Сучасні форми інтерпретації художнього твору: погляди У. Еко, Барта, Дерріди
Р. Барт: В наших уявленням про мову, а відтак і про літературний твір відбулись певні зміни. В літературі спільний вплив на неї фрейдизму та структуралізму змушує ввести категорію відносності у взаємовідносини скриптора, читальника і споглядача (критика). На противагу твору виникає потреба в новому об’єкті, що виник внаслідок зрушення або перетворення попередніх категорій. Таким об’єктом є Текст.
1. Текст не варто розглядати як кількісну категорію, «твір — це класика, текст — авангард»; Твір є матеріальним фрагментом, котрий займає певну частину книжкового простору, а Текст — поле методологічних знань. Твір може уміститися на долоні, текст знаходить притулок в мові (в дискурсі). Текст відчувається тільки в процесі праці.
2. Відтак і Текст не обмежується в поняттєвій площині «благонадійної» літератури, не підлягає включенню в жанрову ієрархію, навіть в пересічну класифікацію. Текст намагається стати саме потойбічним щодо докси, варто зазначити, що Текст завжди в буквальному значенні є парадоксальним.
3. Текст пізнається, осягається через своє відношення до знаку. Твір замкнутий зводиться до певного означеного. Виходить, що твір в цілому функціонує як знак; Текст ухиляється, він працює в сфері означника. Твір у кращому випадку мало символічний, тоді як текст всуціль є символічним; твір зрозумілий, усвідомлений, сприйнятий у всій повноті своєї символічної природи, — це і є власне текст.
4. Тексту притаманна багатозначність. В Тексті нема мирного співіснування сенсів, значень — Текст перетинає їх, рухається крізь них. Прочитання Тексту — дія одноразова. Текст є протилежністю твору — за своєю множинністю, демонічністю самої текстури, що може спричинитись до глибоких змін в прочитанні.
5. Твір входить в процес філіації. Приймається за аксіому обумовленість твору дійсністю (расою, пізніше історією), чередування творів один за одним, те, що кожен з них має свого автора. Автор вважається батьком і господарем свого твору; отож літературознавство вчить нас поважати автограф і відкрито засвідчені наміри автора. В Тексті, відтак, не вимагається «поважати» якусь монолітну цілісність; його можна розчленувати.
6. Текст вимагає, щоб вкоротили дистанцію між письмом і текстом, вміння читати і писати складало класовий привілей. Але одна справа читання в розумінні споживання, а зовсім інша справа — гра з самим текстом. Грає сам текст.
7. Останній підхід до Тексту — через задоволення. Стосовно ж Тексту, то він безпосередньо пов’язаний з задоволенням, він є задоволенням без почування відчуженості. Текст здійснює певну соціальну утопію в сфері означуючого, обганяючи історію, він робить прозорими хай не соціальні, то хоча б мовні співвідносини.
У. Еко: Умберто Еко досліджує процес залучення текстів, які презентують найрізноманітніші сфери культури в різних суб'єкт-суб'єктних зв'язках, створюючи потрібну йому поліфонію інтерпретацій у різноманітних перспективах бачення світу в тому чи іншому семіотичному ключі. Еко приваблює проблема взаємозв'язку авторського тексту і його читача, що виникає в результаті інтерпретації.
Культурне повідомлення є відкритим, при цьому інтерпретація повідомлення займає виняткове місце в розумінні одержувача. Ці аспекти, у свою чергу, зумовлені досвідом одержувача. Для сучасної епохи властивою є зміна характеру творів мистецтва, які є основними носіями інформації про певне культурне середовище. Згідно з термінологією Еко, вони стали "відкритими", тобто вільними для різних інтерпретацій. Такий прийом, як інтертекстуальність, дуже популярний серед сучасних авторів. Відкритість, інтертекстуальність і переклад передбачають, що одержувач повідомлення повинен не лише отримати інформацію, а й засвоїти її, інтерпретувати, використовуючи чисельні посилання на інші джерела. Інтерпретація є ключем до розкриття тих значень, які не є очевидними. Відкритий твір містить не передбачувану об'єктивну структуру твору, а структуру відношення до нього одержувача, який наповнює її власним сенсом, зумовленим його культурним оточенням. Еко вважає умовною лабораторною моделлю "відкритого твору". Серед найбільш важливих аспектів цієї моделі він згадує наступні: 1) естетичний текст як комунікативний акт; 2) естетичний текст як лабораторна модель знакової функції; 3) витвір мистецтва як епістемологічна метафора. Ідея "відкритості" твору мистецтва використовується. Еко для пояснення радикальної відмінності класичного мистецтва від сучасного. Як пояснює Умберто Еко у праці "Відкритий твір", навіть поверховий погляд на мистецтва свідчить, що прояви "відкритості" спостерігалися і в попередні епохи. Еко показує, що уявлення про відправника і одержувача повідомлення, що володіють одним кодом, не відповідає дійсності. Насправді і відправник і одержувач використовують складний набір кодів і субкодів, а будь-яка конкретна інтерпретація буде неадекватною. Будь-яке повідомлення обтяжене конотативними значеннями і реалізується в певному контексті. Тому Умберто Еко пропонує переписати схему комунікації, ввівши до неї множинність кодів відправника і одержувача. Умберто Еко намагається апостулювати нову поетику свого часу, яка в своїй сутності є досить неозначеною, ігровою і неконтрольованою. Відкритий твір і відкритість будь-якого твору мистецтва, є, на його думку, основою сучасного мистецтва, і це не викликає жодних сумнівів.
Дерріда:
Деррідіанскому тексту властиві внутрішня неоднорідність, багатомовність, відкритість, множинність, інтертекстуальність інших.
Текст не має меж; зв'язок елементів, що несуть сенс у ньому нелінійні.
Текст, за Деррідою, - не об'єкт, а карта, "що має свої дороги і її невидимі відгалуження, підземні шляхи і так далі", або "хартія в сенсі конституційному": світ "конституюється" як текст.
Філософ відмовляється від інтерпретації тексту як суто лінгвістичного феномена, поширює поняття тексту і на немовні семіотичні об'єкти, на весь світ, що розглядається в категоріях тексту
Дерріда сказав: "Для мене текст безмежний. Це абсолютна тотальність." Немає нічого поза текстом ": це означає, що текст - не просто мовний акт. Припустимо, цей стіл для мене - текст. Те, як я сприймаю цей стіл — долінгвістиче сприйняття, - вже само по собі для мене текст ". Для Дерріди не існує нічого поза текстом.
Зміна Деррідою поняття "тексту" руйнує опозицію "текст-контекст". "Відкритість не тільки тексту, але і контексту, вписаного в нескінченну безліч інших, більш широких контекстів, стирає різницю між текстом і контекстом, мовою і метамовою. Це не означає їх перетворення в єдиний гомогенний текст: тексти іманентно гетерогенні ...".
Прагнучи віднайти альтернативні форми організації тексту, які здатні розірвати тотальну ієрархію замкненого кола книги, Ж. Дерріда розглядає текст як феномен, що самодеконструюється, наполягаючи на свободі імпровізації та праві на гру. За Ж. Деррідою, нема нічого, що було б поза текстом. Таким чином, уся реальність є вписаною в текст. Отже, цю тезу можна витлумачити у багатьох смислах, а саме: не існує нічого, що було б поза текстом; все мислиться в тексті; все є частиною тексту.