Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Роман Сервантеса «Дон Кіхот»: жанрова своєрідність, тематика, персонажі роману

«Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (І частина — 1605, ІІ — 1615 р.) — була задумана як пародія на лицарські романи, в передмові визначається, що завдання роману — підірвати їхній авторитет. Використав риси рицарського, пасторального та шахрайського романів.

Розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення лицарськими романами. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, виїхав на жалюгідній шкапі Росінант, за зброєносця взяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку Альдонсу Лоренсо (уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською). Звичайні люди видаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки — це велетні, брудні постоялі двори — розкішні замки. Нападає на похоронну процесію, вступає в бій зі стадом баранів. Ті, кого він захищає, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, яких він звільнив, закидали його камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».

Потерпівши поразку в поєдинку з лицарем Білого Місяця (бакалавром Карраско), на його вимогу повертається до рідної Ламанчі, тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду рицарських романів.

Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом неправдивих історій, словесна декоративність, надумана образність.

Різні персонажі чинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворних дурниць», священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого «слід було б засудити на довічну каторгу».

Сервантес створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного роману в єпропейській літературі Франко вважав це не тільки пародією, а й реалістичним зображенням дійсного життя і народу, де поряд зі смішними рисами героя автор показав і благородні.

Відмовився від традиційних сюжетів тогочасної прози, готових фабул, легендарних персонажів і звернувся безпосередньо до зображення дійсності. В романі зображено соціальну дійсність 16 ст. — початку 17 ст., періоду глибокої кризи, зумовленої політикою абсолютизму. В романі 669 персонажів, величезна кількість епізодів повсякденного життя. Вперше в роман влилось народне життя, постала цілісна картина суспільства.

В творі переплітаються різноманітні сюжетні плани, характерним елементом сюжету є вставні новели — романтичні любовні історії, де герої одержимі бажанням, протистоять прозаїчності дійсності. Вони, на відміну від Дон Кіхота, якого хвилюють суспільні ідеї, зайняті лише собою, байдужі до високих ідеалів героя.

Також привертають увагу естетичні міркування автора і літературна полеміка. Сервантес критикує лицарські романи, глави 59-74 ІІ частина наповнює полемікою з Авельянедою з Тордесільяса (особистість встановити не вдалось), який 1614 видав підроблене продовження першої частини роману Сервантеса. Він пародійно обмежував задум Сервантеса натуралістичним емпіризмом, дискредитував всі позитивні моменти роману, позбавив образ Дон Кіхота високого лицарства і змалював його як «безнадійного безумця», а реалістичний образ Санчо Панси звів до «банальної карикатури».

«Дон Кіхот» поклав початок типу «роману великої дороги», який використовували згодом Філдінг і Смоллетт, Діккенс і Гоголь.

Дон Кіхот — бідний ідальго, що уявив себе мандрівним лицарем, захисником скривджених та пригнічених, Санчо Панса — убогий селянин, що погодився стати його зброєносцем. Новаторські образи, які знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу. Широкі узагальнення і водночас своєрідні особистості.

Особливо складним є образ Дон Кіхота — пародійна постать «книжкового лицаря», конкретно-історичний образ збіднілого сільського ідальго, мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі ідеї. Його ідеал рицаря — ренесансний ідеал всебічно розвиненої людини, він відзначає, що лицар має бути людиною всебічних знань і його наука повинна включати в себе «всі або майже всі науки», «йому треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником істини, хоч би це коштувало йому життя». Його переконання — система гуманістичних цінностей, навчає Санчо, що законність повинна ґрунтуватись на істині. Всі ці поняття суперечать ідеалам мандрівного лицаря, і він сам це розуміє: у знаменитій промові перед козо пасами про золотий вік він розмірковує про ті далекі «блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панувала дружба, спокій і злагода, простота і чистота звичаїв, і протиставляє цьому той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої сваволі, тому, для захисту скривджених створене мандрівне лицарство. Дон Кіхот — мудрий безумець і героїчна постать, йому притаманна моральна довершеність і величезна духовна сила, він вражає безкорисливістю, кволий і немічний — подає приклад мужності. Але Сервантес показує, що вся самовідданість Дон Кіхота недоречна, а сам герой безумний і смішний у спробах жити згідно з власними ідеалами у світі, де панує ворожа їм мораль. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність втілити свій ідеал. В ньому поєднались героїзм і слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. Образ еволюціонує: в І частині роману в ньому переважають пародійні риси «книжкового лицаря», в ІІ характер ускладнюється, на перший план висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів і навколишньої дійсності. Його ім’ям почали називати шляхетну, але наївну людину, яка самовіддано відстоює нездійсненну мету, а також безґрунтовного мрійника, смішного в своїй неспроможності розібратись в складності життя.

Санчо Панса — першу служить тільки пародійним завданням роману, але з розвитком роману його зміст поширюється і збагачується, вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастильського землероба, сповнений глибокого і соціального змісту. Він — простодушний, хазяйновитий і практичний, дбає насамперед про себе, мріє про багатство. Живе у злиднях, тому його легко спокусити на авантюру заради досягнення добробуту. Сподівається дістати у нагороду губернаторство. Санчо Панса і Дон Кіхот помітно впливають одне на одного, пізнавши благородство останнього, Санчо Панса втрачає корисливість та прозаїзм, його вчинками починає керувати любов до справедливості, з’являється народна мудрість. Він єдиний розуміє Дон Кіхота і бачить за його безумством істинний героїзм. Їх об’єднує те, що вони протистоять несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії. Міркування Санчо часто містять сатиру на іспанську знать, її паразитизм. У історії з губернаторством виразно виявляється розум Санчо, його моральне здоров’я. Для нього не властиве сліпе схиляння перед формальними приписами закону, він розглядає справи тверезо, вникаючи в їхню сутність. Не може примиритись із засиллям феодалів-нероб, усвідомлює шкідливість існування паразитуючого люду. Санчо — типовий представник народу, втілення його мудрості й моральної повноцінності, носій народної мовної традиції (багато прислів’їв, примовок, приказок в його мові.)