Англійська література 17 ст.
"Англійська література XVII століття — не стільки про поезію, скільки про післясмак війни"
Мені здається, ми всі трохи лицеміри, коли говоримо про "високу літературу" Сімнадцятого століття. Ну, тобто: Мілтон! — вигукуємо ми з пафосом театрального критика, який уже не вірить в театр, але продовжує ним хворіти. Донн! — додаємо, з натяком на чуттєвість і метафізику, хоча давно плутаємо його з іншими Джонами. І обов’язково — Шекспір, що поволі йде зі сцени, залишаючи за собою щось на кшталт вибуху тиші. Але, між нами: Сімнадцяте століття — це не про безсмертні тексти. Це — про те, як слова вчаться виживати після катастрофи.
(до речі, ніхто не говорить про це вголос, але більшість літературознавців тихо ненавидять Мілтона. За складність, за богослов’я, за те, що його треба "читати" з конспектом із теології. А він того вартий? Гм.)
Це століття починається з кривавої політичної драми — якої не зрозумієш, поки не згадаєш: Англія тоді ще не Британія. Це ще не імперія. Це — країна, що буквально розриває себе на шматки між католиками й протестантами, між королем і парламентом, між плоттю і духом. А отже — література в цей час не просто реагує на політику. Вона є політикою. Поезія пишеться мечем, а драма — судовим вироком.
У якийсь момент, до речі, Джон Мілтон працює буквально у прес-службі Кромвеля. Автор "Утраченого раю" — ще й автор брошур про республіку, де слово "свобода" звучить майже як прикриття цензури. Дивно, правда? Але це типово. Бо письменник XVII століття — це вже не гуманіст Ренесансу з тремтливим пером і томиком Платона. Це — солдат, який пише латиною, бо англійська ще не знає, як говорити про поразку без риторики слави.
Метафізики. Ох, як же їх люблять цитувати. Джон Донн, Генрі Воган, Ендрю Марвел… наче всі вони — солодкий інтелектуальний флер над гниллю доби. Їх читають заради метафор, складних логічних конструкцій, камуфльованої еротики. Але хто читає їх всередині контексту? У країні, де любов — це політична дія, де жінка — символ Церкви, а тіло — завжди гріховне, навіть коли його не торкаються? Я знаю, зараз прозвучить дивно, але всі ці поезії про "єднання душ", про "кулі й кола" — це, насправді, глибока тривога. Про страх близькості. Про заборону бажання.
А тепер уявіть, що ви читаєте ці рядки в епоху, коли людське тіло — зона не просто моралі, а буквально юрисдикції. Уявіть, що секс — це частина теології. А любов — підозра в єресі. І ви вже не думаєте про красиву метафору компаса в Донна — ви думаєте: це, чорт забирай, опис втечі. Метафізика як стратегія втечі в інтелектуалізацію, щоб не загинути в дотиках.
А тепер — жінки. Вони наче є, але ніби завжди трохи за кадром. Вони або Марії, або чаклунки, або відьми, або музи, які мовчать. (Це — трохи як у деяких сьогоднішніх підручниках.) Література того часу — чоловіча. Але не в сенсі "про чоловіків", а в сенсі для них. Це клуб, де поезія — частина зали для паління: цитати, інтертексти, латина, сила. Жінка — або тіло, або душа, але ніколи — текст. А якщо текст — то через чоловіче перо. Це як автопортрет, написаний чужими руками.
(Здається, Вірджинія Вулф була б шокована. Хоча… чи шокована, чи просто втомлена?)
Є один вельми підозрілий феномен — це те, як XVII століття все ще стоїть на порозі "модерного". Суспільство ще вірить у королів, але вже й мріє про банки. Церква ще палає — але десь вже ходять привиди капіталізму. Поезія все ще згадує Бога, але вже думає про власну форму. Це як ранній симптом розладу особистості: новий світ вривається у стару мову, і мова починає... ламатися.
Можливо, тому нам так складно читати цю літературу. Вона — занадто розщеплена. В ній — краса, і страх, і мазохізм смислів. З одного боку — урочиста музика вірша, з іншого — підозріле бурмотіння інквізиції. А ще цей відчай — прихований, згорнутий у сувій риторики. У поезії XVII століття стільки ж радості, скільки й болю. А радше — радості у болю, мазохістичної пристрасті до страждання, що називається "благодать".
Реставраційна драма? Ха, так. Король повернувся, театр відкрили — і всі кинулись писати п’єси, де чоловіки фліртують із жінками, а жінки... фліртують із системою. І це вже не Шекспір — це Вільям Вайчерлі, Джон Драйден, Джордж Етерідж. Це сцена, де цинізм — форма елегантності, а аморальність — нарешті легалізована. Світова політика втомилась від моралі, і тому дозволила собі трохи насолоди. Але насолода ця — як дешевий парфум: інтенсивна, швидко вивітрюється, залишає після себе головний біль.
Але... Що робить цей період таким важливим?
Можливо, те, що саме тоді мова вчиться говорити складні речі. Говорити про бажання, не кажучи "я хочу". Про смерть, не вимовляючи "я боюся". Про війну — не як про подію, а як про нервову систему тексту. Мова починає хитрувати, маневрувати, ховатися в алюзії, тонути в стилі. Це ще не постмодерн, але вже — передчуття гри, втрати істини, множинності інтерпретацій. XVII століття — як дитинство постправди.
(І це, мабуть, найсильніша іронія: релігійна доба, що готує ґрунт для сумніву.)
І ще одне — не менш важливе. У цю добу з’являється новий образ автора: вже не провісник, не рупор божественного, а... коментатор. Той, хто бере світ, що тріщить по швах, і намагається хоч якось його перетлумачити. Автор стає схожим на теолога без віри — той, хто читає світ, як текст, але не певен, чи є в ньому сенс. Це — і Мілтон, і Донн, і самотній драматург часів Реставрації. І, врешті-решт, ми з вами. Ті, хто пише (або читає) у світі, де істина — надто велике слово, щоб ним кидатися.
Усе XVII століття — це немов довгий монолог у темряві. Без аплодисментів, без впевненості, що тебе хтось слухає. Але монолог цей — красивий, тривожний, часом надто складний, але щирий у своїй заплутаності. Бо що ще може зробити людина після війни — як не писати вірші, щоб не кричати?