Художньо-мистецькі засади європейського натуралізму
Європейський натуралізм — чи просто переляк перед життям?
Колись у кав'ярні на Монмартрі я почув, як чоловік у кашеміровому пальті назвав натуралізм "економікою болю" — я досі не впевнений, що він мав на увазі, але ця фраза переслідує мене, як запах старих книжок або чужий погляд у вікні метро. І, якщо чесно, саме з цього й хочеться почати: натуралізм — це не стиль, не метод, не школа. Це майже фобія. Така собі нав’язлива ідея, що світ такий, як є, з усіма своїми гниючими тілами, соціальними деформаціями й безнадійною спадковістю — і краще нам цього не забувати. Хочеш мистецтво? Ось тобі мистецтво: мертвий щур у річці, дитина в пелюшках, які ніхто не змінює, і працівник м’ясобійні, який не бачить різниці між бичком і собою.
(Я знаю, звучить брутально. Але як ще говорити про мистецтво, яке саме хоче бути брутальним?)
Звісно, натуралізм — дитя свого часу. Франція. Друга половина XIX століття. Страхи буржуа перед бунтом, страхи робітників перед життям, страхи інтелектуалів перед безсиллям. Це був момент, коли філософія раптом вирішила, що можна бути чесним лише тоді, коли болить. Коли кров — це аргумент, а піт — це контекст. І це ж не просто соціальне замовлення: це, між іншим, ще й відповідь на Дарвіна. Мол, якщо людина — це просто тварина, то давайте не прикидатися, що вона Марія Стюарт чи Лукреція. Вона — Марта, праля з передмістя, і в неї гонорея.
Це вже не роман, це експеримент. Або навіть аутопсія.
Золя, звісно, тут головний некромант. Його лабораторний підхід до літератури — це щось між патологоанатомом і драматургом: «Я посаджу двох людей у кімнату — і подивлюся, як вони зіпсують одне одного, бо в них спадковість, бідність і хіть». Тереза Ракен, Злочин, Шедевр — усе це не читається, а ковтається, як медична документація з анекдотами. Золя не пише — він препарує. І, до речі, якщо колись вам хтось скаже, що натуралізм — це просто реалізм без прикрас, не вірте. Це не про "без прикрас". Це про навмисну гіперболу "бридкого", бо тільки через неї можна дістатися до "справжнього". Мовляв, коли ти торкаєшся слизу, ти нарешті перестаєш брехати.
(і чомусь ця парадоксальна ідея — що правда живе тільки в бруді — страшенно збуджує. Чи то підлітковий мазохізм, чи постхристиянська ностальгія за страстями, не знаю.)
Та й хто, власне, вигадує, що це все — "європейське"? Франція, Німеччина, трохи Скандинавії — і це вже "континентальна естетика". Але згадайте Аміля, який пише про злидні в Швеції, чи того ж Гауптмана, у якого пролетаріат майже міфологічний. Натуралізм — це не географія, це скоріше вірус, ідея, що соціальне зло не можна вилікувати моралізаторством. Воно, як хвороба, живе в тканинах: бідність, генетика, дитяча травма — усе це метастази.
І от тут починається найцікавіше. Бо ж, здається, натуралізм намагається бути максимально "науковим", але водночас — він до кісток ірраціональний. Він постійно на межі фетишизму. Він боїться краси, але чомусь естетизує гидоту. Тобто що — ми боремося з буржуазним пафосом ідеалу, але в той же час збуджено описуємо як у матері вмирає дитина, поки вона миє чужі сорочки?
(до речі, чому в натуралізмі так багато жіночого болю? питання не риторичне. бо часто саме жінка стає тілом, на якому суспільство пише свій текст — і це завжди текст про поразку. Жінка в натуралізмі не просто жертва — вона майже завжди приречена.)
Згадайте Ґі де Мопассана. З його дивною любов’ю до тіл, які вже не викликають бажання, до облич, що щось приховують, до старості й недуги. Це майже порнографія розпаду — але з присмаком ніжності. Бо навіть у смердючому борделі є своє "але". І от це "але" — найстрашніше. Бо воно не залишає нам виходу: ми або зізнаємося, що реальність — безжальна, або тікаємо у фейкову сентиментальність.
(яку, між іншим, сам натуралізм так презирливо знищує, як щось буржуазне, солодкаве й нестерпне).
Але знаєте що? Інколи хочеться саме фальші. Бо якщо правда — це лише гнійна рана, то навіщо взагалі література?
(а може, вся ця гіперреалістична чесність — просто нова форма фікції?)
Тут і починається зона турбулентності. Натуралізм хоче переконати нас, що він — антиідеологічний, мовляв: "я просто показую, як є". Але ж "як є" — це вже політичне твердження. Бо що саме ми показуємо? І для кого? Коли ми малюємо безнадію, ми її викриваємо — чи ми її закріплюємо?
(я знаю, зараз прозвучить дивно, але натуралізм іноді нагадує мені телемарафони. ті самі кадри зранених, ті самі сльози, те саме німе "треба щось робити". Але що саме — ніхто не каже.)
І тут раптом згадую Ніцше — так, той самий, зі своїм "так казав Заратустра" — який ненавидів натуралізм, бо вважав, що це естетика слабкості. Що замість того, щоб піднятися, ми валяємося в болі й називаємо це автентичністю. Що жити "як є" — це не свобода, а капітуляція.
Тобто, натуралізм — це не просто естетика правди. Це естетика капітуляції. І вона чарівна. Бо капітуляція звільняє від відповідальності. Якщо ти жертва умов — то хто тебе звинуватить? Якщо твоє життя — соціологічний експеримент — то чому ти маєш його змінювати?
І все ж... є в цьому щось чисте. Я б навіть сказав — невинне. Бо натуралізм хоче, щоби ми перестали брехати. Іноді жорстко. Іноді гидко. Але щиро. У ньому є втома від метафор, від романтичних наворотів, від символізмів — усе це лушпайка. Хай буде бруд, але справжній.
(а що є "справжнє"? чорт, здається, ми знову повернулися на початок).
Тож, можливо, натуралізм — це не про "правду", а про те, як ми хочемо її бачити. Як ми фантазуємо про чесність, бо боїмося поезії. Як ми довіряємо фактам, бо нас зрадили почуття.
А можливо — це просто форма літературної депресії. Після великої бурі романтизму, після сліпоти просвітництва, після револьверного реалізму — прийшла епоха, коли письменник вже нічого не хоче змінювати. Він просто описує.
І — тиша.
Хочеш тексту? Ось тобі текст. Він смердить потом. Але він — твій.