Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Проблема автора і читача в історичній перспективі

Визнання літератури комунікативним актом духовного спілкування людей пов’язане з появою інформаційних і семіотичних теорій ХХ століття. Категорії тексту, автора, читача в теоріях психологічної школи, структуралізму, феноменології, рецептивної естетики, постструктуралізму набули нового значення учасників комунікативного процесу. На відміну від традиційних поглядів на читача, який іде за автором («наче кінь за кучером», за порівнянням Г. Гессе), нові теорії першість у творчому процесі художнього сприйняття надають читачеві, який уступає з автором у діалогічні відносини (у цьому випадку Г. Гессе виділяє два типи читача — «мисливець» та «мандрівник»).

Як зазначає М. Зубрицька, «категорія читача опинилася в полі зору практично всіх літературознавчих шкіл та напрямів і стала пунктом перехрестя найоригінальніших теоретичних ідей у літературно-критичній думці ХХ століття». Діалогічну природу літератури набагато раніше інформаційної глобалізації відчули письменники. Лев Толстой писав: «Всякое произведение искусства делает то, что воспринимающий вступает в известного рода общение с производившим или производящим искусство и совсеми теми, которые одновременно с ним, прежде или после его восприняли или воспримут то же художественное впечатление». Автор світових шедеврів у коло літературного спілкування окрім реальних своїх читачів помістив і потенційних, які ще не прочитали твору, проте, на думку письменника, теж опиняться під владою одного художнього враження.

З усього розмаїття теорій читача як адресата літературного спілкування виділяються історико-функціональний та психологічний підходи. Історико-функціональний (термін уведений М. Храпченко) аспект зорієнтований на сприйняття художніх творів конкретними читачами різного соціального, професійного статусу та віку. Вивчення та узагальнення читацького досвіду різних історичних епох, окремих регіонів чи соціальних верств дає можливість простежити взаємовплив національних літератур, закономірності сприйняття окремих літературних форм та жанрів, рух читацьких симпатій та смаків. Шляхи впливу літератури на життя суспільства, зокрема життя читачів, вивчаються за допомогою відгуків, листування, мемуарів, щоденників читачів-сучасників. Суттєвим джерелом вивчення історично конкретного читача є дослідження звернень нових поколінь реципієнтів до літератури минулого у вигляді цитацій, екранізацій, перекладів. Одним із перших представників історико-функціональної теорії читача вважають О. Білецького, котрий у 20-ті роки закликав до активного вивчення проблеми читача та його ролі в літературному процесі: «…история литературы не только история писателей, но и история читателей, …без массы, художественное произведение, немыслима и сама творческая производительность, … история литературы должна интересоваться распространением в массе литературных форм, ихборьбой за существование и преобладание в читательской среде». Учений визначив напрями вивчення функціональності читачів — порівняння естетичної цінності творів для читачів-сучасників та читачів наступних поколінь, класифікація літературних явищ кожної епохи за читацькими соціальними та культурно-психологічними групами. О. Білецький уживав термін «фіктивний читач» для позначення узагальненого читача, на якого автор спрямовує «прийоми своєї творчості та поетику» і який у свою чергу впливає на художню систему письменника. До особливої групи читачів учений відносив читачів наступних поколінь, серед яких він виділив групи читачів: ті, що «нав’язують автору свої ідеї», ті, що «нав’язують автору свої образи» та ті, що «беруться за перо». Накреслені О. Білецьким наукові перспективи для літературознавства залишилися нереалізованими, адже дослідження рецепції літератури та проблеми читача набули у той час переважно соціологічного спрямування. Велика теоретична та експериментальна робота з вивчення проблем сприйняття літератури та читача почалася лише з 70-х років у дослідженнях В. Прозорова, Б. Кормана, Ю. Левіна, О. Никифорової, Л. Славиної, П. Якобсона, Ю. Борєва, В. Брюховецького, Р. Гром’яка, Г. Сивоконята інших.

Паралельно з історико-соціологічною оцінкою читача набував розвитку психологічний підхід, започаткований ученням О. Потебні. Ця теорія мала більше наукових перспектив, ніж соціологічна, особливо після досвіду надмірної ідеологізації теорії читача в період соціалістичного реалізму. Представники Харківської психологічної школи ототожнювали процес художнього сприйняття з процесом художньої творчості та надавали читачеві більших привілеїв, ніж автору. О. Потебня писав: «…читач може краще від самого поета осягти ідею його твору. Сутність, сила такого твору не в тому, що розумів під ним автор, а в тому, як він діє на читача або глядача, отже, у невичерпному можливому його змісті». Роль автора в рецептивних теоріях обмежується визнанням енергії дії на читача, активна ж роль організації діалогічного процесу надається лише тому, хто сприймає художній текст, одухотворюючи його власними очікуваннями, уявою, почуттями. Крайнім вираженням такої теорії читача стала позиція пост структураліста Р. Барта, зокрема його відома теза про «смерть автора», парадоксальність якої пояснюється прагненням обмежити авторську присутність у написаному ним тексті до повного її виключення з процесу декодування змісту. У працях М. Бахтіна теорія читача набула логічного завершення та теоретичного обґрунтування, вона і до сьогодні залишається цілісною естетичною моделлю. Читач, на думку відомого літературознавця, присутній у тексті завжди, різняться лише його позиція та місцезнаходження. Ставлення до героїв твору формує етичну позицію читача, коли він сприймає життя літературних персонажів як життя реальних людей, уживається в їхні проблеми, роздуми та міркування, переносить описані почуття, вчинки та роздуми на власне життя. Естетична діяльність читача починається з моменту, коли він виходить з позиції етичного співпереживання і стає співрозмовником автора. Зустріч читача з автором — це головна його естетична діяльність, яку М. Бахтін називав співтворчістю. Наявність і рівновага етичного та естетичного характеризують повноцінне художнє сприйняття, про яке мріють митці та до якого прагнуть читачі. Теорія М. Бахтіна надає підстави для відокремлення типів читачів як учасників літературної комунікації. Етична та естетична діяльність читача є предметом вивчення відповідно соціологічної та психологічної теорій читача. Функціональний аспект вивчення літератури передбачає наявність реального, історично обумовленого читача. Термін «реальний читач» в історико-соціологічному контексті вживається без додаткового оцінного значення, дослідників насамперед цікавить уплив соціального статусу, культурного рівня, віку реципієнта на сприйняття твору, на ступінь проникнення читача в структуру твору. Так, дослідник процесів сприйняття В. Прозоров виділив три рівня змін, що відбуваються з читачем протягом читання — рівень уваги, рівень співучасті, а згодом — рівень відкриття.

З появою комунікативної теорії літератури читач-адресат набув типологічного розмежування. Реальним або експліцитним почали називати читача, не здатного сприйняти всю естетичну повноту авторського послання, якого цікавить лише етичний зміст твору — сюжетні події, вчинки та характери героїв. Експліцитного читача ще називають наївним читачем, який покірно йде за автором, часто не розуміючи його гри, натяків, асоціацій. Інший тип — читач, здатний сприймати не тільки життєву реальність, зображену у творі, а й відчувати та оцінювати присутність у ній автора. Цей здатний до естетичного спілкування читач сприймає художній текст не як замкнене у собі ціле, а як відкриту систему, діалогічне висловлювання, зорієнтоване на певний тип сприйняття. Ф. Ортега-і-Гассет цінність твору визначає наявністю саме такого типу сприйняття в його структурі: «…на увагу заслуговує лише та книга, яка дає нам відчуття того, що її автор здатний конкретно уявити свого читача, а його читач відчуває міцну руку автора». Ідеться про здатного до естетичної співтворчості читача, який отримав назву «імпліцитний читач». Це термінологічне поняття найбільш детально розроблене німецьким рецептивним естетиком В. Ізером у 70-х роках ХХ століття. У своїй теорії читача німецький учений виділив різновиди читача, два з яких (2 та 3) — імпліцитні: 1) реальне історичне обличчя; 2) читач, якого ми уявляємо, виходячи з наших знань про соціальну та історичну ситуацію тієї чи тієї епохи; 3) читач, роль якого запрограмована в тексті [6, с. 221]. Паралельно з терміном В. Ізера «імпліцитний читач» з’явилися інші терміни, які теж позначили читача-адресата, здатного до творчого сприйняття літератури та естетичної діяльності.

Польський учений М. Гловинський увів до теорії літератури поняття «віртуальний реципієнт», виділяючи два його різновиди за засобами презентації змісту: «пасивний читач» та «активний читач». Е. Вольф додав до дискусії термін «задуманий читач», а Я. Лінтвельтта В. Шмід — «абстрактний читач». Г. Грімм поділив цю інстанцію на «уявного читача» та «концепціонального читача», останній термін указує на зв’язок із концепцією автора. Б. Корман використовував аналогічний за значенням термін «концепірований читач», парний до поняття «концепірований автор», це ж визначення вживають услід за Б. Корманом сучасні російські дослідники М. Римар та В. Скобелєв. Водночас велика кількість письменників і критиків користуються терміном, наближеним до поняття «імпліцитний читач», але з підкреслено позитивним відтінком — «ідеальний читач» або «зразковий читач». Ю. Лотман, Б. Корман, У. Еко ідеальним читачем називають активного адресата, здатного до співтворчості, до активного літературного комунікування. Таким чином, наявність термінологічної неузгодженості не заважає з’ясуванню функцій діяльності читача, його комунікативного статусу, адже всі терміни підкреслюють абстрактний, узагальнений характер читача, якого не існує в реальності, але існування якого обумовлене законами літературного тексту, усією логікою його структури, для якого, власне, і створюються тексти — імпліцитний, абстрактний, ідеальний, віртуальний, концепірований, уявний. Ідеться про читача, що заглиблюється не тільки в сюжетні перипетії та характери героїв, а й у авторські, приховані в підтексті та переносних значеннях естетичні послання, які «провокують» до співтворчості, до активної естетичної діяльності. Існує ще один різновид читача — створений автором і введений до системи персонажів — образ читача. Існують багаті літературні традиції створення читачів-героїв, яких ще називають «фіктивними читачами», у творах Л. Стерна, Г. Фільдинга, Е.-А. Гофмана, Е. По, М. Гоголя. У романі М. Чернишевського водночас співіснують «проницательный читатель», «простой читатель», «добрейшая публика», кожний з них виконує свою художню функцію прогнозування емоційної читацької реакції на зображуване. Іншою функцією образу читача в структурі твору називають своєрідну форму гри з реальним, емпіричним читачем, з якого автор формує потрібний йому тип читацького сприйняття. За спостереженнями О. Воробйової, образ читача подібно до образу автора «вичитаний» із тексту та виступає як свого роду «маска», роль, що пропонується емпіричному читачеві». Про гру автора з читачем писав Ю. Лотман, визначаючи процес спілкування автора з імпліцитним читачем «конфліктною грою», у ході якої кожен з учасників літературного діалогу намагається перебудувати семіотичний світ свого співрозмовника й водночас прагне зберегти власну самостійність. У художньому творі, як і в будь-якому комунікативному процесі, важливим є баланс взаємної самостійності — суверенність автора та читача. Творчість Миколи Гоголя надає багатий матеріал для спостереження за взаємодією образу автора та образу читача. Наш геніальний співвітчизник належить до митців ХІХ століття, але моделюванням свого читача, складною грою з ним випередив складні постмодерні читацькі технології ХХ століття.

Процес читання творів М. Гоголя завжди супроводжує поліфонічне звучання голосів автора, розповідачів, персонажів, читачів, які впливають на сприйняття — у чомусь гальмують, повертають, прискорюють, заперечують, доповнюють. Для письменника це був органічний процес творчості, до якого він запрошував і читача, пропонуючи йому маски, власні коментарі, які, окрім свого прямого призначення, мають ще і прихований момент.