Витоки архетипної критики. Школи архетипної критики та їх основні представники

Контекст

Наприкінці XIX століття, під впливом нових позитивістських ідей, відбулася значна активізація вивчення архаїчної складової культури. Цей період відзначився розвитком міфологічної школи, представленої такими дослідниками, як Олександр Афанасьєв, Федір Буслаєв та Микола Костомаров, які зосереджувалися на збиранні та систематизації фольклорних матеріалів, вбачаючи в них відгомін давніх вірувань. Паралельно з цим, компаративістика, яскравим представником якої був Олександр Веселовський, заклала основи для порівняльного аналізу міфологічних сюжетів та мотивів у різних культурах. Саме тоді виникли нові гіпотези щодо генези та сутності міфу, а також ідея про наявність універсальних першооснов людського мислення, що їх обґрунтовували Ендрю Ленг та Едвард Тейлор у своїх працях з порівняльної антропології.

Теорія архетипів, що сформувалася на початку XX століття, генетично походить від двох основних джерел. Першим є ритуальна критика, розвинена Джеймсом Фрезером та його послідовниками з кембриджської школи (зокрема, Гілбертом Мюрреєм, Джессі Вестон та Джейн Еллен Гаррісон). Вони виявили елементарні, першоосновні моделі міфу та ритуалу, що повторюються в легендах і церемоніях багатьох культур, як це детально описано у фундаментальній праці Фрезера «Золота гілка» (1890-1915). Другим ключовим джерелом стала аналітична психологія Карла Густава Юнга. Його вчення про колективне несвідоме та архетип фактично об'єднало історичну міфокритику з психологічним напрямом. Юнг визначав архетип як «первісний образ» або «слід пам'яті» про багаторазово повторювані патерни досвіду наших пращурів, або ж як позасвідому «диспозицію», що структурує нашу свідомість. Таким чином, архетипи, за Юнгом, формують «колективне несвідоме» людського роду, яке знаходить своє відображення у міфах, релігії, снах, фантазіях і, що найважливіше для літературознавства, у художній літературі.

Аналіз

Становлення архетипної критики

Архетипна критика як самобутня літературознавча течія розквітла у 1950-1960-х роках XX століття, хоча її імпульс значною мірою походив від праці Мод Бодкін «Архетипні патерни в поезії» (1934). Ця книга стала однією з перших спроб систематичного застосування юнгіанських ідей до аналізу літературних творів. Бодкін продемонструвала, як універсальні образи та мотиви, що кореняться в колективному несвідомому, формують структуру та емоційний вплив поезії, надаючи їй глибинного резонансу. Її дослідження проклало шлях для подальшого розвитку методології, яка дозволяла виявляти та інтерпретувати спільні елементи у, здавалося б, розрізнених текстах.

Визначення архетипу в літературознавстві

У контексті літературознавства термін «архетип» набув специфічного значення, відходячи від суто психологічної інтерпретації Юнга. Він почав позначати часто повторювані наративні структури, види дії, типи характерів та образів, які виявляються у величезному масиві літератури, міфах, снах-мріях і навіть в усталених формах соціальної практики. Ці літературні архетипи, як вважається, віддзеркалюють універсальні, найпростіші, первісні моделі ментальності. Їх ефективне художнє втілення здатне викликати потужну емоційну та інтелектуальну реакцію в читача, оскільки вони звертаються до глибинних, спільних для всього людства пластів досвіду. Деякі критики, зокрема Нортроп Фрай, відкинули юнгіанську ідею «колективного несвідомого» як «непотрібну гіпотезу». Для них повторювані архетипи просто «існують», незалежно від їхнього психологічного походження, і їхнє завдання полягає у виявленні та описі цих структур у літературі.

Дослідники, такі як Річард Найт, Роберт Грейвс та Джозеф Кемпбелл, акцентували увагу на повторюваності саме міфологічних структур у літературі. На їхнє переконання, ці структури значно ближчі до першоосновних архетипів, ніж витончені витвори софістикованих письменників. Вони стверджували, що міфи, будучи колективним витвором, краще зберігають первісну чистоту архетипних патернів. Зокрема, тема «смерть — відродження» розглядається ними як «архетип архетипів», оскільки вона закорінена в циклічний колообіг життя та природи. Цей архетип часто трапляється в примітивних культах «вбивства царя», міфах, де боги вмирають, аби відродитись, у Біблії (воскресіння Христа), Дантовій «Божественній комедії» (подорож через пекло та чистилище до раю), Колріджевій «Пісні про старого мореплавця» (смерть екіпажу та подальше духовне відродження оповідача) та численних інших творах. Серед інших часто спостережуваних архетипів у літературі виділяють небесне сходження, пошук батька, образ «Рай — Аїд», Прометеївського героя-бунтаря, цапа-відбувайла, богиню землі та фатальну жінку.

Концепція Нортропа Фрая

Нортроп Фрай найдокладніше охарактеризував архетип у теоретико-літературному аспекті, створивши переконливу концепцію літературного архетипу, викладену у праці «Анатомія критики» (1957). Він запропонував нову критичну теорію, що ґрунтується на синтезі аналітичної психології (без прямого прийняття колективного несвідомого) з ритуально-міфологічним напрямом. Фрай розглядав літературу як самодостатню систему, що функціонує за власними законами, а не як відображення зовнішньої реальності. Його головна ідея полягає в циклічній схемі розвитку світової літератури: від стародавнього міфу до міфу XX століття («іронічного»), що виходить з одного «центру» – універсальних архетипних структур. Фрай стверджував, що існує єдиний координуючий принцип, єдина концепція, яка б сприяла потрактуванню різних літературних явищ як частин цілого. Такою універсальною концепцією, на його думку, є архетипна концепція. Вчений розглядав міф і ритуал, міф і архетип як абсолютну єдність, де ритуал є «коренем» оповіді, міф – самою оповіддю, а архетип – значенням, що стоїть за цією оповіддю, її універсальною семантичною моделлю.

Внесок Мірчі Еліаде

Міфологічний напрям в осмисленні архетипу отримав подальший розвиток у дослідженнях румунського історика релігій Мірчі Еліаде, зокрема у працях «Міф про вічне повернення» (1949) та «Священне і мирське» (1957). Еліаде звертається до архетипу та природи людської ментальності, підкреслюючи її опору на одвічну трагедійність історії та прагнення людини до «раю архетипів і вічного повернення». Він досліджував, як архаїчна людина прагнула подолати лінійність часу та хаос історії, повертаючись до сакрального часу міфів і ритуалів. Основна ідея наукових розвідок Еліаде полягала у виявленні загальних рис в еволюції людської культури, пошуку єдиної ланки, що поєднує архаїку й сучасність. Такою ланкою, що забезпечує неперервність культурного досвіду, Еліаде вважав архетип і міф, які дозволяють людині долучатися до трансцендентного.

Структуралізм Клода Леві-Строса

Однією з останніх теорій міфу, що суттєво вплинула на теорію архетипів, стала теорія структуралістів, розроблена французьким етнологом Клодом Леві-Стросом. У своїх працях, зокрема в «Структурній антропології» (1958) та серії «Міфологічні» (1964-1971), Леві-Строс розробив «чуттєву» концепцію міфологічної свідомості. Він пояснював походження міфології як форму мислення, що принципово метафоричне та оперує готовим набором елементів. Це мислення досягає своєї мети непрямими, обхідними шляхами, використовуючи матеріали, до цього не пристосовані – так званий «бриколаж». Міф, за Леві-Стросом, розкриває смисл і сенс через нескінченні трансформації базових бінарних опозицій. Леві-Строс прийшов до власного розуміння міфотворчості як колективної несвідомої діяльності, яка відображає універсальні структури людського розуму. Співвідношенню інстинктивного і свідомого у наукових розвідках К. Леві-Строса відповідає співвідношення природи й культури, де міф виступає як медіатор між цими двома полюсами.

Сучасне розуміння терміна "архетип"

Термін «архетип» нині належить до найуживаніших понять сучасної гуманітарної науки і використовується у різних значеннях, що свідчить про його багатогранність та адаптивність. Від розуміння архетипу як прототипа, первісної моделі, він еволюціонував до конкретніших смислових домінант на рівні побудови синонімічного ряду та понятійно-термінологічних модифікацій. Для Нортропа Фрая архетип – це «структурний елемент» літератури, що формує її універсальні патерни. Валерій Халізєв визначає їх як «антропологічні універсалії», підкреслюючи їхню спільність для всього людства. Ігор Зварич розглядає архетип як «інваріант», незмінну сутність, що зберігається крізь варіації. Євгенія Лузіна говорить про «символічний ряд», а Сергій Кримський – про «символічні конструкції», що вказує на їхню роль у формуванні культурних значень. Володимир Токарєв пропонує розуміння архетипу як «універсальної схеми», тоді як Клод Леві-Строс використовував термін «арматура», підкреслюючи їхню каркасну, структурну функцію. Таким чином, існує певний архетипний спектр, що включає «архетипну (або архаїчну) модель», «архетипні риси», «архетипні формули», які можуть стосуватися мотивів, образів, сюжетів, жанрів, типів героїв та ситуацій.

Образи і символи

Архетипна критика виявляє та аналізує універсальні образи та символи, що пронизують світову літературу та міфологію, надаючи їм глибинного, колективного значення. Ці образи не просто прикрашають текст, а є носіями фундаментальних смислів, що резонують з колективним досвідом людства.

Архетип "смерть — відродження"

Архетип «смерть — відродження» є одним із найпоширеніших і найфундаментальніших. Він закорінений у циклічному колообігу природи (зміна пір року, схід і захід сонця) та життєвому циклі людини. Цей архетип проявляється у міфах про вмираючих і воскресаючих богів (Осіріс, Адоніс, Персефона), у ритуалах «вбивства царя», що символізують оновлення суспільства через жертву, а також у численних літературних творах. Наприклад, у Біблії воскресіння Христа є центральним актом спасіння, що обіцяє вічне життя. У Дантовій «Божественній комедії» подорож героя через пекло та чистилище до раю символізує духовну смерть і подальше відродження душі. У Колріджевій «Пісні про старого мореплавця» загибель екіпажу та страждання оповідача передують його духовному очищенню та поверненню до життя з новою мудрістю.

Прометеївський герой-бунтар

Образ Прометеївського героя-бунтаря втілює архетип того, хто кидає виклик встановленому порядку, богам або долі заради блага людства. Цей герой часто страждає за свої дії, але його бунт є актом творчості та прогресу. Прометей, який викрав вогонь для людей і був покараний Зевсом, є первинною моделлю такого архетипу. У літературі цей образ трансформується у фігури, що борються проти тиранії, соціальної несправедливості або обмежень людського існування, наприклад, Франкенштейн у романі Мері Шеллі, який створює нове життя, але несе відповідальність за його наслідки, або численні революційні герої.

Цап-відбувайло

Архетип цапа-відбувайла (або жертовної жертви) відображає механізм, за якого спільнота перекладає свої гріхи, провини або нещастя на окрему особу чи групу, виганяючи або знищуючи її. Цей акт очищення дозволяє спільноті відновити свою цілісність і порядок. Приклади цього архетипу можна знайти у давніх ритуалах, де тварину або людину приносили в жертву для спокутування гріхів племені. У літературі цап-відбувайло часто є невинною жертвою, яка несе на собі тягар колективної провини, як, наприклад, Едіп у трагедії Софокла, який, хоча й несвідомо, вчинив злочини, але був вигнаний з Фів для очищення міста від чуми.

Богиня землі та фатальна жінка

Архетипи жіночності часто представлені у полярних образах. Богиня землі (Мати-Земля) символізує родючість, життєдайну силу, турботу, захист і зв'язок з природою. Вона є джерелом життя і мудрості, як, наприклад, Деметра у грецькій міфології або численні образи Богородиці у християнстві. На противагу їй, архетип фатальної жінки (femme fatale) втілює небезпечну, спокусливу, руйнівну жіночу силу. Вона приваблює і зачаровує, але її вплив призводить до загибелі або страждань чоловіків. Прикладами можуть бути Єва, що спокусила Адама, Клеопатра, що підкорила римських полководців, або Лорелея у німецьких легендах, що заманювала моряків на смерть.

Просторові архетипи "Рай — Аїд"

Просторові архетипи «Рай — Аїд» (або «небесне сходження» та «спуск у підземний світ») відображають дуалізм людського існування та його прагнення до трансцендентного. Рай символізує ідеальний стан блаженства, гармонії, чистоти та вічного життя, часто асоціюється з Едемом, Олімпом або небесними сферами. Це місце, куди прагне душа або герой після випробувань. Аїд (або підземний світ, пекло) уособлює царство смерті, страждань, випробувань, несвідомого. Спуск героя в Аїд (катабасис) є поширеним мотивом, що символізує зіткнення зі смертю, подолання страхів, отримання таємного знання або повернення з оновленою силою. Одіссей, Еней, Орфей – усі вони здійснювали подорож у підземний світ, щоб повернутися зміненими.

Проблематика і теми

Головна проблема

Головна проблема, яку досліджує архетипна критика, полягає в універсальності людського досвіду та його відображенні в культурі. Вона прагне відповісти на питання, чому різні культури, розділені часом і простором, створюють схожі міфи, ритуали та літературні сюжети. Автор не просто констатує наявність цих схожостей, а намагається розкрити їхнє глибинне коріння у колективному несвідомому або в універсальних структурах людського мислення. Це дозволяє розглядати літературу не як сукупність індивідуальних творів, а як частину єдиної, глобальної системи, що постійно переосмислює та відтворює первісні смисли.

Другорядні теми

• Генеза міфу та ритуалу: Архетипна критика активно досліджує походження міфів і ритуалів, розглядаючи їх як первинні форми людської художньої та соціальної діяльності. Вона простежує, як ці архаїчні форми еволюціонували та трансформувалися в літературні жанри та сюжети, зберігаючи при цьому свої архетипні основи.
• Колективне несвідоме та індивідуальна свідомість: Ця тема зосереджується на взаємодії між глибинними, універсальними пластами психіки (колективне несвідоме Юнга) та індивідуальним творчим актом. Вона аналізує, як архетипи, що існують поза особистим досвідом, впливають на уяву письменника та сприйняття читача, надаючи творам універсального резонансу.
• Циклічність буття та її художнє осмислення: Тема циклічності, що проявляється в архетипі «смерть — відродження», є центральною для розуміння людського ставлення до часу, природи та існування. Архетипна критика вивчає, як література, від давніх міфів до сучасних романів, осмислює повторюваність життєвих циклів, зміни, оновлення та неминучість кінця, що веде до нового початку.
• Взаємозв'язок архаїки та сучасності: Дослідження архетипів дозволяє встановити зв'язок між давніми культурними формами та сучасним світом. Архетипна критика показує, як первісні моделі мислення та поведінки продовжують функціонувати в сучасному мистецтві, релігії та соціальних практиках, забезпечуючи тяглість культурної традиції та універсальність людського досвіду.

Місце в літературному процесі

Архетипна критика посідає унікальне місце в літературному процесі XX століття, виникнувши на перетині кількох потужних інтелектуальних течій. Вона є прямим спадкоємцем міфологічної школи XIX століття, яка, як зазначалося, заклала основи для вивчення фольклору та міфів як джерел універсальних культурних форм. Водночас, її формування неможливе без впливу психоаналізу, зокрема аналітичної психології Карла Густава Юнга, що запропонувала концепцію колективного несвідомого як сховища архетипів. Цей синтез дозволив перейти від простого збирання та класифікації міфів до їхньої глибинної психологічної та структурної інтерпретації.

На відміну від попередніх підходів, які часто розглядали літературу як відображення соціальної реальності або індивідуального генія, архетипна критика зосередилася на виявленні універсальних, наднаціональних та надісторичних структур. Це зробило її важливим інструментом для компаративістики, дозволяючи порівнювати твори різних епох і культур на основі спільних архетипних моделей. Вона також підготувала ґрунт для розвитку структуралізму в літературознавстві, особливо через роботи Нортропа Фрая, який прагнув створити всеосяжну систему літературної критики, що базується на архетипних закономірностях. Фрай, розглядаючи літературу як автономну систему, що функціонує за власними правилами, вивів архетипну критику за межі суто психологічної інтерпретації, надавши їй суто літературознавчого статусу. Таким чином, архетипна критика не лише інтегрувала попередні досягнення, а й стала мостом до нових методологій, що згодом вплинули на культурні дослідження та постструктуралізм.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Реакція сучасників на становлення архетипної критики була неоднозначною. З одного боку, ідеї Джеймса Фрезера про універсальність ритуалів та міфів, викладені у «Золотій гілці», викликали значний інтерес серед антропологів та фольклористів, надавши потужний імпульс для порівняльних досліджень. Концепція колективного несвідомого Карла Густава Юнга, хоча й була зустрінута зі скептицизмом у деяких академічних колах через її метафізичний характер, знайшла відгук серед митців та інтелектуалів, які шукали глибинніші пояснення творчості та людської психіки. Праця Мод Бодкін «Архетипні патерни в поезії» (1934) стала важливою віхою, продемонструвавши практичну застосовність архетипних теорій до літературного аналізу, що сприяло її поширенню в літературознавстві. Однак, саме Нортроп Фрай своєю «Анатомією критики» (1957) надав архетипній критиці академічної легітимності та систематизованого методологічного апарату, що дозволило їй зайняти чільне місце серед провідних літературознавчих шкіл середини XX століття. Його підхід, що відмежував літературний архетип від психологічної гіпотези Юнга, зробив теорію більш прийнятною для літературознавців.

Пізніша оцінка

Пізніша оцінка архетипної критики відзначається як визнанням її значного внеску, так і критичними переосмисленнями. З одного боку, вона збагатила літературознавство, надавши інструменти для виявлення універсальних структур та смислів, що дозволило глибше зрозуміти міжкультурні зв'язки та тяглість літературної традиції. Роботи Мірчі Еліаде та Клода Леві-Строса, що розвивали міфологічний та структуралістський підходи, підтвердили важливість архетипних моделей для розуміння людської культури в цілому. З іншого боку, архетипна критика зіткнулася з критикою за потенційну редукцію унікальності художнього твору до універсальних формул, ігнорування історичного та соціального контексту, а також за надмірну узагальненість. Деякі дослідники вказували на небезпеку спрощення складних літературних явищ до кількох базових архетипів. Незважаючи на ці зауваження, архетипна критика залишається впливовим напрямом, її ідеї продовжують використовуватися в порівняльному літературознавстві, культурних дослідженнях та аналізі масової культури, що свідчить про її стійку актуальність та адаптивність у сучасному гуманітарному дискурсі.