Витоки архетипної критики. Школи архетипної критики та їх основні представники
Вивчення проблеми архаїчної складової культури активізується у другій половині ХІХ ст.. нові позитивістські ідей міфологічної школи (Афанасьєв, Буслаєв, Костомаров), компаративістики (Веселовський). Висловлюються нові думки про ґенезу і сутність міфу, вказується на наявність університету першооснов мислення людини (Ленг, Тейлор). Так, два основні джерела, від яких генетично походить теорія архетипів: це ритуальна критика Фрезера і його учнів (кембріджська школа:. Мюррей, Уестон, Харрісон) і архетипна критика Юнга. В основу обох методологій покладено ідею про міф як про найважливіший феномен художньої діяльності людства, а також думка про загальні, єдині першооснови, що породжують феномен міфу. Вчення Юнга про колективне несвідоме і архетип фактично об’єднало історичну міфокритику з психологічним напрямом. Перед течією архетипної критики вважають порівняльну антропологію Дж. Фрейзера, який виявив елементарні, першоосновні моделі міфу та ритуалу, що повторюються посутньо в легендах та церемоніях багатьох культур. Водночас фундаментальною для архетипної критики є аналітична психологія Юнга, що визначає архетип як «первісний образ», «слід пам’яті» про багаторазово повторювані паттерни (моделі) досвіду наших далеких пращурів або позасвідому «диспозицію», яка структурує нашу свідомість. Від так архетипи творять «колективне несвідоме» людського роду, яке відбивається у міфах, релігії, снах, фантазіях і, в художній літературі.
Література - архетипна критика, зімпульсована значною мірою працею Бодкіна «Архетипні паттерни в поезії» (1934), розквітла як самобутня тенденція в 50-60-х роках XX сторіччя. У ній термін «архетип» набуває значення часто повторюваних наративних структур, видів дії, типів характерів та образів, які часто знаходять у величезному масиві літератури, у міфах, снах-мріях, навіть в усталених формах соціальної практики. Такі архетипи, як вважають, віддзеркалюють універсальні, найпростіші, первісні моделі ментальності, що при ефективному художньому втіленні викликають глибоку й потужну реакцію в читача. Деякі критики відкинули юнгіанську ідею «колективного несвідомого» — для них, за словами Нортропа Фрая, ця теорія є «непотрібною гіпотезою», бо повторювані архетипи просто «є», «існують», «незважаючи на те, як і звідки вони з’явилися».
Найт, Грейвс, Кемпбел акцентують повторюваність міфологічних структур у літературі, що, на їхнє переконання, значно ближчі до першоосновних архетипів, аніж витончені витвори софістикованих письмовців. Зокрема тема «смерть — відродження», на їхню думку, є «архетипом архетипів», бо вона закорінена в циклічний колообіг життя, дуже часто трапляється в примітивних культах «вбивства царя», міфах, де боги вмирають, аби відродитись, численних інших творах, також у Біблії, Дантовій «Божественній комедії», Колріджевій «Пісні про старого мореплавця» тощо. Найчастіше в літературі спостерігаються такі архетипи: небесне сходження; пошук батька; образ «Рай — Аїд»; Прометеївський герой-бунтар; цап-відбувайло; богиня землі та фатальна жінка.
Фрай найдокладніше охарактеризував архетип у теоретико-літературному аспекті, створивши переконливу концепцію літературного архетипу. Вчений пропонує нову критичну теорію на основі синтезу аналітичної психології з ритуально-міфологічним напрямом. Головні ідеї Фрая — циклічна схема розвитку світової літератури: від стародавнього міфу до міфу ХХ століття («іронічного») з одного «центру», і думка про єдиний координуючий принцип, єдину концепцію, яка б сприяла потрактуванню різних літературних явищ як частин цілого. Такою універсальною концепцією, за Фраєм, є архетипна концепція. Вчений розглядає міф і ритуал, міф і архетип як абсолютну єдність. Ритуал — «корінь» оповіді, міф — оповідь, архетип — значення оповіді.
Міфологічний напрям в осмисленні архетипу отримав подальший розвиток у дослідженнях М. Еліаде, який звертається до архетипy і природи людської ментальності в її опорі на одвічну трагедійність історії та прагненням людини до «раю архетипів і вічного повернення». Основна ідея наукових розвідок дослідника — виявити загальні риси в еволюції людської культури, знайти єдину ланку, що поєднує архаїку й сучасність. Такою ланкою у Еліаде є архетип і міф.
Одна з останніх теорій міфу, що вплинула на теорію архетипів, — теорія структуралістів. Французький етнолог Леві-Строс розробив «чуттєву» концепцію міфологічної свідомості, за допомогою якої пояснював походження міфології. З точки зору дослідника — це мислення принципово метафоричне, оперує готовим набором елементів, досягає своєї мети непрямими, обхідними шляхами за допомогою матеріалів до цього не пристосованих (бриколаж), розкриває смисл і сенс нескінченними трансформаціями. К. Леві-Стросприйшов до власного розуміння міфотворчості як колективної несвідомої діяльності. Співвідношенню інстинктивного і свідомого (Юнг) у наукових розвідках К. Леві-Строса відповідає співвідношення природи й культури.
Термін «архетип» нині належить до найуживаніших понять сучасної гуманітарної науки і використовується у різних значеннях: від розуміння архетипу як прототипа до конкретніших смислових домінант на рівні побудови синонімічного ряду, понятійно-термінологічних модифікацій. Архетип — «структурний елемент» (Н. Фрай), «антропологічні універсалії» (В. Халізєв), «інваріант» (І. Зварич), «символічний ряд» (Є. Лузіна), «символічні конструкції» (С. Кримський), «універсальна схема» (В. Токарєв), «арматура» (К. Леві-Строс). Є сенсговорити про певнийархетипний спектр: «архетипна (абоархаїчна) модель», «архетипні риси», «архетипні формули» (мотиви, образ, сюжет, жанри, герой, ситуація).