Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Риси абсурдиського твору в п'єсі С. Беккета «Чекаючи на Годо» (або Е. Йонеско «Голомоза співачка»)

Твори Беккета присвячені проблемі знаходження місця людини у цьому світі, її ролі в ньому. Творчість Беккета - це зображення безглуздя всього сущого та вічного прагнення людини збагнути, чим є її "Я"

Такою є його п’єса. Французька прем’єра 1953р стала маніфестом французького театру абсурду. Два акти п’єси Беккета розділяє ніч, «а можливо — 50 років». Цього не знають і самі персонажі, яких п’ять: бродяги Владімір і Естрагон, які звуть одне одного Діді і Ґоґо; Поццо і Лакі, які прямують на ярмарку та хлопчик — посланець Годо.

Упродовж усього твору двоє безпритульних злидарів - Естрагон і Владімір - чекали на загадкового пана Годо. Естрагон і Владімір - представники "всякого людства", що незважаючи на всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію, проте були пасивними, не робили нічого для того, щоб наблизити зустріч. Владімір і Естрагон не мають минулого, виникає сумнів щодо існування їхнього майбутнього. Їхнє теперішнє - химерне дійство, в якому їхня роль пасивна. Все, що вони можуть зробити - це просто продовжувати існувати. "Міфічний Годо - все що в них було , є і буде. В навколишньому світі постійно відбуваються якісь непевні, незрозумілі зміни, єдиною константою залишається лише необхідність чекати на Годо.

Замість Годо безпритульні зустрілися з Поццо та його затурканим слугою Лакі, який ніс валізу з піском. Поццо за задумом драматурга, став представником можновладців, котрі тримали на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів "холодної війни" ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нагадувала оманливі обіцянки, якими користувалися політики.

Естрагон і Владімір у відчаї, вони розуміли, що світ належав "Поццо", для яких "Лакі" - "колись були - блазні, а тепер - тяглуї". Світ абсурдний, немов малюнки на воді, його неможливо конкретизувати і точно визначити координати. Виникло питання, чи був світ той взагалі, і нічого, окрім єдиного самотнього дерева, на якому збиралися повіситися герої п'єси, у ньому не було. Проте автор вчасно зупинив героїв.

Наступного дня Поццо перетворився на немічного та сліпого каліку, а Лакі втратив мову. Коли ця пара зникла, знову з'явився хлопчик, щоб сповістити: "Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра". Герої хотіли піти геть, але так і не йшли, не рухалися. Ремарка "Вони не рухаються" - ніби вирок людству, яке виправити неможливо. С. Беккет застерігав: втрата духовних цінностей, втрата віри в можливості людини, у справедливість, атеїстичний дурман, байдужість - усе це може обернутися катастрофою, тотальною загибеллю.

Порушується логіка в діалогах. Граматично фрази побудовані правильно, але змістове поєднання призводить до алогізму. На цьому ж засобі будується нісенітниця, безглуздя, яка стає елементом поетики театру абсурду. Циклічно замкнуто побудовані епізоди і всередині п’єси: виказана одним із героїв думка повторюється в кінці діалогу іншим героєм, ніби замикаючи коло. Персонажі неначе міняються своїми масками. У композиції твору довільний початок, невмотивоване закінчення, кільцева композиція. Постають питання про страждання, терпіння, істинність часу і простору. Місце дії, точніше «бездії» не визначено. Його за словами одного з персонажів, «важко описати». «Вона ні на що не схожа, — говорить про цю місцевість Владімір. — Тут нічого немає». Час для героїв п’єси вже давно зупинився. Протягом довгих років він свідомо вбивається ними. «Учора ввечері, — говорить Естрагон, — ми розмовляли про сірого бичка. Ми вже півсторіччя тільки про нього й говоримо».

Дія ж «Чекаючи на Годо» відсутня, оскільки дійові особи упродовж двох актів створюють лише її ілюзію. Так само, як і ілюзію очікування, ілюзію розмов, ілюзію самого життя. Всі їхні мовчанки і балачки (самі герої визнають, що їм «нема про що говорити»), ігри та спроби повіситись, богословські бесіди та клоунади — лише різні способи змарнувати час.

Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, автор не позбавив їх свободи вибору. Персонажі С. Беккета потерпали від тягаря свободи. Драматургові вдалося відтворити силове поле вибору, який змогли і повинні зробити його персонажі.

Драма досить багатопланова, її можна трактувати по-різному, з християнської точки (адже Годо співзвучне з God). Тоді Естрагон і Владімір прочитуються як символ людства, яке чекає на пришестя Спасителя, Поццо перетворюється у символ папської влади, тиранічного главу церкви, а Лакі — у віруючого християнина, у того ж Христа з мотузкою на шиї. Або ж Лакі, чи є ім’я співзвучне зі словом, що значить удача, він щасливий персонаж (відносно і спірно) бо у нього немає проблеми вибору, за нього все вирішує хазяїн. Він щасливий відсутністю відповідальності. Тоді Поццо — найнещасніший персонаж, бо він вирішує проблему, як заповнити не одне, а два життя.

Всі чотири діючі особи являють окремі складові єдиної людської особистості. Вони знаходяться в неминучому конфлікті: тіло і розум, скепсис і надія. Для його припинення необхідний елемент - ВІРА. Але для її здобуття необхідно упокорити тіло, очистити розум, використовувати весь запас скептицизму, щоб звільниться від нескінченного повторення начитаних істин і обмеженості життєвого досвіду і з усією можливою надією просити про зустріч (даруванні ВІРИ). Тільки в такому узгодженому прагненні можливий перехід на новий рівень.