«Втрачене покоління» в творчості Ремарка
Еріх Марія Ремарк (1898 - 1970) відомий як письменник-антифашист. Ця людина воювала на фронтах першої світової, дістала кілька поранень. Та поранення душі письменника були набагато тяжчими. Після першої світової війни з'явилося так зване «втрачене покоління», яке складалося з учасників бойових дій, і не тільки з них. Ці люди були носіями зневіри, безнадії, спустошеності, утрачених сподівань та ілюзій.
«На Західному фронті без змін», «Повернення», «Три товариші». Його герої (Пауль Боймер — «На Західному фронті без змін», Роберт Локамп, Отто Кестер, Готтфрід Ленц — «Три товариші») спочатку добровольцями йшли на війну, вірячи в її «священність», потім — розчарування і прозрівання: їх використано, обмануто, далі — відчай і безвихідь, коли навіть смерть сприймається як єдино можливий вихід. А ті, кому вдалося вижити, стали «втраченим поколінням».
Роман Еріха Марії Ремарка «Три товариші» — належав до тих, що здатні вплинути на душу людини, її почуття. Цей твір — останній роман з трьох (перші два — «На західному фронті без змін» і «Повернення»), написані протягом одного десятиліття і об’єднані ідейно і художньо. Усі вони спрямовані проти війни, її антилюдської суті, її жахливих наслідків.
Ремарк за своїми переконаннями — пацифіст. Пацифізм — антивоєнний рух, представники якого виступали проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму стояли на позиціях морального засудження всякої збройної боротьби, пов’язаної з людськими жертвами. Звичайно, переконання письменника позначилися і на його творчості. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людей, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусять пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони «втрачене покоління».
Автор познайомив нас з головним героєм твору — Робертом Локаптом у день його 30-ліття. Це вік, коли людина вперше підсумувала прожите. За його плечима залишилася війна. Саме вона завжди була поруч з ним. Пригадалися інші дні народження. До нього, молодого новобранця, приїздила мати. Другий день народження позначений газовою атакою, під час якої в муках помер його друг. Герої — не безпутні люди. І якщо якісь прояви апатії у них траплялися — це швидше маска, за якою вони приховали свої зранені душі. Порожнеча минулого життя, сповнена лише страшними спогадами і безнадією прийдешнього, змінилася розумінням необхідності жити для іншої людини. Герої «Трьох товаришів» Ремарка спробували знайти собі місце в новому житті: Отто Кестер після війни став пілотом, деякий час був студентом потім гонщиком і врешті-решт купив майстерню, де ремонтував автомобілі; Готтфрід Ленц «декілька років тинявся по Південній Америці», спробував студентського життя на медичному факультеті, а потім приєднався до Кестера. Де тільки не працював Роберт Локамп — на будівництві дороги, завідував рекламою на фабриці гумових виробів, був тапером в кафе, студентом, і нарешті опинився в майстерні Кестера.
«Втраченому поколінню» властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції, цинізмом — людяність, вболівання за ближнього, благородство, чуйність, делікатність, навіть здатність на справжнє кохання. Потрібно розуміти, що грубуватість і цинізм цих людей породжені безнадійністю і втомою від пережитих втрат і горя. Але вони зберегли головне, найкраще, найцінніше, що є в кожному із нас — людську гідність, людяність, щирість, доброту, співчутливість. Романи мають дуже песимістичні фінали. Такою була реальність — це не «втрачене покоління». Швидше, можливо, йшлося про втрачене суспільство, яке викинуло людей, багатих духовним потенціалом, на задвірки життя.