Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Творчість С. Малларме. Імпресіоністичні шукання 70-х рр. «Герметична» поезія 80 - 90-х рр.

Уся творчість Малларме позначена духовним конфліктом з навколишнім світом, із французьким суспільством другої половини ХІХ ст., хоча цей конфлікт не мав яскравих проявів у біографії митця на! відміну від інших письменників.

Творчість Малларме - зразок високої майстерності й довершеності - таємнича за своєю природою. Щоб зрозуміти її, потрібні не лише старанність і велика підготовка, а й близькість, спорідненість душ читача й поета. Тільки уважне читання допоможе розкрити надзвичайну насиченість слів (протиставлення містичного світу надпочуттєвих "ідей" реальному світові речей), вкладену в них магічність. Секрети такого тайнопису - у платонізмі поета. Він, як стверджує А. Франс, "…вірив, що точні відповідності між світом абстрактним і світом фізичним встановлені споконвічно, що божественний розум несе у собі синоптичну картину всіх цих непорymних паралелей і що, коли поет їх відкриває, вони виникають у його свідомості з такою очевидністтю, що немає потреби їх доводити"

Oтож, якщо раніше поезія прагнула якомога докладніше відобразити світ речей, то відтепер її завдання, за переконанням Малларме, у тому, щоб знайтиіприховану подібність між предметами, розкрити невидиr відносини, які незримо пронизують усю предметну дійсність. Ця дійсність повинна бути "розпредмечена" так, щоб замість конкретної речі перед нами постала її "суща ідея", яка визначається її місцем в аналогічній структурі світобудови. "Я кажу: квітка! -пояснює свою думку Малларме, - і ось із глибини забуття, куди від звуків мого голосу пори нають силуети будь-яких конкретних квіток, починає виростати щось інше, ніж відомі мені квіткові чашечки; це… виникає сама чаруюча ідея квітки, якої не знайти у жодному реальному букеті".

Звідси - найважливіша заповідь Малларме: "Малювати не річ, а враження, яке вона справляє", причому під "враженням" він розумів не суб'єктивний і короткочасний (імпресіоністичний) ефект від швидкозмінного зовнішнього світу, а ту омріяну мить, коли поету вдається доторкнутися до потаємного "змісту" предмета: Зробити це можна, лише відмовившись від старої, описової

Ї поетичної мови і створивши натомість нову - сугестивну (мову навіювань, натяків). За його словами, предмет, якого торкається звичайне слово, миттєво ущільнюється, стає відчутним, ніби напружується і стискається у грудку, щоб заявити про своє індивідуальне існування. А предмет, якого торкнулося сугестивне слово, навпаки, ніби розслабляється й розкривається — розкривається, як усередину (роблячи доступною власну глибину), так і назовні, назустріч іншим предметам, які починають перетікати і перетворюватися одне на одне найнесподіванішим чином. Довершене володіння цим таїнством, на думку Малларме, якраз і створює символ.

Сам він був поетом, який володів унікальним даром відчувати цю опосередковану схожість між надто різноплановими явищами. Його метафори-аналогії, на перший погляд, надмірно вибагливі й неймовірні, насправді, якщо над ними замислитися, вражають своєю абсолютною точністю.

При цьому, домагаючись "розпредмечення" реальності, Малларме водночас досягає і протилежного ефекту - її дивовижного ущільнення. Приховуючи від читача мотивацію своїх метафор, кінці аналогічних асоціацій, він стягує зовсім різні предмети в один вузол, у нерозчленований згусток, завдяки чому виникає не тільки "темрява" його поезії, але й відчуття, що в одному вірші (навіть у строфі) і справді сконцентровано цілий світ. А втім, одному читачеві, який захоплювався цим ефектом, поет і не без гумору відповів: "Та що ви! Це я просто зобразив свій буфет", - зауваження, яке розкриває власне суть його поетики. Для Малларме однаково придатні будь-які предмети - буфет, фіранка, ліжко, віяло тощо, бо кінець кінцем усі вони однаковою мірою підпорядковані "розnредмеченню". До краю наближаючись один до одного і один в одному відображаючись, вони на очах втрачають чуттєву конкретність, тануть і вичерпуються: поет ніби, випаровує з них "чисті поняття", які складаються в абстрактну, абсолютно ідеальну конструкцію Всесвіту, де міститься його Необхідність, або Краса.

Але ця Краса, за Малларме, лише формальна впорядкованість матерії; вона позбавлена моральної наnовнекості, у неї немає ніякої мети - тільки внутрішня доцільність. Ось чому, на думку дослідників, Краса поета понад усе нагадує ажурне мереживо, де вузли-речі витончені до краю, а нитки, які їх зв'язують, виявляються незмінно важливішими за те, що вони зв'язують. Це мереживо ні на чому не тримається, висить у порожнечі, а крізь нього просвічується темне провалля, Ніщо, яке викликає у поета почуття жаху.

Розробивши техніку сугестії, примусивши читача пережити реальну дійсність як "таємницю", яка вимагає розгадки, викорінивши у собі "нечисте я" суб'єктивності і надавши ініціативу словам", Малларме сподівався підібраmи "ключ" до всесвіту і дати "орфічне пояснення Землі".

Але ранньому Малларме, який учився світорозумінняу Ш. Бодлера і майстерності у віртуоза-парнасця Т. Банвіля, до цього ще далеко, хоча зерна розумової схильності до пошуків нової поетики як засобу заклиання відсутньої Присутності є уже у віршах його молоості "Весняне оновлення", "Літня печаль", "Зітхання", "Дар поезії". Своє поривання із земного "тліну" до блакиті холодних осінніх небес він висловлює витончено, але досить відверто:

Я весь стомився так! Всі прочитав я книги,

Тікать! Тікать звідсіль! Для птиці скільки втіхи.

Серед незнаних хвиль плисти

У небесах!

Герметизм (італ. Ermetismo) — модерністська течія в італійській поезії 1920-1950-х років, яка спиралася на принципи «закритого», ізольованого від світу мистецтва.

Особливості. Для італійського герметизму характерна настанова на максимальне виявлення символічних можливостей поетичного слова, що має закарбувати в собі й передати читачеві найширші контексти зовнішнього та внутрішнього світів навіть тоді, коли окреме слово подається поза звичним логічним зв'язком і прикметами реальності. Звідси — труднощі сприймання «герметичного» твору, позаяк — унаслідок своєї багатозначності — він припускає відразу кілька тлумачень і нерідко загалом не підлягає осягненню в межах традиційної логіки.

Італійський герметизм розвиває традиції школи Парнасців та французького символізму (Артюр Рембо, Стефан Малларме, Поль Валері).

У ширшому значенні слова "герметичною" називають також лірику інших народів, яка має згадані вище особливості, як, наприклад, лірика Пауля Целана.

Елементи герметичної лірики в українській літературі можна простежити від 20-х років минулого століття, особливо близькими до герметизму були деякі автори покоління шістдесятників та вісімдесятників (Микола Воробйов, Віктор Кордун, Олег Лишега), а також окремі представники Нью-Йоркської групи (Роман Бабовал, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська).