Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Розвиток американської драматургії у другій половині ХХ ст. (А. Міллер, Е. Олбі, Т. Вільямс)

Артур Міллер одразу заявив про себе як драматург соціальний, розуміючи «соціальність» як тисячі ниток, що пов’язують між собою нас всіх — членів людської спільноти. Його кращий твір — «Смерть комівояжера»: на прикладі долі Денисова. Коротко про історію, теорію і практику американського «маленької людини» Віллі Ломена, якого автор зводить у статус трагічного героя, із щемкою ясністю простежив хибність «американської мрії» в її зниженому варіанті як віри в необмежені можливості особистості, орієнтованої на досягнення матеріального успіху. В обстановці маккартистського психозу середини століття Міллер пише зовні історичну п’єсу «Тяжке випробування», де докладно відтворений епізод сумнозвісного «полювання на відьом» у Новій Англії кінця ХVІI ст. виступає не просто як прозора паралель до подій сучасності, а як розкриття універсального механізму тиску на людину з боку тоталітарного режиму. Реалістичне та раціоналістичне, чітке аж до жорсткості письмо Міллера не цурається прийомів умовного, зокрема, експресіоністського, театру. Багаторічна кар’єра письменника продовжується й зараз, причому в драматургії 1980-1990-х рр. (диптихи «Подвійне дзеркало» та «Обережно, пам’ять!», «Вниз з гори Морган», «Останній янкі», «Розбите дзеркало», «Зв’язки пана Пітерса» його творча палітра, зберігаючи основну гаму барв, збагачується новими тонами — тонким ліризмом, імпресіоністичними штрихами, ностальгічними зануреннями у минуле. Теннессі Вільямс набув світової слави як поет театру. Порівняння між двома найзначнішими повоєнними драматургами США неминуче, й воно виявляє докорінні, на перший погляд, відмінності в їхніх темпераментах, естетичних смаках та творчих манерах. Вільямс тяжіє до чуттєво-романтичної середземноморської («лорківської»). Традиції. Вільямс піддає художньому аналізу духовний світ людини, причому у більшості випадків йдеться про людей тонкої душевної організації, легко вразливих та внутрішньо надламаних. В п’єсах Вільямса зіштовхуються постійні опозиції — реальність та втеча від неї, брутальність та беззахисність, часто втілені у «чоловічому» та «жіночому» началах. Акварельна прозорість багато в чому автобіографічної «п’єси-спомину» «Скляний звіринець» поступається місцем більш насиченим мазкам шедевра Уїльямса — «Трамвая «Бажання», який залишився неперевершеним у творчості самого драматурга та в історії американського театру другої половини ХХ століття. Значним внеском до розширення виражально-зображувального діапазону сцени стала запропонована Уїльямсом теорія та практика «пластичного театру», націлена на відмову від приземлено-побутової «реалістичності» на користь вищої — поетичної — правди та на залучення всіх, у тому числі невербальних, компонентів вистави до якомога ефективнішого художнього проникнення у внутрішню сутність речей. Едвард Олбі, якого не без підстав називають «найзначнішим драматургом 1960-х рр.», з самого початку накреслив на своєму творчому прапорі слова «незвичайне, неймовірне, несподіване». Своїм завданням він поставив оновлення як художньої мови американського театру, так і його застарілої системи та консервативної аудиторії. Коротко про історію, теорію і практику американського Увійшовши в драматургію напередодні бурхливих 1960-х, Олбі буквально з «повітря» перейняв настрої суспільного незадоволення та неминучості змін. Свої особисті відчуття, які набули загальної значущості, він передає за допомогою прийомів театру абсурду. Абсурдистські теми й мотиви — самотність людини у байдужому й недоброзичливому світі, відчуженість, неможливість спілкування, втрата мовою своєї комунікативної функції — лунають вже у першій поставленій на сцені п’єсі Олбі — «Випадок у зоопарку» та в наступній — «Американській мрії».