Стратегії феміністичної та пост-колоніальної критики у літературознавчих студіях
Вони є продуктивними з огляду на те, що раніше не застосовувалися і відкривають нове поле для критики. Вони дозволяють поглянути на класичні твори з іншого ракурсу.
Мінус цих теорій в тому, що вони не завжди можуть бути об’єктивними, а можуть нести упереджену думку щодо певних творів. Іноді критики цих галузей доходять до фанатизму, перебільшуючи тим самим суть речей постколоніальний у значенні: «такий, що стосується періоду після здобуття незалежності».
Деконструюють тексти (не тільки літературні) метрополітальних центрів, вказуючи на їхню заангажованість в імперських чи неімперських інтересах.
Дослідження явищ колоніалізованих культур з метою виявляти в них структури протистояння колоніалізмові (а то й існування поза його межами). У центрі уваги, залишається текст центру.
Наслідком стало поглиблення уваги до старших («класичних») антиколоніальних текстів, зокрема до книг «Чорна шкіра, білі маски» (1952) та «Прокляті світу цього» (1961) Франца Фанона, психолога. Розвивається тенденція поєднувати постколоніальні дослідження з іншими опозиційними дискурсами — феміністичним (див., зокрема, праці індійської дослідниці марксистського напрямку у США), з дискурсом «темношкірої» критики у США тощо. Можливості використання семіотики для постколоніальних студій демонструє у своїх працях Гомі Бгабга, психоаналізу — Співак та інші.
Наявна обмеженість проблематикою «Західна Європа та її чужинці» почасти пояснює той факт, що поза увагою залишаються явища інших колоніалізмів, ніж західний: колоніалізм Російської імперії (СРСР), Японії, Китаю.
Проблемою постколоніальних студій, яка особливо сприяє їхній дисциплінарній розмитості, є відсутність загальноприйнятого визначення терміна «постколоніальний» щодо явищ культури.
До прийомів культурного колоніалізму належать, зокрема: в ієрархіїкультурнихвартостейпривласненнямаксимальноївартостиметрополітальному, меншої вартості — колоніальному (мові, мистецтву, «цивілізації»), привласнення метрополією того, що високо цінується на «світовій» шкалі культурних вартостей (установи, таланти, музейні цінності, історичні міти про давність і первинність); створення опозицій «універсальне/місцеве», «загальнолюдське/партикулярне, зокрема — етнографічне», «модерне, прогресивне, динамічне, перспективне/відстале, учорашнє, позаісторичне», «ефективне, відповідальне/дитяче, нездатне до самоуправління», при чому перший термін кожної пари оцінюється позитивно і є атрибутом метрополії, а другий, що негативно оцінюється, належить колонії.
На нашу думку, доцільно розрізнити два види протистояння колоніалізму в культурі: антиколоніальний та постколоніальний. «Антиколоніальним» варто вважати простий опір колоніалізму; спроби перевернути з ніг на голову ієрархії колоніальних вартостей (наприклад, не імперський псевдоуніверсалізм, а неповторна сутність нації є джерелом усіх вартостей); спроби на місце імперських («фальшивих») мітів поставити («правдиві») міти національного визволення (Бгабга, 1984).
Постколоніальним можна вважати протистояння на рівні не простого заперечення колоніалізму й схвалення протилежного (як звичайно, нації), а на рівні усвідомлення. Дослідження постколоніальних студій 3 групи: 1 — це теоретичні спроби відповісти на запитання: «Що таке постколоніальність?» Мета критика становить особливо велику частину постколоніальних студій, мабуть, через престижність «теорії» у гуманітарних науках Заходу від 1980-х рр.
2- деконструктивні прочитання колоніальних дискурсів (увагу часто приділяють побудові бінарної опозиції «я/чуже», де чуже (найчастіше расове чуже) розглядається як категорія вилучування і, отже, пригноблювання). 3-дослідження колись колонізованих культур. До неї належать і праці, які підкреслюють колоніальний фактор, і такі, які себе свідомо не зараховують до школи постколоніальної критики і знаходять інші ключі до явищ індійської, сенегальської, новогвінейської чи іншої культур (наприклад, Джан Могамед, 1983, Мадубуіке, 1983, Нгате, 1988, Лазарус, 1990).
Вихідним положенням сучасної феміністичної свідомості є твердження, що панівною культурною схемою, «культурним архетипом буржуазного суспільства Нового часу слугує «патріархальна культура" .
феміністичні студії мають широку проблематику: реконструкція жіночої історії і жіночої літературної традиції, ревізія патріархальних канонів та стереотипних уявлень, проблема андрогінії і пошуку нових гендерних ролей, природа жіночого тексту та сприйняття тексту жінкою-реципієнтом, руйнування патріархальних зразків мови, проблема жінки в постколоніальній ситуації та в умовах культурного імперіалізму та ін.
Ж. Дерріда охарактеризував головну тенденцію західноєвропейської культури як «західний логоцентризм", тобто прагнення у всьому знайти порядок і сенс, відшукати першопричину і таким чином нав’язати сенс й чітку впорядкованість всьому, на що спрямована думка і діяльність людини.
В сучасному літературному феміністичному дискурсі розрізняють дві провідні школи — одну французьку - дала екзестенційні формулювання понять «інакшість" та «автентичність" жіночої особистості й висунула популярну у світі фемінізму ідею, що поняття «фалос" як вираження трансцендентного перетворення «Я" жінки в «об’єкт", в «іншого"
другу американську. (К. Міллет, Е. Шовалтер, С. Губар) ґрунтується на авторитеті психолого-біологічного й соціального «жіночого досвіду" й жіночого сприйняття літератури, тобто на своєрідності жіночого переживання естетичного досвіду - усвідомлення сексуальних кодів тексту, які розуміються дуже широко — як ознаки духовно-біологічного розрізнення жіночої і чоловічої психіки. При цьому, духовне начало визначається й практично цілком ототожнюється зі статевим.
Тут фактично «ґендер" ототожнюється не з двома статями, а з однією — жінка, а синонімом до ґендерних студій неодмінно є жіночі.
Зберігається поділ за Е. Шовалтер на власне феміністичну критику, гінокритику і рецептивний погляд на читача, як носія певної статі.
Таким чином, під дефініцією «феміністична критика" в сучасному літературознавстві розуміється певна наукова теорія, синкретична за сукупністю своїх методів і прийомів, що має культурологічне спрямування і покликана виразити власне жіночий досвід літературознавчого прочитання текстів.