Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Іспанський роман доби Відродження: ренесансно-лицарський, пасторальний, шахрайський. Особливості композиції, еволюція, зразки

У середньовічній іспанській літературі рицарський роман не створився. Перші спроби написання такого роману з'явилися тільки у 15 ст.

На початку 16 ст. виник новий тип цього жанру — ренесансно-рицарський роман. В ньому присутні характерні риси авантюрно-героїчного рицарського роману Середньовіччя і новий, гуманістичний зміст. У ренесансно-рицарському романі з «його дивовижною географією, з його неймовірними подробицями, з його героями, які підкорюють помахом меча імперії і султанати, жила не тільки стихія казки, а й до краю гіперболізований відгомін великих відкриттів, великих воєн і великих кар'єр Ренесансу».

В Іспанії були створені численні рицарські романи, але найвизначніший з них перший роман — «Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований 1508 р. Захоплюючий авантюрний сюжет, легкий для сприйняття стиль. Нові, ренесансні риси позначаються в зображенні героїки подорожей, піднесеного кохання героя. Твори цього жанру відповідали тогочасним настроям, ними зачитувалася вся Іспанія. «Без рицарських романів не відбувалися ані розваги знаті, ані народні свята». Але в ІІ половині 16 ст. рицарські романи втратили ренесансне звучання і набули чисто розважального характеру.

Масове захоплення рицарськими романами завдавало чималої шкоди, бо відвертало увагу людей від реальності, притупляло відчуття дійсності. Тому гуманісти згодом виступили проти цих творів, особливо нищівного удару завдав їм Сервантес.

Найвищого розвитку іспанська література досягла в ІІ половині 16 ст. — на початку 17 ст. Цей час знаменувався розквітом багатьох жанрів. У середині XVI ст. виник своєрідний різновид розповідного жанру, названий «шахрайським», або пікарескним романом Спричинений зубожінням різних верств населення, презирством до повсякденної праці, почуттям безнадійності, виникненням декласованої маси авантюрників, волоцюг, що й були пікаро. В таких творах розповідається історія людини, з дитинства позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, зазнає багато пригод і злигоднів, навчається всіляких шахрайств і хитрувань і врешті-решт досягає певного матеріального добробуту. Історія розгортається на тлі реального, повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає любовної інтриги. Розповідь ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.

Перший такий роман — «Життя Ласарильйо з Тормеса» (опублікований 1554, написаний в 20-і роки). Імені автора встановити не вдалось, але він був людиною освіченою, ознайомленою з античною класич. літ, «еразмістом». У пролозі посилається на Плінія, Туллія Ціцерона, згадує Олександра Великого, Овідія, історію Пенелопи та ін. Використовує книжні й фольклорні джерела. Так, розповідь про продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італійського письменника Мазуччо; в образі Ласарильйо виразно проступають риси фольклорного персонажа — кмітливого й хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих з народних оповідок. Але всі запозичення відповідно перероблені автором і підкорені його власному задумові.

За формою твір — це автобіографія пікаро, розказана ним уже в часи надійного добробуту, складається з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо.

У змалюванні пікаро виявились демократичні позиції анонімного автора, його ставлення до героя протягом розповіді змінюється, співчуття → іронія → огида. Змальовано різні типи феодально-абсолютистської Іспанії, критично зображено священнослужителів. Тому роман засуджений інквізицією і заборонений 1559 р. Стиль його «низький», мова проста, розповідь від І особи.

Сюжет: З дитячих років він зазнав злиднів; жив в атмосфері шахрайства. Його батько, мірошник, крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овес і шахраював, будучи ветеринаром у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м'ясо і дрова, і мати віддала Ласаро у поводирі професійному жебраку-сліпому. Сліпий був великою пройдою, йому були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші». З самого початку служби він навчав Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». «Найскупіша і найжадібніша людина на світі», жебрак морив Ласарильйо голодом і знущався з нього. З цієї першої школи Ласаро виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не ґавити, бо я сирота і повинен уміти постояти за себе». Покинувши сліпця, Ласарильйо поступив на службу до попа з Македи, людини неймовірно скупої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро сам бачив, що «на поминках він жер за чужий рахунок, як вовк». Життя у попа змушувало Ласаро удосконалювати мистецтво шахраювання. І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарильйо на крадіжці хліба. Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а згодом вигнав його. Третьою школою Ласарильйо стала служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але їсти не давав зовсім, бо не мав жодних засобів до життя і сам постійно голодував, Ласарильйо був добрим до свого пана, «бачачи, що з нього нічого взяти», жебрачив і годував хазяїна об'їдками, які подавали жалісливі люди. Правда, йому не подобалась пихатість дворянина, але й це він пробачав, гадаючи, що, «напевне, у дворян такий звичай — задирати ніс, коли в кишені вітер свистить». Дворянин був неробою, працювати йому не дозволяла честь. Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що «видряпатися з нужди можна тільки улаштувавшись до людей знатних». Він проявляв готовність бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителеві, брехати, коли потрібно, тобто робити все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи пана і роздумуючи над його життям, Ласарильйо доходить висновку: честь приносить тільки шкоду. «...Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і через цю гидоту, яка називається честю». Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарильйо від обов'язку честі. Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської служби і монастирської їжі; після цього — у продавця папських грамот, безсоромного і спритного торговця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати свій товар. З таким багажем знань Ласарильйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти злигодням, і поступово досяг матеріального добробуту. Він знайшов засіб накопичити грошей на службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить порядній людині», Ласарильйо найнявся на службу до альгвасила, а після цього з милості знатних панів домігся постійної «коронної» служби міського глашатая в Толедо. Його зовсім не бентежило, що служба міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила добробут, котрий ще більше зріс, коли настоятель храму одружив його зі своєю коханкою-служницею. Настоятель обдарував Ласарильйо зерном і м'ясом, пригощав обідами, повчав не звертати уваги на поговір про легковажність дружини, а пильнувати тільки власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила поняттям Ласарильйо, і всі троє жили в мирі та злагоді, а Ласарильйо, як сам хвалився, «благоденствував і був на вершині житейського благополуччя». Досяг він його ціною втрати особистої честі і гідності.

Шахрайський роман продовжує розвиватись. Матео Алеман (1547-1614) і його роман «Гусман з Альфараче», де зображено побут і звичаї Іспанії кінець 16 ст. — початок 17 ст. Також Франческо Кеведо (1580-1645).

В шахрайському романі було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі неприкрашеної дійсності, змальовано соціальну картину, визначено нові теми (напр. розбещення молодої людини власницьким суспільством, осміяння дворянства).

В пасторалі утопічний світ протиставляється неприйнятній, дисгармонійній реальності. Спершу розробляється в ренесансній ліричний поезії, незабаром виник пасторальний роман. Перший і найкращий — «Діана» Хорхе Монтемайора (1520-1561), відомого також ліричними поезіями. Спирався на досвід італійського пасторалі (вплив «Аркадії» Якопо Саннадзаро). Зображує ідеальних героїв у ідеальному світі прекрасної природи. Увага зосереджена не так на розвитку дії, як на відтворенні внутрішнього життя персонажів, їхніх почуттів і переживань, що зумовлює ліричний тон твору.

Належну данину пасторальному роману віддадуть у своїй творчості Сервантес і Лопе де Вега.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.