Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Творчість У. Еко. «Ім’я Рози» як постмодерністський роман

Еко Умберто (нар. 1932 р.) - італійський прозаїк, культуролог, доктор філософських наук, журналіст.

Основні твори: «Поетика Джойса», «На периферії імперії», «Ім’я Рози», «Маятник Фуко», «Пошуки ідеальної мови», «Бавдоліно».

У 1962 р. прийшла літературна популярність, коли вийшла друком книга «Opera aperta» («Відкритий твір»), де автор розмірковує про загальні проблеми культури. Коло його інтересів досить широке.

У творах Еко засвідчує свою ерудицію, глибоку обізнаність у різних наукових сферах, але навіть його наукові трактати пройняті гумором. Умберто Еко обґрунтував засади постмодернізму і масової культури. Одна з ключових ідей його постмодерністської естетики - це інтертекстуальність, що виявляло себе у формі діалогічного цитування, пародіювання, інтерпретації відомих літературних сюжетів.

Світову славу вченому-літераторові приносить роман «Ім’я Рози». У 1981 р. цей твір був відзначений італійською премією Стрега. А через рік - французькою премією Медичі. Книга перекладена багатьма мовами світу. Характерними ознаками цього постмодерністського твору є гра, розважальність, пародійність. Через пародію, іронію, філософський аналіз, інтелектуальну гру Умберто Еко розкриває власне бачення моделі світу.

«Ім’я Рози» можна вважати і точним путівником по середньовіччю. Еко «одержимий середньовіччям», яке так чи інакше присутнє майже у всіх його творах.

В романі Умберто Еко читач постійно стикається з обговоренням актуальних проблем сучасності: наркоманії та гомосексуалізму, правого та лівого екстремізму, несвідомого партнерства жертви та ката, проблеми книгосховищ, створених з метою не допустити читача до «шкідливих» книг, протистояння різних типів культури — основаною на запам’ятовуванні того, що вже має або, навпаки, орієнтованої на генерування нових ідей.

Один з ключових образів роману — образ бібліотеки-лабіринту, що може символізувати складнощі пізнання істини. Бібліотека безпосереднім чином виявляється причиною до низки загадкових вбивств, що сталися у монастирі.

Головний конфлікт (лейтмотив) роману автор, наслідуючи постмодерністські тенденції, «ховає» в глибині власного тексту, а озвучує його все той же «антигерой» Хорхе. Сміх пов’язаний у романі зі світом динамічним, різнобарвним, творчим, врешті-решт, зі світом, що відкритий свободі суджень та поглядів. Сміх звільнює думку, а також робить її сильною та сміливою.

Еко описує гру автора з читачами, яка відокремлює пишучого від читаючого.