Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Натуралізм як течія модернізму, його ґенеза, національні особливості. Філософія і естетика О. Конта і І. Тена. Життя і творчість братів Гонкурів

Натуралі́зм (від лат. naturalis — «природний»), веризм — стиль і напрям у літературі та мистецтві кінця XIX сторіччя, споріднений з реалізмом. Іноді його розглядають як варіант, або етап в розвитку реалізму.

Термін виник в XVII столітті. Першим його вжив Джованні П'єтро Беллорі для позначення мистецтва послідовників Караваджо.

У XIX сторіччі Жюль-Антуан Кастаньярі першим застосував визначення «натуралізм» для опису сучасного йому реалістичного живопису так званої «природньої школи». Термін набув поширення насамперед у Франції. В Італії віддавали перевагу терміну веризм, в Росії натуралістичний живопис зазвичай називають передвижництвом, в США — школою «Кошика для сміття»

В літературі натуралізм представлений іменами Еміля Золя, Гі де Мопассана і Теодора Драйзера.

Натуралізм у музиці- це насамперед творчість Руджеро Леонкавалло, П'єтро Масканьї, Джакомо Пуччіні, Альфреда Брюно, Гюстава Шарпантьє, Ежена д'Альбера.

Оґю́ст Конт (фр. Isidore Marie Auguste François Xavier Comte; *19 січня 1798, Монпельє — †5 вересня 1857, Париж) — французький філософ, позитивіст.

Виклав свої погляди у шеститомному «Курсі позитивної філософії» (1830—1842) і чотиритомній праці «Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства» (1851—1854). Конт, випускник паризької Політехнічної школи (X1814), був першим в історії філософії мислителем, який мав базову технічну освіту. Це дало йому змогу принципово по-новому підійти до розуміння і тлумачення цілої низки проблем, що й знайшло своє завершення в його теорії позитивізму.

Вчення Конта. Конт висунув ідею соціології як науки про закони функціонування та розвитку суспільства в цілому, окремих суспільних явищ. Він зазначав, що у своїй галузі соціологія повинна вирішувати такі ж завдання, які в інших галузях знань вирішують фізика, хімія, біологія, на відміну від конкретних наук (мінералогія, ботаніка, зоологія), завданням яких є опис конкретних явищ, а не встановлення їхніх законів. Конт писав:

«Розумна політика не може ставити собі за мету змусити розвиватися людство, яке рухається завдяки власним імпульсам відповідно до закону, так само незмінного, як і закон гравітації, хоча і гнучкішого. Але вона ставить собі за мету полегшити розвиток людства, навчаючи його».

Соціологія, на думку Конта, є наукою про суспільні явища взагалі, її закони однаково актуальні для всіх часів і всіх народів.

Іпполіт Адольф Тен (фр. Hippolyte Adolphe Taine; 1828, Вузьє, Арденни — 1893, Париж) — французький філософ-позитивіст, естетик, письменник, історик, психолог. Засновник культурно-історичної школи у мистецтвознавстві.

Наукові інтереси. Прагнучи знайти формулу, що охоплює в єдине ціле хаос індивідуальних і неповторних явищ культури, Тен висунув ідею про залежність змін в мистецтві від змін суспільних потреб, побуту, звичаїв та уявлень. Він розглядав мистецтво як органічну складову частину суспільного цілого й виділив соціальні фактори, що визначають своєрідність мистецтва в той чи інший історичний період, в рамках тої чи іншої національної традиції. Такими факторами, на думку Тена, є:

раса як сукупність вродженних та отриманих у спадок нахилів, пов'язаних з особливостями темпераменту й тілесної конституції;

середовище проживання, що включає в себе географічне розташування країни, моральні уявлення її народу, побут та форму політичного устрою;

історичний момент як визначений етап існування даної культури в часі.

Едмон Луї Антуан Ґонкур (фр. Edmond Huot de Goncourt; *26 травня 1822, Нансі — †16 липня 1896, Шанрозе) і Жюль Альфред Юо Ґонкур (фр. Jules de Goncourt; *17 грудня 1830, Париж — †20 червня 1870, Париж) — французькі письменники, які склали літературний тандем і прославилися як романісти, історики, художні критики і мемуаристи.

Біографічні відомості. У 1834 році брати втратили батька, а у 1848 р. — матір, яка за заповітом залишила спадок, що дозволив їм присвятити себе літературі, історії та мистецтву. Спочатку вони вирішили випробувати свої сили як художники, а потім як драматурги, але всі їхні спроби реалізувати себе в живописі або на сцені закінчились провалом. Не мав успіху і їх перший роман «В 18 році», опублікований 2 грудня 1851 р., в день державного перевороту Наполеоном ІІІ. Хоча в художній критиці їм бракувало чуття оцінки сучасників, все ж вони зуміли відновити репутацію таких видатних постатей як Антуана Ватто, Оноре Фрагонара, Франсуа Буше та інших французьких художників-класиків.

У сфері історії вони проявили інтерес до тієї ж епохи, у якій жили, зосередившись не стільки на політичних, скільки на соціальних її аспектах, з великим успіхом і дуже майстерно використовуючи зовні пересічні документи, на зразок театральних програмок, викрійок одягу та ресторанних меню в роботах. Брати були переконані в тому, що «документальною основою роману повинно бути саме життя», Гонкури брали сюжети і характери зі свого оточення.

Творчість. У 1860 році виходить книга «Шарль Демаї» (Charles Demailly), в якій вони зобразили знайому їм подружню пару. У 1861 році виходить наступна книга «Сестра Філомене» (Soeur Philomne), де описується історія, що відбувається в лікарні Руана і що стала їм відома в переказі одного з друзів. У 1864 році в світ вийшов роман «Рене Мопра» (Rene Mauperin) і в цьому ж році виходить перший великий французький роман «Жерміні Ласертьє» (Germinie Lacerteux), в якому зображується життя нижчого класу, йдеться про розпусне життя, яке колись вела економка Гонкурів. 1867 рік знаменується появою роману «Манетт Саломон» (Manette Salomon) присвячений художникам і натурницям, яких вони особисто знали, а в 1869 році вийшов останній спільний роман братів «Мадам Жервезе» (Madame Gervaisais).

Коли Жуль помер, Едмон на кілька років відійшов від літератури, але потім повернувся до написання романів, видавши книгу про повію у 1875 році, яка несе символічну назву «Дівка Еліза» (La Fille Elisa). За нею пішли книги «Брати Земгано» 1879 р. (Les Frres Zemganno) — історія двох циркових акробатів, у яких легко впізнаються самі Ґонкури, і у 1882 році виходить книга «Актриса Фост» (La Faustin), у якій зображено життя актриси Рашель.

Наприкінці життя Едмон займався творчістю японських художників, опублікувавши у 1891 р. книгу «Утамаро» (Outamaro) і у 1896 р. — «Хокусай» (Hokusa).

Остання книга, яка вийшла з-під пера Едмона Ґонкура, — «Записки Ґонкурів» (Journal des Goncours) — стала найвідомішою хронікою літературного життя, яку брати почали 1851 р., а Едмон продовжував аж до своєї смерті.

Ґонкурівська премія. За заповітом Едмона де Ґонкура, складеним у 1896 році, в 1900-му році було засновано «Ґонкурівську академію», і 21 грудня 1903 року була вручена перша Ґонкурівська премія за роман «Ворожа сила» Джон-Антуана Но.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.