Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Творча самобутність Ф. Кафки

Франц Кафка (1883-1924) - став одним з основоположників європейського модернізму. Особливої виразності його прозі надає відмінний від інших експресіоністів стиль - класично ясний. Всередині якого поміщені чудовиська, потвори, жахи, кошмари, привиди. Твори письменника були сповнені ідеями абсурду, в них відчувалася прихована єдність надлюдського і буденного, фантастичного і реального.

Оповідальну манеру Ф. Кафки відрізняє незвичайна увага до деталей, відчутність речей, прагнення найбільш точного вираження думки. Ясний, точна мова творів підпорядкована завданню вираження абсурдності буття. Поєднання фантазії та реальності, різкого і непередбачуваного гротеску і з фотографічною точністю відображеної дійсності становить одну з примітних особливостей новел і романів Кафки.

Прозаїк писав романи, новели, притчі, афоризми. За життя автора вийшли лише 3 збірки: «Сільський лікар», «Художник голоду», «Спостереження». Після смерті надруковано понад 30 новел і всі три романи: \ "Америка \", \ "Процес \" і \ "Замок \".

Уже у перших творах (1904-1910 рр. збірник \ "Споглядання \") прозвучали "кафкіанські мотиви" - обездуховлене існування, безцінне життя, негуманне ставлення до людини, її жахлива самотність та відчайдушні спроби бунту. Окремий, описаний у новелі чи притчі випадок здійнявся з типовим, загальним. Уже у ранніх творах Франц прагнув надати неправдоподібним ситуаціям зовнішньої правдоподібності, а парадоксальний зміст умістити у прозову, буденну форму. Письменник показав відчуження особистості, ізольованість людини в буржуазному суспільстві, її приреченість на страждання.

За версією Кафки, людиною керує випадок — знеособлений світовий закон. Людина загублена у власній самотності. Людське буття є безглуздим і катастрофічним. Проза Кафки — інтимна і водночас універсальна. У творах він прагне відповісти собі на запитання яке його мистецьке місце в світі, хоче зазирнути в глибини власного «я». Кафка вдивлявся всередину самого себе та виходив на універсальні рівні. Кафка творить міфи — де міфологізується будь-який суб’єктивний стан. Реальне і примарне не поляризовані, а узгоджені.

Персонаж — «кафкіанський ніхто», зразкова знеособлена людина, що не має виняткової долі, зовнішності, характеру. В системі кафкіанських персонажів можна виокремити три основних архетипи: осуджений (герой-жертва, герой-прохач, герой-борець, герой-митець), носій влади (батько, мати, чиновник), глядач. Всі його створіння - концентрація страху як екзистенціального стану. Вони - трохи абстрактні притчі.

Гротеск в Кафки набуває самодостатнього значення. Пекло в нього - дійсність, де людина може в будь-який момент перетворитися в гада буквально, і лише тупість погляду не дозволяє більшості це реально усвідомити («Перетворення», 1916).

У творах Кафки прослідковується нова парадоксально-абсурдна схема мислення: парадокс не розв’язується, оскільки закорінений в абсурд. Кафка відкидає логіку причинно-наслідкових зв’язків. Пропонує багатоваріантне потлумачення подій. Кожна теза існує в своєму дзеркальному (антитетичному) варіанті. Зв’язки з горішніми і низинними світами розрушені. В текстах превалює абсурдність.

В творчості присутні жанрові модифікації. Кафка називає свої твори притчами, однак він творить не стільки притчі, як параболи.

Своєрідність художнього бачення Ф. Кафки

- шокуюче поєднання у жахливої фантасмагорії із тверезою буденністю;

- песимістичний характер творчості, в основі якої лежала фантастична подія, що носила реальний характер;

- показ безнадійності людського існування, відчуження особистості у сучасному світі;

- віддзеркалення процесу неминучої бюрократизації державної влади;

- соціальний і водночас глибоко особистісний характер конфліктів у творах;

- неможливість і небажання заглянути в душу учасників дивних подій - головне у творі;

- самотність і страждання героїв.

Новаторство митця: ніхто із численних песимістів світової літератури не опустив людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це зробив Ф. Кафка.

Творчість Франца Кафки це синтез реального і фантастичного. Фантастика і реальність тісно взаємодіяли. Найнеймовірніше та найабсурдніше відбувалося у буденній обстановці. Вторгнення фантастичного не супроводжувалося романтичними казковими ефектами і сприймалося, як щось природне. Фантастика з'явилася лише тоді, коли Кафка почав ставити предмети, явища у певну залежність від елементів нереальних або навіть просто один від одного - вона полягала в ситуаціях, в розташуванні предметів, їх взаємному відштовхуванні чи притягуванні.

Герой «Процесу» Йозеф К.- невеликий банківський службовець, прокинувшись одного ранку, дізнається, що він заарештований і буде незабаром судимий. Спроби Йозефа виправдатися виявляються на терезах Феміди доказами провини.

Процес у справі веде якийсь всесильний суд. Його засідання відбуваються на горищах міських будинків. Суд зображено як абсурдне дійство, а і як нав'язливий жах. Суд поступово затягує Йозефа К. в свої тенета. Художник персоніфікує потворні сили зла, що руйнують життя, і соціальну систему. Суд — це і матеріалізація тези Кафки про те, що людина у суспільстві приречена бути винною або підозрюваною. Поетика Кафки розрахована на передачу і розкриття абсурдного, алогічного; розповідь насичена атмосферою всепоглинаючого жаху; цей жах знищує душу героя, паралізує його волю, прирікає на загибель. Кафка лише передає стан пригніченості свого героя. Фантастичне в романі переплетене з прозаїчним зображенням буденності, що створює складний, дисгармонійний світ.

В романі сила, що обумовлює долю героя — складна бюрократизована форма соціальних законів. Мета — подавити індивіда, вселити в нього почуття провини.

Фантасмагорія та алогізм буденності обумовлюються відсутністю в романі причинно-наслідкових зв’язків.

Притча про людину перед законом є розгорнутою метафорою конфлікту індивіда та вищої інстанції та «невідповідного» існування, прикметами якого є відсутність свободи, недостаток гідності та мужності. Приреченість Йозефа К. обумовлена не лише незахищенністю перед владою, а й недосконалістю людської природи. Вина, яку вселяє в свого героя — це відсутність відповідальності за власні вчинки.

герой моделює людство в цілому, а в термінах сюжетних подій описується і пояснюється світ. Будь-яка влада для Кафки алогічна; вона уособлює насильство, є втіленням абсурду.

В новелі "Вирок" Героєм став Георг Бендеман, молодий комерсант. Він виділився з батькового бізнесу, успішно вів власну справу, однак забув про свій обов'язок перед батьками і друзями. У творчості Кафки численні молоді комерсанти й чиновники прагнули створити собі забезпечене існування, але, віддавали всі сили професії, дегуманізували себе і завдали шкоди родинним зв'язкам. Георг Бендеман загинув, ставши, з жертвою власного егоїзму. Він написав хворому другу пусті листи, не згадавши в них про свої успіхи й вигідний шлюб. Батько обурений на дитину, вчинив над ним розправу і тому уособив караючу долю. У новелі показано зіткнення людини з фатумом, у якому та потерпіла неминучу і непоправну поразку, де караючим судом стала його сім'я. Герой кинувся з моста в воду, встигнувши промовити: "Любі мої батьки, і все-таки я вас любив". Кафка надав ситуації фантасмагоричного характеру, ніби спеціально "замаскував" суть конфлікту сина і вдівця-батька.

Усі його романи "Америка", "Процес" та "Замок". М али трагічний фінал (передбачений, хоча й не написаний, бо твори незавершені). Адже конфлікт людини і суспільства, людини і життя, на думку письменника, неможливо розв'язати, так само, як і неможливо подолати людську відчуженість.