Естетика межі: художній експеримент і моральна провокація в романі Ієна Макʼюена «Спокута»
Коли спокута стає експериментом, а провина — стилістикою
Про Ієна Макʼюена, моральні фікції і мистецтво невиправданої краси
Іноді роман вдає із себе вибачення. Але що, як він — підробка? Або ще гірше — пастка? Саме це я подумав, дочитуючи «Спокуту» Макʼюена, роман, який починається з пасторальної брехні й закінчується її ж остаточним тріумфом. Хоча, ні — він закінчується постмодерною капітуляцією, загорнутою в щемливу іронію та літературну відчайдушність, яка тримається за емоцію, ніби за реліквію.
(До речі, ця книжка змусила мене не довіряти словам на папері ще більше, ніж після читання Бартляма. А це вже симптом.)
«Спокута» — не роман про спокуту. Це роман про те, як вигадати спокуту так переконливо, щоб у неї повірили всі — і персонажі, і читач, і сам автор. Брайоні Талліс, ота маленька фабрикантка реальностей, з її псевдо-невинним театром і графоманською жагою контролю, стає тут більше ніж героїнею. Вона — привид авторства, алюзія на самого Макʼюена, літературного бога в мініатюрі, який одного разу вирішив, що правда — це лише форма наративу. І ми такі: ну так, логічно, welcome to post-truth. А потім, зненацька, виявляється — ні. Нас зачепило. Нас ранило. І навіть зрадило.
Бо «Спокута» — це книжка-пастка. Вона вдає з себе моральну драму, але тихцем підкладає вибухівку під кожне поняття, яке ми звикли вважати «етичним». Любов? Маніпуляція. Дитинство? Жорстокість у білому. Війна? Декорація для романтичного самогубства. Правда? Щось на кшталт стилістичного трюку, обгорнутого у вишуканий маразм. І навіть коли ми начебто вже зрозуміли, хто тут винен (спойлер: усі) — книжка обертається і каже: а якщо все це я вигадала?
…і в цей момент — щелепа в підлозі. Той самий ефект, коли дивишся виставу і в кінці виявляється, що глядачі — теж актори, просто їм не видали сценарій.
Знаєте, цей текст, ніби химерне продовження однієї з тих наївних дискусій про межу між правдою й художнім вимислом. Але Макʼюен не робить із цього метафізику. Він іде далі — у бік моральної провокації. І от тут починається найцікавіше. Бо роман, який читають як сповідь (ну, принаймні на перших 300 сторінках), раптом виявляється художньою фальсифікацією. І — це найцинічніше — фальсифікація стає єдиною можливістю для «щастя». Як акт милосердя, який ніколи не стався. (Боже, яка гротескна етика.)
Але зачекаймо. Є ще ось що. Брайоні — вона ж письменниця, так? І роман, який ми тримаємо в руках — це її вигадка. Отже, ми читаємо не просто історію, а історію, написану винною людиною, яка намагається переписати реальність, щоб пробачити собі. Цікаво, скільки з нас саме тому й пишуть?
(Я знаю, зараз прозвучить дивно, але Макʼюен у цьому сенсі — як літературний Ганнібал Лектер. Він не просто показує вам ваше сумління. Він готує його під вином із легким металевим післясмаком та естетикою англійського маєтку. І ви дякуєте за кожен шматочок.)
І тут ми виходимо на іншу територію — не просто моральну, а політичну. Адже «Спокута» — це ще й книжка про класи, про привілей, про те, як інституції (армія, суд, сім’я, література) стають механізмами дискредитації правди. Момент, коли слово дитини (з колоніального маєтку, до речі) виявляється потужнішим за тіло дорослого — чорношкірого, мовчазного, винного, навіть якщо не винного — це той самий момент, коли система перестає прикидатися справедливою. Вона вже не вдає — вона відверто карає.
І я кажу собі: ну добре, це ще один роман про війну, травму, вину — у білих людей завжди багато вини, якою вони пишаються. Але водночас — це роман про те, як травма стає монетою: її можна конвертувати у текст, у спокуту, у визнання. Можна продавати. Можна естетизувати. (І ми ж усі трохи винні в тому, що нам це подобається.)
Тут важко не згадати Сьюзен Зонтаг — її напружений, часто в’їдливий погляд на те, як ми споживаємо чужий біль. Брайоні перетворює трагедію в роман. Макʼюен — перетворює роман у сповідь. Ми — перетворюємо сповідь у естетичне переживання. Це все коло. Ритуал. Ілюзія очищення. Але ж нікого не очистили. Усі все ще винні. І все ще красиві.
А ще (дозвольте трохи психоаналітичної глухоти) — «Спокута» це книжка про страх жінки перед власним авторством. Брайоні — письменниця, але вона не має права просто написати «історію». Вона повинна пояснити, чому вона її написала. Виправдатися. Покаятися. Оправдати існування тексту. У той час як чоловіки в романі — мовчазні, зранені, епічні — вони просто є. Вони страждають і вмирають. А вона має виправдовувати те, що вона взагалі існує. І пише.
(Так, звісно, тут можна згадати Вірджинію Вулф. І її тінь лягла на цей роман майже буквально — сцени з «Цейпелс» дихають «До маяка». А ще — її ідея про «кімнату, що належить тобі». У Брайоні ця кімната є, але замкнена зсередини.)
А що читач? Він залишається... враженим. Але яким враженням? Естетичним? Етичним? Сенсорним? Ми читаємо роман як злочин, до якого нас змусили причетніти — і водночас нам це подобається. (Це вже майже як порнографія совісті.)
У цій книжці нема катарсису. Є тільки роздратування. І гірке задоволення від того, як майстерно тебе обманули. Можна було б порівняти це з кінцівкою серіалу, де усе виявляється сном головного героя, але в «Спокута» це не так — це ще цинічніше. Це не сон. Це було справжнє переживання. Просто його вигадали. І ти погодився.
І це — найчистіша форма естетики межі. Там, де мораль і стиль зливаються у фальшивий абсолют. Там, де текст хоче бути не правдою, а правдивим відчуттям. Там, де вина стає формою мистецтва. І ніхто вже не може сказати, чи це виправдання, чи просто красива поразка.
А може, це і є спокута?
…але я не певен.