Особливості розвитку реалізму в другій половині ХХ ст. Творчість Г. Флобера

Контекст: Еволюція реалізму на зламі століть

Наприкінці XIX та на початку XX століття реалістичний спосіб освоєння дійсності, що спирався на наукові досягнення та принцип історизму, отримав нові імпульси для розвитку. Ґюстав Флобер, наприклад, прямо зазначав, що «історія і природознавство» є ключовими для розуміння суспільства як об'єктивної цілісності. Цей період відзначився розширенням географії реалізму: до класичних шкіл Франції та Англії долучилися Італія, Іспанія, Німеччина та Америка. Повсюдно утверджується жанр соціального роману, а пізнавальні можливості реалізму розкриваються у багатотомних романах та циклізації, що наслідувала зразок «Людської комедії» Оноре де Бальзака, як це видно у творчості Еміля Золя, Анатоля Франса, Джона Ґолсворсі, Генріха Манна та Теодора Драйзера.

До останньої третини XIX століття роман зберігав провідне місце в літературному процесі. Однак наприкінці століття відбувся справжній переворот у драматургії з появою «нової драми», представленої Генріком Ібсеном, Августом Стріндбергом, Бернардом Шоу та Ґергартом Гауптманом. Естетика цієї драми, сформульована Бернардом Шоу як «ми самі в наших власних обставинах», адекватно виражала пафос достовірності, орієнтацію на сучасність та рух від виняткового до повсякденного. Апофеозом реалістичної життєподібності стала театральна естетика «четвертої стіни» та «система Станіславського» з ідеєю «вживання» актора в образ. Хоча жанр оповідання також успішно розвивався, саме на прикладі роману найповніше простежуються зміни, що торкнулися всіх літературних жанрів.

Реалізму цього періоду притаманний гострий критицизм та аналітичність щодо прихованих механізмів буржуазного суспільства. Він зосереджується на повсякденному приватному житті людини, розкриваючи важливі соціальні процеси через нову концепцію людини. Ця концепція базується на неможливості переробити дійсність на рівні Історії та втраті оптимістичного погляду на життя, на відміну від попередників, які вірили у перемогу Добра над Злом. Тому життя у творах письменників-реалістів, таких як Джордж Мередіт («Егоїст», «Кар’єра Б’ючема»), Семюел Батлер («Шлях усякої плоті»), Томас Гарді (цикл «романи характерів та середовища», «Тесс з роду д’Ербевілей»), Гі де Мопассан («Життя», «Любий друг»), Анатоль Франс («Червона лілея», «Острів пінгвінів») та Ромен Роллан, постає трагічним і сповненим протиріч. На цьому фундаменті розпочинали свою творчість і реалісти першої половини XX століття, зокрема Герберт Веллс, Сомерсет Моем, Бернард Шоу та Генріх Манн.

Ґюстав Флобер: Життєвий шлях та творчі засади

Ґюстав Флобер (1821–1880) народився поблизу Руана у родині лікаря-хірурга. Хоча він мріяв про кар'єру юриста, розчарування у столичному житті змусило його покинути Париж і назавжди оселитися у родинному маєтку Круассе. Цей вибір дозволив йому присвятити себе літературі, поєднуючи інтенсивну письменницьку працю з численними подорожами до Корсики, Ісландії, Італії, Греції, а також до колишнього Карфагена, Алжиру та Тунісу. У літературі Флобер відомий як творець об'єктивного роману, що стало його визначальною характеристикою.

Джерела формування світогляду

На творчість Флобера вплинуло кілька ключових чинників, що сформували його унікальний художній метод:

• Ідеї класичного реалізму: Флобер зосереджувався на суспільних тенденціях та осмисленні руху історії через долі окремих особистостей. Він прагнув виявити приховані механізми суспільства, що визначають людське існування.
• Вплив Шекспіра: Флобер поділяв песимістичний погляд на людину як на «двоногу тварину», що відображалося у його схильності до фаталізму та зображення людської недосконалості.
• Історичні події: Сучасна йому Франція, буржуазна, меркантильна та промислова, стала для Флобера джерелом глибокого розчарування. Ця епоха сприяла зародженню його фаталістичних поглядів, що пронизують багато його творів.
• Ідеї Спінози: Етика Спінози та його концепція детермінізму, що стверджує причинну залежність усіх явищ одне від одного, лягли в основу Флоберового розуміння світу. Це зумовило його прагнення до виявлення причинно-наслідкових зв'язків у поведінці персонажів та суспільних процесах.
• Філософія позитивізму: Припущення про те, що світ можна осягнути за допомогою науки, вплинуло на Флобера, спонукаючи його до ретельного дослідження дійсності та об'єктивного її відтворення у літературі.

Принципи художнього методу

Флобер розробив низку художніх принципів, що визначили його унікальний стиль:

• Правдиве відтворення дійсності: Письменник прагнув до максимальної точності у зображенні реальності, уникаючи ідеалізації чи романтизації.
• Об'єктивність: За словами Флобера, автор повинен бути подібним до Бога — створити свій світ і піти з нього геть. Це означало повну відсутність авторських коментарів, моралізаторства чи прямого висловлення власної позиції у тексті.
• Картини повсякденного життя: Флобер зосереджувався на буденності, вважаючи, що саме в ній розкриваються справжні механізми людського існування та суспільства.
• Психологічна вірогідність персонажів: Усі вчинки героїв у Флобера глибоко мотивовані, а їхні душевні імпульси та рух пристрастей передаються з винятковою точністю.
• Аналітичність: Його метод передбачав глибокий аналіз соціальних та психологічних явищ, розкриття їхніх причин та наслідків.
• Антибуржуазна спрямованість: Флобер гостро критикував вульгарність, меркантилізм та лицемірство буржуазного суспільства, яке він вважав духовно деградованим.
• Важливість причинно-наслідкових зв'язків: Детермінізм був наріжним каменем його світогляду, що відображалося у ретельному вибудовуванні логіки подій та мотивації персонажів.
• Фаталізм: Цей своєрідний детермінізм поєднувався з думками про відсутність соціального розвитку суспільства та колоподібний рух історії, що виключало можливість прогресу.
• Сприйняття свого часу як «перехідного»: Флобер відчував епоху як період глибокої кризи, втрати цінностей та невизначеності.
• Концепція мистецтва: Він звеличував красу як основний принцип мистецтва, вважаючи, що матеріал для творчості є «в усьому і скрізь», а заборонених чи непоетичних тем більше не існує. Метою мистецтва Флобер бачив захист духовності та відмежування літератури від буржуазної вульгарності.

Аналіз ключових творів

Творча спадщина Ґюстава Флобера охоплює романи, повісті та драму, кожен з яких є зразком його унікального художнього методу.

«Пані Боварі»: Анатомія провінційної трагедії

Роман «Пані Боварі» (1856) за жанром є реалістичним, соціально-психологічним твором. Флобер називав його «книгою про буденне життя», однією з тих трагедій, що постійно трапляються у повсякденній дійсності. Підзаголовок роману — «Провінційні звичаї» — визначає його основну тематику, адже для Флобера сама Франція середини XIX століття стала своєрідною провінцією. Автор досліджує деградацію людської душі, катастрофічну інфляцію культурних цінностей, мистецтва, науки, політики, релігії та побуту, приділяючи значну увагу проблемі обумовленості характеру героя навколишнім середовищем.

Флобер розвінчує жіночі ілюзії та засуджує явище, яке критики пізніше назвали «боваризмом» — намаганням уявити себе іншим, ніж є насправді, жити у світі романтичних фантазій, що не відповідають реальності. Психологізм Флобера виявляється у його вмінні точно передавати словами ледь відчутні душевні імпульси та рух пристрастей Емми Боварі. Усі вчинки героїв глибоко мотивовані, що автор підкреслював, називаючи свій твір аналітичним. Основу конфлікту роману становить протиставлення реального життя та мрії, що призводить до неминучої катастрофи.

Композиція роману продумана та має чіткий план, в основі якого лежить біографічний принцип — опис життя Емми. Твір поділяється на три частини, кожна з яких містить історію загибелі однієї з трьох великих ілюзій героїні. Песимістичний фінал роману, де аптекар Оме отримує Орден Почесного легіону, з гіркою іронією констатує тріумф світу духовної плісняви та вульгарності.

Система образів роману представляє повний набір типів, характерних для того часу, причому жодної яскравої особистості. Гроші репрезентує хитрий лихвар Лере, церкву — обмежений і жалюгідний отець Бурнізьєн, інтелігенцію — нікчемний чоловік Емми Шарль Боварі, а всевладну вульгарність і лицемірство — аптекар Оме. Відомий вислів Флобера «Емма Боварі — це я» не означає автобіографічне ототожнення, а вказує на його глибоке розуміння та співчуття до страждальницької душі Емми, яка прагне вирватися з міщанського світу. Автор карає не її, а той вульгарний ідеал, який вона вигадала, і світ, що її оточує.

Особливістю методу і стилю Флобера є його велика увага до форми твору, девізом якої була витонченість і краса. Характерна ознака його методу — стислість. Роман написаний за всіма ознаками об'єктивізму: у ньому відсутні авторські репліки, роздуми, відкрите коментування вчинків героїв. Флобер є визначним майстром стилю та психологічного аналізу. У романі значну роль відіграє фізіологія, оскільки Флобер намагався якомога повніше дослідити особистість. Проте він не стає натуралістом, оскільки не вбачає у фізіології основної причини людських дій і станів, залишаючи головним для письменника соціальний чинник.

«Саламбо»: Екзотика історичного відтворення

«Саламбо» (1862) — це історичний роман, дія якого розгортається у III столітті до нашої ери, в часи Пунічних війн, коли доживав свої останні часи дивний народ фінікійців. Для вірного зображення життя та побуту фінікійців Флоберу довелося перечитати понад 1000 томів спеціальної літератури. Давно неіснуючий Карфаген, від якого залишилися лише видатні твори мистецтва, подобався йому значно більше, ніж сучасна епоха позитивізму. Роман у плані структури наслідує Вальтера Скотта, але історія давнього світу та історичні особистості виступають лише фоном подій. У центрі стоїть вигадана історія двох молодих коханців: Саламбо, дочки карфагенського аристократа Гамількара Барки, та Мато, воїна-найманця.

«Спокуса святого Антонія»: Візіонерство та естетизм

Роман «Спокуса святого Антонія» Флобер закінчив писати у 1856 році, але довго не наважувався видати. Лише у 1872 році Іван Тургенєв переконав його це зробити. Книга була сприйнята на рівні скандалу через свою нетрадиційну форму та зміст. Проте антисоціальний, підкреслено естетизований твір був із захопленням зустрінутий представниками парнаської школи, Іпполітом Теном та Ернестом Ренаном, які оцінили його художню майстерність та філософську глибину.

«Проста душа»: Елегія буденності

У 1876 році Флобер написав повість «Проста душа». Сам він так описував її: «Проста душа — це не більш, ніж історія непомітної, бідної, селянської дівчини, богомольної і містично настроєної, відданої без усілякої екзальтованості і ніжної, як свіжий хліб. Вона послідовно любить чоловіка, дітей своєї господарки, племінника, старця, за яким опікується, потім папугу. Коли папуга гине, вона замовляє його чучело і, вмираючи, плутає його із святим духом. В цьому немає ніякої іронії, хоча так можна подумати, навпаки — все це дуже сумно і дуже серйозно». Ця повість є зразком Флоберового психологізму та здатності знаходити трагізм і красу у найбуденнішому житті.

«Бювар і Пекюше»: Енциклопедія людської недосконалості

Останній, незакінчений роман Флобера, «Бювар і Пекюше», присвячений проблемі недосконалості людського розуму, яку письменник ставив ще у «Спокусі святого Антонія». Твір досліджує дилетантизм у науці та ті трагічні наслідки, до яких він може призвести, коли два копіювальники, Бювар і Пекюше, успадкувавши статок, вирішують присвятити себе вивченню всіх наук, але постійно зазнають невдач через власну обмеженість та поверховість.

Проблематика і теми

Центральна проблема: Конфлікт ілюзії та реальності

Центральною проблемою у творчості Флобера є непереборний конфлікт між романтичними ілюзіями, що живляться літературою та мріями, і жорстокою, вульгарною реальністю буржуазного суспільства. Цей конфлікт яскраво виявляється в долі Емми Боварі, чиї завищені очікування від життя, сформовані читанням сентиментальних романів, розбиваються об провінційну посередність та обмеженість її оточення. Флобер показує, що індивідуальні прагнення, навіть найщиріші, приречені на поразку в умовах, де панують матеріалізм, лицемірство та інтелектуальна порожнеча. Він стверджує неможливість перетворення дійсності на рівні індивідуальної волі, що призводить до фаталістичного сприйняття людської долі.

Другорядні теми

• Критика буржуазного суспільства: Флобер послідовно викриває вульгарність, обмеженість та моральну деградацію французького буржуазного класу середини XIX століття. Це проявляється у сатиричному зображенні аптекаря Оме, лихваря Лере та інших персонажів «Пані Боварі», які уособлюють меркантилізм та духовну порожнечу.
• Детермінізм та фаталізм: Письменник демонструє, як обставини, середовище та суспільні норми неминуче формують і визначають долю людини. У «Пані Боварі» провінційне оточення Йонвіля стає пасткою для Емми, а її спроби вирватися з нього лише поглиблюють її трагедію. Фаталізм Флобера виявляється у його переконанні про циклічний рух історії та відсутність справжнього прогресу.
• Проблема мистецтва та його ролі: Флобер бачив мистецтво як єдиний притулок від вульгарності світу. Він відстоював автономію мистецтва, його право на красу та досконалість форми, незалежно від змісту. У «Спокусі святого Антонія» та «Бюварі і Пекюше» він досліджує межі людського пізнання та цінність справжнього мистецтва проти дилетантизму.
• Самообман та «боваризм»: Тема самообману, що виходить за рамки простого романтизму, є наскрізною. «Боваризм» як прагнення жити у вигаданому світі, відірваному від реальності, стає не лише психологічною характеристикою Емми, а й ширшим соціальним явищем, що відображає нездатність багатьох персонажів прийняти власне життя та оточення.

Місце в літературному процесі

Ґюстав Флобер займає унікальне місце в історії світової літератури, будучи мостом між класичним реалізмом XIX століття та модерністськими течіями XX століття. Він свідомо розриває з романтичною традицією, відмовляючись від суб'єктивізму та ідеалізації. Його науковий підхід до літератури, що базується на ретельному дослідженні дійсності та об'єктивному її відтворенні, став революційним. Флобер підніс реалізм на новий рівень, зосередившись на психологічній вірогідності, деталізації та бездоганності стилю.

Серед його попередників можна виділити Оноре де Бальзака, чия «Людська комедія» заклала основи соціального роману та циклізації, що Флобер розвинув у своїх творах. Однак Флобер відійшов від бальзаківського всезнаючого оповідача, прагнучи до повної об'єктивності та «невидимості» автора. Його вплив на наступні покоління письменників був величезним. Іван Тургенєв, Гі де Мопассан, брати Гонкури, Антон Чехов та Марсель Пруст визнавали Флобера своїм учителем, переймаючи його майстерність психологічного аналізу, точність мови та прагнення до досконалості форми. Флоберівський об'єктивізм та увага до внутрішнього світу персонажів проклали шлях для розвитку психологічної прози та потоку свідомості, що стали визначальними для модернізму.

Критична рецепція

Реакція сучасників

Публікація роману «Пані Боварі» у 1856 році викликала не лише літературний, а й суспільний резонанс, призвівши до судового процесу проти Флобера за звинуваченням у порушенні суспільної моралі. Хоча письменника було виправдано, скандал лише підкреслив радикальність його твору, який відверто зображував провінційну нудьгу та адюльтер. «Спокуса святого Антонія», видана у 1872 році, також була зустрінута неоднозначно, викликавши скандал через свою нетрадиційну форму та філософський зміст. Проте цей твір був із захопленням сприйнятий представниками парнаської школи, такими як Іпполіт Тен та Ернест Ренан, які оцінили його естетизм та художню сміливість.

Пізніша оцінка

З часом Флобер здобув визнання як один з найвидатніших майстрів реалістичної прози та стилю. Його «Пані Боварі» вважається еталонним твором реалізму, що досконало поєднує соціальну критику з глибоким психологічним аналізом. Критики відзначали його бездоганну мову, точність у виборі слів (відоме le mot juste) та новаторський підхід до наративу, що виключав авторські коментарі. Флоберівський метод об'єктивного зображення дійсності та його увага до внутрішнього світу персонажів мали величезний вплив на розвиток світової літератури, від російських реалістів до французьких символістів та англійських модерністів. Його творчість продовжує залишатися предметом глибокого вивчення та захоплення, підтверджуючи його статус ключової фігури у переході від реалізму до сучасної літератури.