Література періоду розкладу родового ладу і становлення феодалізму
Справжня феодальна любов, або Як ми втратили родичів і знайшли васалів
Зізнаюсь: мене завжди тягнуло до текстів, які ще не визначились, ким хочуть бути. Таких, що стоять однією ногою в родовому вогнищі — ще з кам’яним ножем у руці — а іншою вже спотикаються об підніжжя кафедри богослова. Література періоду розкладу родового ладу — не те, щоб новий Netflix-серіал, але вона не менш драматична: сім’ї розпадаються, вожді старіють, боги втрачають абонентів, а на горизонті — феодал, тобто новий «батя», тільки вже з замком і повноцінним податковим навантаженням.
Власне, це і є ключ до розуміння тієї літератури — не «епоха», не «форма», а ця химерна гіпнозна межа між старим родом і новим паном. Межа, на якій світ починає перетворюватися на сюжет. І, між іншим, на приватну власність.
(до речі, чому ми так мало говоримо про те, як феодалізм приватизував не лише землю, а й оповідь? Цей момент — фундаментальний і страшенно недооцінений.)
Звісно, не можна говорити про період «розкладу родового ладу» як про щось однорідне. Уявіть собі, як довго розкладається родовий лад. Це не сир, це — ідеологія, що гнила поволі, як старий тотем у задушливому лісі, який ніхто не наважувався зрубати. Занадто сакрально. Занадто «наш». І водночас уже — чужий, смішний, застарілий. Саме в цій зоні амбівалентності й народжується література, яка ще не впевнена в собі. Їй болить. Вона ще не знає, як правильно говорити про смерть племені — тому говорить метафорами. Про змій. Про вовків. Про братів, які зраджують братів. Про богів, які вже не відповідають на молитви.
Але ж ми всі розуміємо, що це про майно.
Одне з головних протиріч феодального становлення — це конфлікт між спільним і приватним, між «ми» і «я». І цей конфлікт відображається не лише в тому, хто отримає вівцю, а в тому, хто має право розповісти історію. Кому дозволено — в повному сенсі цього слова — говорити.
Тексти цього періоду — це часто фіксація моменту зради. Моменту, коли герой (а частіше — героїня) стає заручником нового ладу. Інститут шлюбу — ще одна приватизація, тільки вже тіла.
(я знаю, прозвучить банально, але уважно перечитайте будь-яку середньовічну легенду: дівчина завжди або трофей, або передавальний механізм між чоловіками — батьком, братом, феодалом. Спробуйте знайти хоча б одну, де вона володіє собою. Я чекаю.)
Загалом, література цього періоду часто вдає із себе міф. Але це — не той міф, що народжує порядок, а той, що маскує втрату. Пишучи про предків, автори вже насправді пишуть про нову ієрархію. Бо навіть коли герой нібито «вільний», він завжди когось «служить» — королю, богові, честі, гербові. А це не свобода, а бренд.
(цікаво, чи відчували герої тодішніх епосів отой знаменитий екзистенційний дискомфорт — знаєте, той самий, про який писав Камю? Хоча, ймовірно, їм би просто вручили сокиру і сказали «не вигадуй».)
Візьмемо, наприклад, скандинавські саги. Вони часто подаються як «жорсткі», «реалістичні», «епічні». Але подивіться на їхню структуру: це, по суті, соціальні кейс-стаді. «От вам історія роду, ось конфлікт майна, ось кровна помста, ось мораль». Все дуже конкретно — жодного абсурду, жодного відступу у метафізику. І в цьому — симптом. Родова культура тримається на матеріальному. Усе — про худобу, жінок, землю, статус. Як тільки зникає віра в кровну справедливість, приходить суд. А з ним — вже інша література. Та, де замість «ми — родичі» буде «я — позивач».
До речі, зникнення міфічного часу — ще один симптом. Родовий наратив функціонує в циклі. Все повторюється, все зв'язано. Аж раптом — хроніка. Лінійність. Історія починає рухатися вперед. А разом із нею — і ідеологія. Феодалізм потребує пам’яті, але не пам’яті предків, а пам’яті контрактів.
(саме в цей момент література починає рахувати час — от вам і появa літописів, монахів-хроністів, нової прози. Текст стає не ритуалом, а документом.)
І ось ми маємо цей дивовижний злам: нова література намагається втиснути старий світ у нові рамки. Герой уже не просто «відважний» — він ще й «знатного походження». Жінка не просто «красива» — вона «гідна шлюбного союзу». Смерть уже не метафізична — вона функціональна. Вбивство — не акт долі, а порушення права.
І що головне — зникає колективне «ми». На його місці — фігура індивіда, але не того, що шукає себе (це ще попереду), а того, що шукає хазяїна. Або місце при дворі. Або сюзерена. Або хоч якусь вертикаль, в якій можна себе стабілізувати. Іронія? Може, навіть трагедія.
(я ще не зачепив питання сексуальності, а дарма.)
Сексуальність у цій літературі — це теж політика, але не в сенсі «революції», а в сенсі контракту. Шлюб — інструмент передачі влади. Плоть — маркер власності. Любов — підозрілий концепт. Якщо вона є, вона має або каратися, або бути виправдана службовим становищем.
І це, до речі, теж момент зміни парадигми: у дохристиянських оповідях тілесність часто сакралізована — вона «магічна». У феодальній логіці тіло — об’єкт регуляції. Сповідь, контроль, покута. Розкажи, кому ти належиш, і ми скажемо, чи твоя любов дозволена.
(перепрошую, знову стрибок думки)
Мене завжди дивувало, чому в підручниках так рідко згадують, що становлення феодалізму — це ще й становлення репресивної літературної структури. Ви коли-небудь читали ті монастирські приписи про те, що дозволено писати? Список заборон — довший за самі тексти. Література стає інструментом моралі, і це — як не дивно — її початок як інституції. Феодалізм винаходить «автора» не як творця, а як відповідального. Тепер не просто пишеш — відповідаєш.
Тут би зупинитись, але… ні, ще одна думка.
Цей період — мовчазний початок сучасної європейської свідомості. Відрізання від племені, укладення контракту, поява тексту як фіксації ієрархії — це не просто літературна зміна. Це новий спосіб буття. І ми досі в ньому. Ми досі підписуємо себе під кожним словом, бо нас так навчили — ще тоді. Нас навчили, що історія лінійна, влада легітимна, любов дозволена, текст — відповідальний.
Але іноді хочеться повернутись. У дофеодальний хаос. У той первинний шум, де розповіді були не контрактом, а грою. Де смерть — ще не гріх. Де можна було не знати, хто твій пан. Де «ми» — ще не ідеологія, а реальність.