Натуралізм як течія модернізму, його ґенеза, національні особливості. Філософія і естетика О. Конта і І. Тена. Життя і творчість братів Гонкурів

Контекст

Натуралізм (від лат. naturalis — «природний»), також відомий як веризм, сформувався як впливовий стиль і напрям у літературі та мистецтві наприкінці XIX століття. Цей рух тісно пов'язаний із реалізмом, часто розглядаючись як його радикалізований варіант або наступний етап розвитку. Термін «натуралізм» вперше з'явився у XVII столітті, коли Джованні П'єтро Беллорі використав його для опису мистецтва послідовників Караваджо, підкреслюючи їхнє прагнення до правдивого відображення дійсності.

У XIX столітті Жюль-Антуан Кастаньярі адаптував це визначення до сучасного йому реалістичного живопису, який він назвав «природною школою». Термін швидко поширився у Франції, ставши синонімом нового, науково обґрунтованого підходу до мистецтва. В Італії паралельно розвивався веризм, особливо в опері, тоді як у Росії натуралістичний живопис асоціювався з рухом передвижників. У Сполучених Штатах схожі тенденції проявилися у творчості художників школи «Кошика для сміття», що свідчить про глобальний характер прагнення до об'єктивного зображення повсякденного життя.

Аналіз

Філософське підґрунтя: позитивізм і детермінізм

Філософські основи натуралізму заклав Оґюст Конт (1798–1857), французький мислитель, засновник позитивізму. Його шеститомний «Курс позитивної філософії» (1830–1842) та чотиритомна праця «Система позитивної політики, або Соціологічний трактат про основи релігії людства» (1851–1854) стали маніфестом нового наукового світогляду. Випускник паризької Політехнічної школи (1814), Конт був першим філософом з технічною освітою, що дозволило йому застосувати принципи точних наук до вивчення суспільства. Він висунув ідею соціології як науки, що має виявляти універсальні закони функціонування та розвитку суспільства, подібно до того, як фізика чи біологія встановлюють закони природи. Конт стверджував: «Розумна політика не може ставити собі за мету змусити розвиватися людство, яке рухається завдяки власним імпульсам відповідно до закону, так само незмінного, як і закон гравітації, хоча і гнучкішого. Але вона ставить собі за мету полегшити розвиток людства, навчаючи його». Ця віра в пізнаваність суспільних законів і можливість впливу на розвиток через знання стала наріжним каменем натуралістичного підходу.

Теорію детермінізму, що стала ключовою для натуралізму, розвинув Іпполіт Адольф Тен (1828–1893), французький філософ-позитивіст, естетик та історик. Тен, засновник культурно-історичної школи в мистецтвознавстві, прагнув знайти універсальну формулу для пояснення культурних явищ. Він розглядав мистецтво як органічну складову суспільного цілого, залежну від суспільних потреб, побуту та уявлень. Тен виділив три основні фактори, що визначають своєрідність мистецтва та, ширше, людської поведінки в певний історичний період: раса (сукупність вроджених і спадкових нахилів, пов'язаних з темпераментом і тілесною конституцією), середовище проживання (географічне положення, моральні уявлення, побут, політичний устрій) та історичний момент (визначений етап існування культури в часі). Ця тріада «раса, середовище, момент» стала методологічною основою для натуралістів, які прагнули показати, як персонажі формуються під впливом цих непереборних сил.

Літературні принципи натуралізму

Натуралізм у літературі, представлений такими іменами, як Еміль Золя, Гі де Мопассан та Теодор Драйзер, відрізнявся прагненням до максимальної об'єктивності та наукової точності у зображенні дійсності. Письменники-натуралісти підходили до створення художнього твору як до експерименту, де персонажі є об'єктами дослідження, а сюжет — демонстрацією впливу спадковості та середовища на їхню долю. Вони свідомо відмовлялися від ідеалізації, зосереджуючись на непривабливих аспектах життя, соціальних патологіях, фізіологічних проявах людської природи. Метою було не моралізування, а аналітичне вивчення суспільства, часто через призму життя нижчих верств, маргіналів та людей, що перебувають під тиском обставин. Документальна точність, деталізація та використання автентичних матеріалів ставали ключовими елементами їхньої творчої методології.

Брати Ґонкур: втілення натуралістичного методу

Едмон Луї Антуан Ґонкур (1822–1896) та Жюль Альфред Юо Ґонкур (1830–1870) стали піонерами натуралістичного роману у Франції. Після втрати батьків у 1834 та 1848 роках відповідно, спадок дозволив їм повністю присвятити себе літературі та мистецтву. Хоча їхні перші спроби в живописі, драматургії та навіть перший роман «В 18 році» (1851) не мали успіху, брати знайшли своє покликання у художній критиці, відновивши репутацію таких майстрів рококо, як Антуан Ватто, Оноре Фрагонар та Франсуа Буше. Їхній інтерес до історії зосереджувався не на політичних подіях, а на соціальних аспектах епохи, що відображалося у використанні, здавалося б, буденних документів — театральних програмок, викрійок одягу, ресторанних меню — для реконструкції повсякденного життя.

Ґонкури були переконані, що «документальною основою роману повинно бути саме життя». Цей принцип вони послідовно втілювали у своїй творчості, черпаючи сюжети та характери зі свого оточення. Роман «Шарль Демаї» (1860) зображував знайому подружню пару, а «Сестра Філомене» (1861) базувалася на розповіді друга про події в лікарні Руана. Кульмінацією їхнього натуралістичного підходу став роман «Жерміні Ласертьє» (1864), який вважається одним із перших великих французьких романів, що зображує життя нижчого класу. Сюжет твору був безпосередньо натхненний розпусним життям їхньої власної економки, що демонструє їхнє прагнення до документальної достовірності та дослідження соціальних низів. Серед інших спільних творів — «Рене Мопра» (1864), «Манетт Саломон» (1867), присвячений художникам і натурницям з їхнього кола, та «Мадам Жервезе» (1869).

Після смерті Жюля у 1870 році Едмон Ґонкур продовжив літературну діяльність, поглиблюючи натуралістичні тенденції. Його роман «Дівка Еліза» (1875) відверто зображував життя повії, а «Брати Земгано» (1879) розповідали історію циркових акробатів, у яких легко впізнавалися самі Ґонкури, що підкреслює автобіографічний елемент. «Актриса Фост» (1882) досліджувала життя відомої актриси Рашель. Наприкінці життя Едмон також присвятив себе вивченню японського мистецтва, опублікувавши книги «Утамаро» (1891) та «Хокусай» (1896), що свідчить про його широкі культурні інтереси.

Натуралізм у живописі та музиці

Натуралістичні тенденції не обмежувалися літературою, знаходячи своє відображення і в інших видах мистецтва. У живописі, крім згаданої «природної школи» у Франції, ідеї натуралізму втілювалися в російському передвижництві, що прагнуло до реалістичного зображення життя народу, та в американській школі «Кошика для сміття», яка фокусувалася на міських сценах і повсякденних сюжетах. Ці рухи об'єднувало прагнення до правдивості, відмова від академічних умовностей та інтерес до соціальних аспектів.

У музиці натуралізм проявився у формі веризму, що особливо розквітнув в італійській опері. Композитори, такі як Руджеро Леонкавалло («Паяци»), П'єтро Масканьї («Сільська честь») та Джакомо Пуччіні («Богема», «Тоска»), створювали твори, що відображали драматичні історії з життя простих людей, часто з акцентом на сильні емоції, пристрасті та жорстокість реальності. Французькі композитори Альфред Брюно та Гюстав Шарпантьє («Луїза»), а також німецький композитор Ежен д'Альбер, також працювали в цьому напрямі, прагнучи до максимальної достовірності у відтворенні людських переживань та соціального середовища через музику.

Проблематика і теми

Головна проблема: детермінізм і людина

Центральною проблемою натуралізму є питання про детермінованість людської долі. Натуралістичні твори послідовно демонструють, як індивід є продуктом спадковості та середовища, позбавлений справжньої свободи волі. Персонажі часто виявляються безсилими перед фізіологічними інстинктами, соціальними умовами та генетичними схильностями. Ця концепція виявляється, наприклад, у романі Ґонкурів «Жерміні Ласертьє», де головна героїня, незважаючи на свою початкову порядність, поступово занурюється у розпусне життя під впливом обставин та власних пристрастей, що сприймається як неминучий наслідок її соціального положення та внутрішніх імпульсів. Автор не засуджує, а аналізує її падіння як науковий факт.

Другорядні теми

• Соціальна патологія: Натуралісти детально досліджували такі явища, як бідність, злочинність, проституція, алкоголізм, психічні розлади. Вони показували, як ці проблеми не є винятком, а органічною частиною суспільного життя, часто спричиненою несприятливими умовами.
• Життя маргіналізованих верств: Значна увага приділялася робітникам, селянам, повіям, акторам, цирковим артистам та іншим представникам нижчих або нетрадиційних соціальних груп. Ґонкури у «Дівці Елізі» або «Братах Земгано» досліджують життя цих спільнот, розкриваючи їхні унікальні звичаї та внутрішні конфлікти.
• Наукова об'єктивність та документалізм: Письменники прагнули до максимальної точності у відтворенні деталей побуту, професійної діяльності, психологічних станів. Вони використовували реальні факти, спостереження та навіть медичні звіти для створення ілюзії достовірності, як це робили Ґонкури, збираючи матеріали для своїх історичних та художніх творів.
• Психологічний реалізм: Хоча детермінізм обмежував свободу персонажів, натуралісти глибоко занурювалися у вивчення їхньої психології, особливо в частині інстинктів, підсвідомих потягів та впливу фізіології на поведінку. Це дозволяло створювати складні, хоч і трагічні, образи, що борються з внутрішніми та зовнішніми силами.

Місце в літературному процесі

Натуралізм не виник на порожньому місці, а став логічним продовженням та радикалізацією реалістичної традиції XIX століття. Він успадкував від реалізму прагнення до правдивого відображення дійсності, соціальної критики та уваги до повсякденного життя. Проте, натуралісти пішли далі, інтегрувавши в літературу наукові методи та філософські ідеї свого часу, зокрема позитивізм Оґюста Конта та детермінізм Іпполіта Тена. Якщо реалісти, як правило, зосереджувалися на типових характерах у типових обставинах, то натуралісти прагнули до експериментального вивчення впливу спадковості та середовища на індивіда, часто обираючи для цього нетипові, патологічні чи маргінальні випадки.

Еміль Золя, який вважається головним теоретиком натуралізму, у своєму есе «Експериментальний роман» (1880) прямо порівнював працю письменника з роботою вченого, що проводить експерименти над персонажами, аби виявити закони їхньої поведінки. Цей акцент на науковості та об'єктивності відрізняв натуралізм від попередніх літературних напрямків. Хоча натуралізм як домінуючий напрям проіснував відносно недовго, його вплив на подальший розвиток літератури був значним. Він сприяв поглибленню психологізму, розширенню тематичного діапазону, включенню в літературу раніше табуйованих тем та посиленню соціальної спрямованості, що відгукнулося в модерністських та реалістичних течіях XX століття.

Критична рецепція

Ґонкурівська премія як спадщина

Хоча твори братів Ґонкурів не завжди отримували визнання сучасників, їхній внесок у розвиток французької літератури був відзначений посмертно. За заповітом Едмона де Ґонкура, складеним у 1896 році, у 1900 році була заснована «Ґонкурівська академія». Ця інституція мала на меті підтримувати та відзначати молодих талановитих письменників. 21 грудня 1903 року відбулося перше вручення Ґонкурівської премії, однієї з найпрестижніших літературних нагород Франції, за роман «Ворожа сила» Джон-Антуана Но. Заснування премії стало не лише визнанням заслуг братів Ґонкурів, а й символом їхнього тривалого впливу на французький літературний процес, закріпивши їхнє місце в історії як новаторів, що змінили підхід до роману.

Автобіографічний контекст

Творчість братів Ґонкурів тісно перепліталася з їхнім особистим життям та спостереженнями. Їхня переконаність у тому, що «документальною основою роману повинно бути саме життя», знайшла пряме відображення у використанні власних біографічних фактів та оточення. Наприклад, сюжет роману «Жерміні Ласертьє» (1864) був безпосередньо натхненний життям їхньої економки, чиї таємні стосунки та «розпусне життя» стали предметом художнього дослідження. Це не просто запозичення сюжету, а спроба застосувати натуралістичний метод до реальної особистості, яка була їм добре відома.

Після смерті Жюля, Едмон Ґонкур продовжив цю традицію. У романі «Брати Земгано» (1879), що розповідає історію двох циркових акробатів, легко впізнаються самі брати Ґонкури, їхні стосунки, спільна творчість та трагічна втрата одного з них. Цей твір є своєрідним художнім автопортретом, де особисті переживання трансформуються в універсальну історію про братні зв'язки та мистецьке покликання. Найбільш прямим автобіографічним свідченням є «Записки Ґонкурів» (Journal des Goncours), щоденник, який брати почали вести у 1851 році, а Едмон продовжував аж до своєї смерті у 1896 році. Ця хроніка літературного та світського життя Парижа є безцінним джерелом інформації про епоху, а також відвертим відображенням їхніх думок, спостережень та особистих переживань, що робить її одним із найвідоміших документів свого часу.