Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Поетика інтертекстуальності у романі У. Еко «Ім’я троянди»

Починаючи з 60-х років, У. Еко активно виступив як теоретик постмодернізму. Одна з ключових ідей його постмодерністської естетики — це інтертекстуальність, що виявляло себе у формі діалогічного цитування, пародіювання, інтерпретації відомих літературних сюжетів. Книга У. Еко, на перший погляд, містила у собі усі ознаки детективного твору. Передусім це детективна зав'язка твору. Дослідження пародійно-детективної лінії сюжету. В основу роману фактично покладена історія розслідування серії загадкових вбивств, що стались в листопаді 1327 року в одному з італійських монастирів (шість вбивств за сім днів, впродовж яких розгортається дія роману). Завдання розслідування злочинів покладено на колишнього інквізитора, філософа та інтелектуала, францисканського монаха Вільгельма Баскервільського, якого супроводжує юний учень Адсон, що виступає в творі і як оповідач, очима якого читач бачить усе зображене в романі. Вільгельм і його учень намагаються розплутати кримінальний клубок у творі, їм це майже вдається. Але з перших же сторінок автор іронізує над такою жанровою визначеністю.

Вільгельм — блискучий професіонал, але дві головні загадки, що допомагають розкрити злочин, прийшли в голову не йому, а недосвідченому Адсону. Перша із загадок — сон Адсона, що вивертає все найсвятіше, найсерйозніше навиворіт: «У Ісуса пальці були забруднені чорним, і він усім підсовував листи з книги, примовляючи: «Візьміть і з’їжте, ось вам загадка Сімфосія, зокрема про рибу, яка є син людський і ваш спаситель.» Тут виникає мотив з’їденої книги, який буде реалізовано у фінальних сценах роману. Цей сон Адсона допоміг слідству тим, що остаточно утвердив Вільгельма в думці шукати книгу, зображаючу деякий перевернутий світ. Друга ж загадка — це випадкове тлумачення шифрованого надпису, дозволяю чого проникнути в «межу Африки», - найсвятіше монастирської бібліотеки, де в фіналі все і завершилось. На цьому фоні недивні постійні сумніви Вільгельма про логіку злочинця. А що, коли злочинець мислить по-іншому? Письменник поступово готує нас до поразки, яка жде героя у фіналі. Вільгельм остаточно переміг: попав за «межу Африки», виявив там Хорхе і у відповідності до класичних законів жанру розплутав усі таємниці. Але викриття Хорхе нічого не покращило, ніякої моральної перемоги монах-францисканець не отримав над противником. Злочинець загинув, але ж завдання Вільгельма було в іншому — відібрати у Хорхе книгу Аристотеля і зробити її надбанням кожного. Але другу частину «Поетики» врятувати не вдалося, до того ж згоріла найбільша в християнському світі бібліотека і весь древній монастир — майже відповідно з пророцтвом «кінця світу».

Отже, програє сміливий та досвідчений детектив, і по-своєму, виграє не просто безпомічний сліпець, але й негідник, злочинець, породження пекла. Все це суперечить канонам класичного детектива, де зло покаране, а добро та справедливість торжествують. Такий поворот сюжету переконує нас, що роман У. Еко є своєрідною пародією на детектив.

Крім будови та стилю тексту в цьому переконують і принципи створення характерів персонажів, задіяних у детективному конфлікті. Мотиви та дії Хорхе подані як відверто пародійні. Він убиває людей, влаштовує грандіозну пожежу, жертвує власним життям лише для того, щоб не дати цікавим прочитати вчення Аристотеля, хоча заради цього можна було просто знищити книгу з самого початку або зовсім не привозити її з Іспанії. Крім цього, Хорхе алюзійно нагадує великого аргентинця Хорхе Луїса Борхеса, який дійсно повністю осліп до того часу, коли очолив Аргентинську Національну бібліотеку. Проте у виборі цього імені та інших деталях, які вказують на Борхеса, помітна іронічна містифікація, характерна для роману в цілому.