Загальна характеристика англійського Відродження
Англійське Відродження: епоха, яка ніколи не була молодою
Кажуть: Відродження — це весна Європи. Але в Англії ця весна прийшла запізно, з важким серцем, у чорних панчохах і з лютнею під пахвою. Тут усе було трохи не так: розквіт — із похмурим небом; свобода — через гільйотину (ну, точніше, через сокиру); гуманізм — із присмаком пуританського блюзу. Наче намагались відродити античність, а вийшов шекспірівський бедлам.
І це прекрасно.
Англійське Відродження не хоче бути милим — у цьому його суть. Воно не пестить читача і не каже: «от вам краса, от вам гармонія, беріть, милуйтеся». Ні. Воно напружене, невротичне, трохи роздвоєне, як внутрішній монолог Гамлета, як посмішка Джона Дона — еротична і похоронна водночас. Це не весна. Це осінь, що прикидається весною, як стара королева у перуці з бузку.
Іронія: замість Ренесансу — бароко в корсетах гуманізму. І навпаки.
Мені завжди здавалося (і я в цьому не сам), що англійське Відродження — це не про «відродження», а радше про спробу запустити історичний перфоманс у зворотному напрямку. Як флешбек у фільмі, де хтось намагається пригадати, ким він був, до того як став тим, ким є. Шекспір, Томас Мор, Марлоу, Спенсер — вони всі ніби хочуть повернутися до чогось, чого не було. До ідеї «золотої доби», яка ніколи не існувала в тій Англії, де вулиці були брудні, королі параноїдальні, а поети — агенти подвійної (іноді й потрійної) лояльності.
Але що, зрештою, значить «відродження» для нації, яка ще не була остаточно сформована?
Почнімо з основного: в Англії Відродження не народилось на площі Сан-Марко. Воно пробиралося туманами, підслухувало протестантські молитви і католицькі сповіді, пиячило в тавернах і писало трактати про доброчесність у той самий вечір. Його не принесла краса — його викликала потреба. Потреба у мові, у владі над словом, у можливості називати світ і змінювати його через текст.
(До речі, цікаво: чи можна назвати відродженням те, що радше віддзеркалення? Як фотокопія в поганому світлі, де замість Мікеланджело — проповідник, замість Боттічеллі — драматург, що думає вголос за п’ятьох персонажів.)
Ось вам Марлоу, геніальний лузер, шпигун, бунтівник, автор «Доктора Фауста» і, за деякими шепотіннями — справжній Шекспір (але це вже інша конспірологія). Його «Фауст» — не про гріх, а про спрагу. Не про диявола, а про неможливість вмістити бажання в тіло. Він — як протестантський Ікар, що летить не до сонця, а до тексту, до межі, до межі слів.
А Шекспір… Шекспір — це не поет, це архів. Не людина — а гіпертекст. Усе в ньому — як вірус: багато голосів, змішана логіка, сексуальність без берегів, політика під маскою метафори. Його «Гамлет» — це не про помсту. Це про неможливість бути автентичним, коли всі твої думки вже кимось написані. (Хтось назве це екзистенціалізмом. Але ні — це глибше. Це вже постструктуралізм у зародку.)
Цікаво, як мало ми говоримо про тілесність англійського Відродження. А дарма. У час, коли католицизм і протестантизм роздирали одне одного на клапті догм, мистецтво тіла — натяк на свободу. Відродження тут — не у формах, а в бажанні говорити про тіло як про місце дії. Тіло, яке мислить. Тіло, яке жадає. (Іноді — вибухово, іноді — мовчки, але жадає.)
Ось вам Джон Донн — священник, еротоман, поет тілесного жаху й метафізичної ніжності. У нього немає відстані між ліжком і могилою — обидва простори викликають одне й те саме: одкровення. «Бери мене, Господи… але спершу дозволь мені відчути тебе, як коханця». Це не богохульство. Це — відчай. А відчай і є початком думки.
Політичний контекст? Як без нього. Англійське Відродження — це теж про владу. Про королівське тіло — «natural body» і «body politic», про Тюдорівську містифікацію, де Єлизавета I стає не просто монархом, а театром. Її портрети — ікони, її слова — пропаганда, її цнота — політична валюта. І література це вловлює. Вловлює і транслює. Лояльність — це теж стиль.
(Я знаю, зараз прозвучить дивно, але в англійській поезії XVI століття більше політики, ніж у сучасному парламенті. І більше сексу.)
Історія Шекспіра — це історія придворного письменника, який грає роль аполітичного генія. Але його трагедії — це мапа англійської ідентичності. Коли він пише про Юлія Цезаря — він пише про лондонський натовп. Коли говорить устами короля Ліра — це говорить розчарування людини в ідеї «влади з неба». Його тексти — як дискурс-трансформер: кожен читає своє, і в тому їх сила.
Чому англійське Відродження важливе сьогодні? Бо ми теж живемо в епосі пост-бажання. У світі, де слова знову стали небезпечними — або безпорадними. Ми читаємо «Гамлета» не тому, що хочемо зрозуміти Данію. Ми хочемо зрозуміти себе: навіщо ми ще говоримо, якщо ніхто вже не слухає?
(І ще — хто ця нова Офелія? І чому ми досі її не чуємо?)
Сучасна людина — це Фауст без Мефістофеля. Ми продаємо душі щодня, не помічаючи. А от Марлоу ще пам’ятав, що таке угода, укладена з тремтінням. Шекспір ще вмів називати речі іменами, не боячись багатозначності. Донн ще плакав у своїх віршах, навіть коли писав про ангелів.
Англійське Відродження — це не про відродження, а про перетворення. Про текучість, про межові стани. Це література, яка не боїться бути суперечливою, багатоголосною, навіть шизоїдною (в доброму сенсі — як розірваність, як глибина). У ній немає правди — є тільки мовлення. І в цьому — її актуальність. Бо поки мова триває — триває й можливість дії.
І так — можливо, все це лише інтелектуальна містифікація. Можливо, англійське Відродження — це просто вдалий бренд. Але, як і з усіма добрими брендами, — ми в нього віримо. І тому він існує. І це вже щось. Це — театр. Це — тіло. Це — слово. Це — ніч, в якій народжується думка.
Іноді — під звуки лютні.
Іноді — у вигляді питання, яке ніхто не поставить уголос.