Зарубіжна література - статті та реферати - 2021
Творчість К. Гамсуна
Письменник розпочинає свій шлях в літературі повістю «Загадкова людина. Нурланська любовна історія» (1877). У молодості, багато поїздивши по світу, Гамсун у 1888 р. повертається до Норвегії, де дебютує романом «Голод» (1891), в якому глибоко розкритий внутрішній світ самотньої людини, що загубилася у ворожому їй Місті. У творі практично немає сюжету, а події реального життя відбиті лише в тій мірі, в якій вони знаходять відображення у свідомості героя, поданого у трьох іпостасях: як персонаж, як оповідач, як автор.
Найбільший інтерес викликає характер головного героя, його поведінка, спричинена постійним виснажливим почуттям голоду. Описання фізичного стану часом шокує натуралістичними подробицями, проте він стає основним психологічним мотивуванням алогічності, навіть абсурдності поведінки героя, який зазнає не лише фізичного голоду, але й духовного — від невимовної самотності, байдужості оточуючих. З гіркою іронією автор розповідає про невдалі спроби контактів героя з іншими людьми. Виявляючи наприкінці сюжету активність, приймаючи рішення що докорінно змінює його особисту ситуацію, він пропадає з поля зору читача. І хоча про наслідки його рішення можна лише здогадуватися, сама форма оповіді допомагає зробити висновок про благополучне розв’язання основної проблеми — голоду.
У романі «Містерії» (1893) тема протистояння особистості та суспільства визначається ще чіткіше: його драматична колізія — зіткнення неординарної, бентежної натури з обивательським світом. Загибель героя у фіналі твору зумовлена обставинами не лише особистими, а й суспільними: він постає не лише як індивідуальна особистість, але й як виразник настрою окремої частини інтелігенції свого часу, розчарованої в традиційних моральних цінностях і не здатної віднайти нові ідеали. Світ, де панують тверезий практицизм, вульгарне лицемірство й обивательська обмеженість, непридатний для існування в ньому інтелігенції — такий висновок робить автор.
Найвідоміший роман К. Гамсуна «Пан» (1894) зображує крах ілюзій ідеального кохання. Інтимний світ людських почуттів постає в ньому як невичерпний та неповторний. У стосунках Глана та Едварди природні почуття вступають у конфлікт з гордістю та самолюбством героя. Розповідь ведеться від першої особи, проте Глан—оповідач повністю зливається з Гланом—дійовою особою. Тому читач робить висновок, що героєві не вдалося втекти від кохання до Едварди. Інтимні почуття в романі існують у найтіснішому зв’язку з природою. Тонко опоетизовані картини північного літа показані у гармонійній єдності з описом душевних переживань героїв і це додає оповіді яскравої романтичності та емоційної піднесеності.