Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Драматургія Б. Шоу. П'єса «Пігмаліон»

Джордж Бернард Шоу (26 липня 1856 - 2 листопада 1950) - британський (ірландський і англійський) письменник, романіст, драматург, лауреат Нобелівської премії в галузі літератури. Громадський діяч (соціаліст - «фабіаніст», прихильник реформи англійської писемності). Другий (після Шекспіра) за популярністю драматург в англійському театрі.

Єдина людина, удостоєний одночасно і Нобелівської премії з літератури (1925, «За творчість, відзначену ідеалізмом і гуманізмом, за іскрометну сатиру, яка часто поєднується з винятковою поетичною красою») і премії «Оскар» (1938, за сценарій фільму «Пігмаліон»).

Шоу відмовився від грошової частини Нобелівської премії з літератури (проте прийняв медаль лауреата; від премії згодом також відмовлялися Борис Пастернак і Жан-Поль Сартр).

У 1895 р Шоу стає театральним критиком в лондонському журналі «Сетердей рев'ю» ("Saturday Review") і в своїх статтях виступає з різкою критикою Генрі Ірвінга, провідного режисера того часу, за відсутність інтересу до Генріку Ібсену і за вільне трактування шекспірівських п'єс Шоу також висміює популярні п'єси Артура Пинеро і міщанські мелодрами Скриба і Сарду, протиставляючи їм театр соціальний, реалістично зображає сучасне життя. Творчості Ібсена, Шоу присвятив лекцію, прочитану на засіданні «Фабіанського товариства» в 1890 р., а в наступному році драматург написав критичний етюд «Квінтесенція ібсенізму» ("The Qumtessmce of Ibsemsm"), який був першим на англійській мові дослідженням творчості норвезького драматурга, а також маніфестом нової драми Книга викликала інтерес у Дж. Т. Грейн, постановника п'єси Ібсена «Привиди», і він запропонував Шоу скласти п'єсу для Незалежного театру у 1892 р, передавши п'єсу, створену п'ять років тому в співавторстві з Вільямом Арчером, Шоу пише «Будинки вдівця» ("Widowers 'Houses"), свій перший твір для театру.

Протягом наступних шести років Шоу пише дев'ять повнометражних п'єс і одну одноактну Ставити другу його п'єсу «Серцеїд» ("The Philanderer", 1893), сумну історію про вигідне, але нещасний шлюбі, не взявся жоден режисер, а п'єса «Професія місіс Уоррен» ("Mrs Warren's Profession"), піднімала тему проституції, була і зовсім заборонена.

Відмовившись йти на поступки цензурі, Шоу видає свої п'єси на власні кошти процвітаючого журналіста, а також за рахунок Шарлотти Пейн Таунсенд, ірландської меценатки і соціалістки, на якій він одружився в 1898 р Двотомний збірник «П'єси приємні і неприємні» ("Plays Pleasant and Unpleasant") вийшов в рік їх весілля. Уже в перших своїх п'єсах Шоу використовує допитливі сценічні ремарки, через що вони читаються часом як романи «Неприємні п'єси», як писав Шоу, «покликані змусити глядачів поглянути на неприємні факти» скажімо, на невідповідність між аристократичними замашками представників середнього класу і непривабливими джерелами їх доходів в «Професії місіс Уоррен». У «приємних» ж п'єсах «Зброя і людина» ("Arms and the Man", 1894), «Кандіда» ("Candida", 1897), «Обранець долі» ("The Man of Destiny", 1897) і «Поживемо побачимо» ("You Never Can Tell", 1899) - робиться спроба показати перевагу реалізму над натуралізмом.

Хоча «Кандида» мала в Нью-Йорку гучний успіх уже в 1903 р, в Англії Шоу став відомий пізніше, коли він, його дружина і Харлі Гренвілл-Баркер зняли в оренду будинок Лондонського «Ройял Корт тіетр», щоб продемонструвати можливості драми ідей п'єси Шоу в постановці Джона Ведренна і Харлі Гренвілл-Баркера 1904 - 1907 рр. були настільки популярні, що з 988 вистав, що грали в «Ройял Корт тіетр» в ці роки, 701 був поставлений за його творами.

«Людина і надлюдина» ("Man and Superman", 1905), одна з найбільш вдалих п'єс Шоу, що мала величезний успіх у критиків і у глядачів, є філософською комедією, де автор ділиться своїми поглядами на релігію, жінок, шлюб. В оперному третьому акті, що має назву «Дон Жуан у пеклі» і часто виконуваний окремо, «комедія моралі перетворюється в космічну драму», як писала критик Марджері Морган «Майор Барбара» ("Major Barbara"), соціальна сатира, також написана в 1905 р., являє собою напружений інтелектуальну суперечку між релігійними переконаннями і мирськими амбіціями, між святенництвом і щирістю. У «Пігмаліона» ("Pygmalion", 1913) сатиричному осміянню піддається соціальна манірність, що сприяє посиленню класових відмінностей. Згодом за мотивами цієї п'єси Алан Джей Лернер і Фредерік Лоу написали мюзикл «Моя прекрасна леді» ("My Fair Lady", 1956).

Під час першої світової війни Шоу активно займається політикою у листопадовому номері «Нью-стейтсмен» ("New Statesman") за 1914 r, радикального журналу, створеною Шоу в 1913 r спільно з Беатрисой і Сіднеєм Вебб, драматург поміщає великий нарис «Війна з точки зору здорового глузду», в якому критикує і Англію, і Німеччину, закликає обидві країни до переговорів, висміюючи сліпий патріотизм. Після цієї публікації Шоу виключається з Клубу драматургів і втрачає декількох друзів. У 1916 р він виступає в підтримку Ірландського повстання і на захист англоірландского дипломата сера Роджера Кейсмент, який вдався до допомоги Німеччини в пошуках підтримки ірландського визвольного руху, був звинувачений у державній зраді і страчений.

У післявоєнній п'єсі «Будинок, де розбиваються серця» ( "Heartbreak House") Шоу показує втрату духовних цінностей покоління, відповідального за кровопролиття. У цій трагікомедії політика і економіка поєднуються з сюрреалістичним баченням світу «Назад до Мафусаилу» ("Back to Methuselah", 1922), найбільш неоднозначна і складна п'єса Шоу, типовий зразок п'єси-дискусії, складається з п'яти пов'язаних між собою п'єс і починається в Едемі, а закінчується в рік 31920-й нашої ери. У цьому розтягнутому і великоваговому творі відчувається вплив теорії творчої еволюції Бергсона, а також даються взнаки Фабіанська погляди Шоу, згідно з якими людський інтелект здатний перетворити суспільство.

Після канонізації Жанни д'Арк в 1920 р Шоу знаходить нову героїню і тему для своєї єдиної трагедії «Свята Іоанна» ( "Saint Joan", 1924) Іоанна, по Шоу, відрізняється дотепністю, практичністю і енергією, якими захоплюється автор, а також невинністю і багатою уявою, що несуть загрозу для представників духовенства.