Основні тенденції розвитку прози XX століття - Ніколенко О. М. 2010

Людина-коробка(1973)
Кобо Абе (1924-1993)

Особливості японського світосприймання знайшли відбиток у романі Кобо Абе «Людина - коробка».

Дія твору розгортається на тлі викинутого, нікому не потрібного мотлоху: порожніх пляшок, зім’ятих обгорток, розмоклих коробок, поржавілих залізяк тощо. Усе це складає «принадність звалища сміття», як говорить головний герой роману. Але якщо дивитися на все це через отвір ящика, то речі, вже відторгнені зовнішнім світом, непомітні під ногами раніше, набувають тепер особливого значення: «І недокурок сигарети, і слід собаки, і вм’ятини на боках залізної бочки, і окаменілий від дощу мішок цементу, і погано підігнана кришка люка... Понад усе я люблю саме такий пейзаж».

Створюється враження, що значущість кожної окремої речі (або окремої людини) непомітна в світлі общинного духу; вона стає помітною тільки у вузькому промінчику особистої точки зору, що відокремилася від колективної свідомості. На думку автора, саме уважного ставлення до одиничного, особливого, неповторного - ось чого не вистачає для відчуття справжньої свободи.

Письменник використовує незвичайну ситуацію: змушує людину надіти на себе картонний ящик. На перший погляд, ця абсурдна затія - примха фантазії автора. Але насправді за нею приховується спроба осмислення японського способу життя і духовного стану сучасної людини й суспільства. Надіти на себе ящик для японців означає виокремитися з колективу, тобто добровільно вийти з общини, приректи себе на відчуження й відторгнення людьми. Ця ситуація фактично означає добровільну смерть. До речі, японець відмовляється жити, коли втрачає взаєморозуміння з колегами, членами родини, коли немає нікого, хто міг би підтримати й утішити; саме це відчуження, а не самі по собі матеріальні негаразди, хвороби чи інші прикрощі долі штовхають японця до самогубства. Згідно з давньою традицією, японець наслідує заповідь «Бусідо» (кодекс самурайських законів «Шлях воїна»): «Коли для вибору є два шляхи, вибирай той, який веде до смерті». Отже, надіти на себе коробку означає для персонажів роману Кобо Абе добровільну смерть в очах суспільства. Справді, люди начебто домовилися між собою не помічати людей-ящиків, не говорити про них, хоча вони добре їх бачили. «Заходить, наприклад, людина-коробка у продовольчу крамницю. Витягує руку й починає тягти все підряд. Помідори. Молоко, сушені соєві боби - не така вже цінність, та все ж таки. І ось що смішно: ні покупці, ні продавці, котрі стоять саме тут, поруч, не тільки не лаються, але навіть не помічають цього. Людина-невидимець, та й годі». Байдужість людей є свідченням повного відчуження людини-коробки.

«Невидимий, але такий, що здається видимим, привид - це просто антиіснування», - такого висновку доходить головний герой роману. Саме антиіснування. Адже, як не дивно, «навіть жебраки враховуються при визначенні кількості мешканців міста». За свідченням людини-коробки, жебраки й волоцюги, люди соціального дна, ставляться до таких, як вона, надзвичайно вороже, ще гірше, ніж люди, котрі мають свій будинок і живуть на чесно зароблені кошти. Ворожість представників найнижчих прошарків пояснюється тим, що стати «людиною-коробкою означає опуститися ще нижче рівня жебрацтва», тому вони й намагаються відмежуватися від людей-коробок.

«Смерть буває різна - розмірковує людина-коробка. - У мене й у думках не було покінчити життя самогубством». Однак для суспільства герой мертвий, хоча його переживання свого становища зовсім інше: «Мені навіть здається, що ящик для мене не є глухий кут, до якого я потрапив, а широко розчинені двері в інший світ. Не знаю, в який, але зовсім в інший світ...». Прагнення сховатися в коробці для героя роману Кобо Абе означає зробити крок у бік справжньої свободи. «Хто хоча б один раз намалює в своїй уяві безіменне місто, що існує лише для безіменних мешканців, двері будинків у цьому місті, якщо їх узагалі можна назвати дверми, широко розчинені для всіх - будь-яка людина твій друг, і немає потреби бути пильним... Хто хоча б один раз мріяв про це, на того завжди чекає небезпека стати людиною-коробкою». Як бачимо, вихід у власну «коробку» виявляється єдино можливим шляхом до волі. Створюючи фантастичну ситуацію, письменник стверджує, що коли общинні або групові стосунки стають моральними путами для людини, а колективізм уподібнюється восьминогу, що міцно тримає й не випускає на волю особистісне, індивідуальне, тоді ящик із картону, як друга шкіра, приховає невидиму для інших внутрішню свободу окремої людини.

Автор роману самим написанням твору «Людина-коробка» вже здійснив певний учинок, що суперечить общинному духу: він звернув увагу на те, що вважають за краще не помічати, зважив на оригінальне художнє бачення проблеми, важливої як для японців, так і для всього світу. То хто ж вона, людина? Як вона має жити у суспільстві? Де межі її свободи? І чи здатна особистість взагалі її досягти, живучи в спільноті з іншими людьми? Ці та інші питання вічності в центрі уваги митця.

Людина, котра заховалася від суспільства в коробку, на думку Кобо Абе, певним чином утікає від суспільства. Але при цьому вона йде сама до себе, до відкриття в собі чогось нового, раніше не знаного. Головне, що відбувається з людиною-коробкою, - це вивільнення від інерції накопичення. Людина звикає задовольнятися лише необхідним. Якщо людині, яка живе в суспільстві, все мало й мало, її потреби неминуче зростають, то людина-коробка живе інакше і саме цим протистоїть духу накопичення. Тим більше, що «суспільство-споживання» використовує не тільки речі й послуги, а й людей, котрі можуть стати «відходами» такого способу існування.

Суспільство відкинуло людину, проте й людина теж відштовхнула суспільство - така основна думка роману. Сил, щоб боротися з таким суспільством у однієї людини замало. Її сил вистачає тільки на те, щоб протиставити себе йому, сховавшись у коробку, як у нору. Рішення перейти у цей вимір люди приймають з різних причин. У романі людей-коробок троє: 1) колишній фотокореспондент, головний оповідач; 2) лікар клініки, він не є «справжньою людиною-коробкою», як зазначає оповідач; 3) військовий лікар, чиє місце в клініці посів інший герой, «несправжня людина-коробка».

У романі є одна героїня. Це медсестра Йоко Тояма. За задумом митця, у ній втілюється образ оголеної жінки як символу життя в його первісному стані, не ускладненому суперечливими людськими стосунками. Жінка-життя - це своєрідний центр, довкола якого розвивається сюжет. У ній не можна бачити тільки предмет фізичного бажання всіх трьох «людей-коробок». Значення цього образу значно ширше. Вона не просто об’єкт кохання або плотської насолоди. Вона, жінка-життя, - єдина, хто може врятувати людину від коробки, дати їй силу витримати удари ворожого до людини суспільства.

Через увесь роман паралельно проходять два символічні образи: образ людини, що заховала себе в коробку, й образ оголеної людини. Це зіткнення «герметичності» й «закритості», з одного боку, і «відкритості» й «природності» - з іншого. Кобо Абе у своєму творі показує, що для тих, хто вихований у дусі недовіри до людини, природність викликає жах бути осміяним або покараним. Суспільство, змальоване в романі, живе за середньовічними уявленнями, що сформувалися тієї ж пори, коли людину за якусь провину змушували стояти голою біля ганебного стовпа. Автора турбує те, що в сучасному світі відкритість, щирість - це порок, а природність - неприпустима розкіш. Бути самою собою людині не можна, та це й неможливо. Утім чи варто бути самим собою в суспільстві, де кожного окремого індивідуума просто не помічають?

Письменник, котрий володіє рідкісним даром психологічного спостереження, помітив головну духовну хворобу сучасного суспільства - неуважність до людини, знецінення індивідуального начала. На суспільство щодня падає ціла лавина новин, і серед них «маленька людина» просто губиться, їй немає місця у бурхливому й стрімкому світі - добре, що вона ще хоча б живе в ньому. «Людина слухає новини тільки задля того, щоб заспокоїтися. Яку б хвилюючу новину їй не повідомили, якщо людина слухає її, значить, вона ще живе - ось у чому річ», - доходить висновку герой роману. Десь відбулася пожежа, загинули люди, десь триває війна, а землетрус змів із лиця землі ціле місто тощо, а «я ще жива», думає людина. Мізерне щастя обивателя порівняно зі світовими катастрофами видається вагомішим, сповненим особливого значення.

Ось такі новини потрібні, вважає головний герой твору. А якщо на вулиці помирає якась людина, а фоторепортер раптом передумав фотографувати цю трагедію - кому потрібна така новина. Хоча саме смерть Людини і є, на думку Кобо Абе, найбільш сумною і найбільш вражаючою новиною у світі.

Гнітюча атмосфера дійсності передається в романі за допомогою символіки, а також відкритих антиестетичних прийомів, засобів натуралізму. Наприклад, автор пише: «Дощ на узбережжі пахне псятиною»; «Підлога на кухні була вкрита тонкою смугою плісняви»; «Через півдня покидьки починали розкладатися, і коли двері кімнати відчинялися, звідти нестерпно тхнуло». У романі чимало неприємних, відштовхуючих деталей: порожня бляшанка з-під консервів, ущерть наповнена недопалками, гнилі водорості, незграбний міст, бездомна кішка з розідраними вухами, обрізки овочів, відрізані риб’ячі голови тощо. Велике значення автор надає запахам, які допомагають йому відтворити атмосферу суспільства, в якому буквально задихається людина. І запахи тут відповідні: запахи сміття, звалища, брудної білизни, гнилі, недоїдків, поту, міської вбиральні і т.п. Поки читаєш роман, усе викликає тут огиду: і погода, і вчинки героїв, і їхня хіть, і антисанітарія в приміщеннях і на вулицях. Але нагнітання антиестетичних деталей і подробиць виконує одну важливу функцію: створити в читача враження, що жити так не можна. Водночас читач має замислитись, а чи все гаразд навколо нього? Чи немає такої задушливої атмосфери у світі, де ми перебуваємо? А чим взагалі дихає сучасна людина? Такі проблеми постають у підтексті твору.

Змальовуючи своїх героїв, письменник дає промовисту деталь: коли шкіра людини-коробки звикає до бруду, фізичні страждання зменшуються, тобто головне для тих, хто опинився в коробці, - звикнути до свого стану. «Можливо, організм пристосувався до зменшення споживання кисню, необхідного для дихання шкіри. Спочатку я сильно пітнів, але до кінця літа майже зовсім перестав пітніти. Допоки людина пітніє, вона ще не справжня людина-коробка», - зазначає оповідач. Невже сучасна людина звикне до зменшення споживання кисню нашої духовності? І де симптоми моральної задухи? Ми вже в коробці чи ще ні? Такі запитання ставить перед читачами Кобо Абе.

Читаючи роман митця, хочеться думати, розмірковувати. Не лише про японців, а й про себе. Про людину зовнішню й людину внутрішню. Про те, що живить людей. Про сучасну цивілізацію і своє місце в ній. Одним словом, напевне, корисно з допомогою Кобо Абе хоча б раз побувати в коробці й подивитися на світ через її отвір, подивитися пильніше й глибше, ніж завжди.

Не все беззаперечне в творчому баченні Кобо Абе, але, як зауважив М. Федоренко, його твори «до певної міри можна вважати не просто замальовками, але монументальними полотнами епохи, що проминає». У своїй творчості Абе намагається звертатися до найгостріших проблем людського буття, взятих у формі їх найгострішого вияву, підкресленого в романах за допомогою фантастики та гротеску. У центрі філософської тематики творів Абе - проблеми відчуженості, духовної, а часто й фізичної самотності людини в сучасному їй суспільстві. Суспільство постає в романах Абе як гнітюча і бездушна сила, байдужа або й ворожа до духовних прагнень людини. Водночас і сама людина, намагаючись знайти вихід із в’язниці бездуховного буття, потрапляє не в очікуване царство свободи, а в пастку власних ілюзій, які, по суті, є продовженням тієї абсурдності буття, від якої вона тікає.