несподівано опиняється разом із самотньою жінкою в полоні величезної піщаної ями. Герой, допомагаючи жінці щодня відгрібати з ями пісок, що загрожує впасти з морського берега на село і зруйнувати, засипати усі житла, постійно відчуває внутрішній дискомфорт: «Якщо щоразу рятувати ближніх, які помирають від голоду, ні на що інше часу не залишиться...». У стані безмежного відчаю, моральної та фізичної втоми він намагається втекти з цієї страшної пастки, але «думка його біжить назад». Герой, нехтуючи своєю свободою, повертається на дно жахливої ями. Довгі, втомлюючі душу роздуми про права особистості, закон в умовах нелюдського існування приводять його до відмови від свого «я», наближаючи тим самим до вселюдського «ми». «У піску разом з водою він ніби виявив у собі нову людину». Символічний і образ піску в романі. Для Нікі він - «сам рух». Правдивий опис подій, реалістичність обставин справляє глибоке враження при читанні цього твору. Читач мимоволі проймається співчуттям до героя, відчуваючи сильне бажання допомогти, врятувати людину.
По суті своїй це твір філософський, що містить у собі узагальнення і дає змогу відчути безвихідь людського існування в сучасному світі.
Роман «Чуже обличчя» (1964) на перший погляд може здатися твором про трагедію людини, яка втратила обличчя в прямому розумінні. Внаслідок вибуху в лабораторії на обличчі головного героя утворилися жахливі шрами, і він певен, що його потворність, саме зовнішнє каліцтво перешкодило йому знайти дорогу до людей. І чоловік вирішує здолати трагедію. Шлях один - прикрити обличчя маскою, що при сучасному розвиткові хіміє не є неможливим. Проте все виявилося набагато складнішим і трагічнішим, бо героєві невідома істинна суть маски. Герой неначе прозріває і приходить до висновку, що людина завжди у масці: «Всі люди прикривають вікно душі своєї маскою з плоті й ховають п’явок, які живуть під нею».
Інше велике відкриття, яке робить герой, - бажання людей ототожнити зовнішній вигляд з внутрішнім змістом, впевненість, що душа й обличчя перебувають у цілком визначеному зв’язку. І звідси прагнення сховати своє справжнє обличчя, щоб не дозволити стороннім зазирнути в душу. Ось чому, розмірковує герой, у давні часи кати, інквізитори, розбійники не могли обійтися без маски. Отже, досить затулити маскою своє справжнє обличчя, щоб відкрилася істинна сутність людини. Виходить, обличчя людини - значно важливіше, ніж ми звикли вважати, оскільки все в нашому житті, в тому числі й порядок, звичаї, закони - «ця готова розсипатися фортеця з піску, втримується тонким шаром шкіри - справжнім обличчям». Стежачи за розмірковуваннями героя, читач зрештою починає розуміти, що мав на увазі автор, поєднуючи обличчя та душу людини: обличчя людини - це її совість. Виготовивши маску й прикривши нею обличчя, герой роману позбувається совісті. Тепер він готовий на будь-які найжахливіші вчинки. Герой, надівши маску, перетворюється на насильника, морального виродка, звільненого від «усіх духовних пут»: «Звинуватити одного мене не вдасться... Я ненавиджу людей». Абе залишає зовні відкритими питання: «Хто винуватий у цьому? А що, коли усі люди, надівши маски, звільнять себе від обов’язків перед суспільством?».
У романі «Спалена карта» (1967) проблема «людина й вороже їй суспільство» розглядаються в дещо іншому аспекті. Безрадісна повсякденність, у якій існує людина, невпевнена у своєму завтрашньому дні, одноманітне існування обивателів, що зачинилися в своїх квартирах-пеналах. Дуже виразні слова агента розшукового бюро, який змальовує цю картину загального «обивательства»: «Як поглянеш униз, то усвідомлюєш, що люди - двоногі тварини. Здається, ніби вони не просто ходять, а переборюють земне тяжіння, насилу тягнуть свій мішок із м’яса, напханий нутрощами. Усі повертаються додому, повертаються туди, звідки прийшли. Виходять, щоб повернутися назад. Повертаються назад, щоб зміцнити стіни своїх осель, а виходять, щоб роздобути матеріали на ті стіни». І зачиняються кожен у своєму «пеналі» - безлика сіра маса, щоб вранці знову по дзвінку майже одночасно повернути ключа в дверях свого житла.
Детектив розшукує чоловіка, який, втративши місце, пропав безвісти. Стає відомо, що потерпілий після втрати роботи пережив депресію, але виходом із ситуації вважав наявність диплома. З фанатичною вірою він одержує дипломи автомеханіка, радиста, шкільного учителя. Проте ніякі дипломи не можуть врятувати людину від себе самої, і тоді вона тікає з цього життя, на яке приречена. Так вчинив і той чоловік. Але навіть той, хто ще не зник, - агент, - теж внутрішньо відчуває себе втікачем. Не випадково його дружина кидає йому звинувачення: «Ти покинув свій дім, утік... Ні, не від мене... Від життя... ніби від небезпеки, що можеш зірватися з линви, від боротьби за рятувальний пояс, від безупинної конкуренції.» І тоді агент розуміє, що пропалий безвісти не самотній, що «він існує в численних обличчях». Безперспективність, невизначеність, а часто й ілюзорність мети - ось головна причина втечі героя роману. Чи має людина право заважати своєму ближньому обрати свій шлях, якщо сама допомогти їй неспроможна? Як утекти від самотності в людському суспільстві? Ці та інші питання виникають після прочитання роману Кобо Абе.
Герої Кобо Абе часто постають перед читачам не живими людьми, а символами, покликаними уособлювати те або інше явище. Це тому, що його романи тяжіють до притч. В одному з інтерв’ю письменник сказав: «У галузі літератури мислити діалектично це не означає прагнути відобразити дійсність у всій її сукупності, але, на перши йпогляд, обмежуючи себе певним колом явищ, прийти в результаті творчого процесу до відкриттів, які насправді збагачують наше пізнання дійсності.» таким є розуміння письменником свого завдання.
Письменник чудово відчуває час, існування і розвиток усього найбільш типового у суспільстві. Його твори завжди мають на собі відбиток особистого авторського бачення, відчуття багатогранність життя. Все, створене ним, позначене прозірливістю художнього таланту, виражає індивідуальність його свідомості, сатиричну своєрідність стилю. Мова творів митця відзначається лапідарністю: при певній стислості вона глибоко виразна, ясна і сягає корінням у живу мову.
Кобо Абе приваблювали різні жанри. Він пробував свої сили, і досить вдало, не тільки у прозі, а й у драматургії. Написав велику кількість п’єс, серед яких особливо популярними стали «Фортеця», «Полювання на рабів», «Привиди серед нас». Кобо Абе створив власну театральну студію («Студія Абе»), де здійснив постановки своїх п’єс. Великий успіх письменника в читачів пояснюється багатогранністю його таланту, великою майстерністю митця, вмінням зосередитися на найболючіших питаннях сучасності.
22 січня 1993 р. Кобо Абе помер в одній із токійських лікарень, не встигнувши закінчити роботу над черговим романом.