Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Наративна типологія

Штанцель під впливом Р. Інгардена запропонував використати в якості розмежувального принципу «центр орієнтації читача», або, як його інакше назвала К. Гамбургер, «місце виникнення системи Я-тут-тепер», 1968.

Аукторіальний тип - центром орієнтації для читача у «фіктивному світі» художнього твору є судження, оцінки й зауваження оповідача;

Акторіальний тип - читач сприяє цей світ через свідомість одного з персонажів (бачить «фіктивний світ» його очима);

Нейтральний тип - позбавлений індивідуалізованого центру орієнтації, що здійснює функцію інтерпретації, зводиться до імперсональної реєстрації баченого і чутого зовнішнього світу.

Штанцель вважає, що у нейтральній оповіді «центр орієнтації знаходиться у сценічному зображенні, у тут і тепер моменту дії. Можна було б також сказати, що він знаходиться в» тут і тепер» уявного очевидця сцени, позицію якого читач начебто приймає». І «аукторіальний», й «акторіальний» оповідні типи є позначенням всього лише інтерпретативних позицій, які у конкретному розвитку романної дії можуть взаємозамінюватися, переходячи один в одного. Необхідно підкреслити, що жодна функція оповіді практично не виступає у чистому вигляді, вона «ускладнена» зазвичай поєднанням у будь-якій оповідній одиниці одночасно дією кількох функцій.

Лінтвельт, простежуючи детально різницю між аукторіальним й акторіальними типами оповіді, відзначає, зокрема, що у вербальному плані «формальний апарат» аукторіального типу складається з низки «аукторіальних дискурсів» комунікативного, метанаративного, пояснювального, оціночного, абстрактно-узагальнюючого, емоційного, модального. Комунікативна функція спрямована на встановлення контакту оповідача зі своїм наратором (включаючи прямі звертання до читача, вживання умовного способу і т.п.). Метанаративний дискурс забезпечує функція коментаря оповідача про свій дискурс (так званий «дискурс про дискурс»). Аналогічній меті служать описовий й оціночний дискурси (епітети, порівняння за допомогою яких наратор дає свою оцінку історії, яку він оповідає та її учасникам). Аукторіальна передача дискурсу акторів здійснюється у вигляді оглядів й резюме, забарвлених мовною характеристикою самого оповідача, через «ідіолект наратора». В акторіальному ж типі виникають цілковито інші способи передачі дискурсу акторів-персонажів: зовнішній дискурс (слова персонажа, вимовлені вголос) передається прямою мовою (монологом і діалогом); а внутрішній дискурс «транспонується» в непряму чи невласне - пряму мову. Слідом за Ж. Руссе (1973), Лінтвельт, як і більшість французьких наратологів, вживає термін «солілоквій» для усвідомлених внутрішніх розмислів (рефлексій), вважаючи, що поняття «внутрішній монолог» характеризує «потік підсвідомих висловлювань». Хоча внутрішній монолог і може виражати підсвідоме життя актора, тим не менш, за Лінтвельтом, тут не йде мова про аукторіальний тип, оскільки будь-який наративний тип визначається насамперед центром орієнтації читача.

ОПОВІДНІ СТАНЦІЇ

Серед сучасних наратологів немає єдиної думки про кількість оповідних інстанцій: від чотирьох обов’язкових до восьми, включаючи чотири «факультативні», причому кожна з них у різних дослідників може отримувати додаткову диференцію, розчеплюючись до безкінечності. Особливо це стосується категорії читача (конкретний, чи реальний, абстрактний, чи імпліцитний, експліцитний, віртуальний, ідеальний, неспроможний, передбачуваний, іманентний, інтенціональний, концептуальний, фіктивний, продукований, уявний, інформований, архічитач і т.п.).

Головні оповідні інстанції, що виступають в ролі членів комунікативного ланцюгу, за якою здійснюється «передача» художньої інформації від письменника до читача, що знаходяться на протилежних полюсах художньої комунікації - це, по-перше, реальні автор і читач, які знаходяться на позатекстовому рівні, і, по-друге, багаточисельні внутрітекстові інстанції. Наратологи виходять з переконання, що на кожному оповідному рівні повинна бути своя пара відправника й отримувача художньої інформації. Першим таким рівнем, на якому виникає абстрактна чи нормативна комунікативна ситуація, є рівень взаємодії абстрактного, імпліцитного автора й абстрактного, імпліцитного читача. Обидва вони письмово не фіксуються у тексті, а лише тільки постулюються необхідністю втягнення, залучення літературного тексту до комунікативного процесу і тому є абстрактно-теоретичними конструктами.

На цій підставі німецький славіст В. Шмід віддає перевагу говорити про «абстрактного автора» й «абстрактного читача». У психологічному плані ці дві інстанції реалізуються як ймовірні образи автора (інтенція читача) й читача (інтенція автора) і тому термінологічно позначуються як імпліцитний, тобто ймовірний автор й імпліцитний читач.

Для лінгвістично зорієнтованих наратологів, близьких до структуралістських позицій, головне значення мають оповідні інстанції, зафіксовані у тексті. До їх числа належить головна оповідна інстанція-наратор (розповідач, оповідач), відповідальний за «вербалізацію», тобто вираження у мовній формі художньої інформації. Її отримувачем на цьому оповідному рівні є нарататор, який вперше отримав найбільш грунтовне теоретичне обгрунтування у працях американського наратолога Дж. Прінса.

Подальша деталізація цього рівня, де діє комунікативна пара наратора і нарататора, привела до виділення ще двох підрівнів зі своїми оповідними інстанціями. Якщо наратор оповідає в «особовій граматичній формі» (від анонімної першої особи чи особи персонажа-оповідача), то постулюється виникнення рівня «фіктивної комунікативної ситуації», на якому комунікують фіктивний, чи експліцитний автор («фігура в тексті») і фіктивний, чи експліцитний читач.

Останній також може виступати як у ролі персонажа-слухача оповідної історії, так і у вигляді текстуально зафіксованих звернень експліцитного автора на кшталт «дорогий читачу», «ви можете цьому не повірити, але...» і т.п. Даний рівень, і відповідно, його інстанції відсутні у «безособовій», «імпліцитній» оповіді від третьої особи.