«Енциклопедія» та енциклопедисти: світоглядні позиції та місце у розбудові французької просвітницької літератури
Енциклопедія — книга, яку ніхто не читав, але всі цитують. І чому це справді важливо.
Колись мені сказали, що читаючи Енциклопедію Дідро й Д’Аламбера з такою ж послідовністю, як роман — сторінка за сторінкою, можна збожеволіти. Не буквально, звісно. Але в голові залишиться щось на зразок швейцарського сиру: дірки знань, між якими стирчать нитки безкінечної ерудиції, що не веде нікуди, тільки далі — у світ логіки, що жує власний хвіст. І все ж, чомусь здається, що це найчесніша метафора для європейського Просвітництва.
Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел. 35 томів, 17 з яких — текст, решта — гравюри. І так, я знаю, це звучить трохи як Вікіпедія, але на LSD і з богом у дужках. Бо Енциклопедія — не лише про знання. Це радше політичний акт. Або, як сказав би Жижек (із кривою усмішкою і плямами від еспресо на сорочці), це симптом епохи, що намагається себе зрозуміти.
А тепер уявіть: Франція, 1751 рік. Людовик XV, католицька цензура, Єзуїти, що тикають носом у кожне речення. І тут — купка божевільних інтелектуалів, які вирішують описати все. Кожне ремесло, кожну науку, кожну суперечку. Не для того, щоб впорядкувати хаос (хоч і це також) — а щоб поставити людину в центр. Людину, її розум, її досвід, її ручну працю, зрештою.
(До речі, мене завжди інтригувала ця пристрасть до рук. В Енциклопедії надзвичайно багато уваги приділено механіці, техніці, ремеслам — ці гравюри з верстатами, пресами, рудниками мають щось фетишистське. Якби Фройд жив у XVIII столітті, він би точно написав трактат про фалос як ткацький верстат.)
Енциклопедисти — вони не були однорідні. Зрештою, що може бути спільного між, скажімо, Дені Дідро — афористичним, сексуальним, вибуховим — і, скажімо, Гельвецієм, цинічно-послідовним утилітаристом? Нічого, крім упертої віри в раціональність. Але навіть вона у кожного була своя: хтось бачив у розумі зброю проти тиранії, хтось — моральну систему, що врятує світ, а хтось просто намагався вижити в хаосі, назвавши його іменами.
Це, мабуть, головне: Просвітництво не було спільнотою переконаних. Це була криза віри. Тільки віра ця була вже не в Бога, а в людський розум. Віра, яка тремтіла, сумнівалася, ховалася за складні конструкції й параграфи. (Іноді, зізнаюся, я думаю: а раптом усі ці словники і таблиці — це була форма страху? Спроба не впасти у безодню скепсису, створивши стіни з термінів?)
Але, звісно, головне тут інше. Ці люди — Дідро, Д’Аламбер, Руссо (хоч із ними він потім і посварився, як годиться кожному доброму невротикові), Монтеск’є, Вольтер — вони писали не просто про гвинти й етику. Вони створювали світогляд. І це був не просто світогляд раціоналіста, а світогляд викликаючий. Такий собі інтелектуальний тролінг XVIII століття.
Уявіть, що ви читаєте статтю про «священика», і там між рядками — розгромна критика клерикалізму. Або опис «монархії», що закінчується — зовсім випадково, звісно — міркуванням про абсурдність спадкової влади. Це не була просто енциклопедія — це була енциклопедія як зброя.
Знання — це влада. Так писав Бекон. Але Просвітництво зробило з цієї фрази буквально маніфест. І знання в Енциклопедії — не академічне, не стерильне, не знеособлене. Воно чуттєве, заполітизоване, конфліктне.
(Я знаю, прозвучить дивно, але в цьому є щось дуже тілесне. Енциклопедія — як тіло: зі шкірою (гравюри), органами (система термінів), хворобами (цензура, заборони, знищені тиражі). І, зрештою, з болем. Бо цей проєкт був болісний — для авторів, для держави, для церкви. Інакше й бути не могло.)
Звісно, постмодерн з усією своєю недовірою до метанаративів рознесе це на друзки. Хіба можна вірити в об’єктивне знання? Хіба «людський розум» не є просто ще однією ідеологічною конструкцією? Хіба цей «універсальний суб’єкт» — не просто чоловік-європеєць з привілеями, що маскує свій голос під загальнолюдський?
І так, усе це справедливо. Але. Але. Може, іноді нам потрібен цей наївний жест — спроба впорядкувати світ. Навіть якщо він приречений. Навіть якщо за ним — тінь колоніалізму, патріархату, технократичного гніту. Бо хто ще наважиться сказати: ми хочемо знати все?
(Тут, між іншим, є ще одна тонка річ. Жінок серед енциклопедистів не було. Точніше — були, але не в титрах. Філософиня Емілі дю Шатле, наприклад, перекладала Ньютона і писала про енергію задовго до того, як це стало мейнстримом. Але в Енциклопедії вона — як тінь. Відсутність, яка кричить. І це теж частина історії: тиша, в якій було приховано половину світу.)
Чому я все це згадую сьогодні, у 2025-му, коли Енциклопедії вже давно перетворились на онлайн-сайти, а пошук знань — це пошук у Google з формулюванням «зрозумілою мовою»? Бо ми досі живемо у світі, який побудували ці дивні чоловіки зі свічками й рукописами. Наші уявлення про раціональність, прогрес, свободу слова — все це відлуння їхніх суперечок. Ми — їхні небажані спадкоємці.
І хоч би як ми дистанціювалися — з іронією, сарказмом, деконструкцією, — ми досі читаємо їх між рядків.
Енциклопедія — це книга, яку ніхто не читав повністю, але кожен цитував. Це не проблема. Це — ознака живого тексту. Тексту, що продовжує дратувати, надихати, збуджувати, пригнічувати — як добрий суперник у дебатах, як колишній коханець, як те саме запитання, що не дає спати:
що таке знання і кому воно належить?