Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Естетизм в англійській літературі останньої третини ХІХ ст. Творчість О. Вайлда

Проти умовностей вікторіанства і сліпого наслідування класичних зразків виступили прерафаеліти. Засноване 1848 року в Лондоні Прерафаелітське братство об’єдналось навколо ідей відомого мистецтвознавця та критика другої половини ХІХ ст. Джона Раскіна (який висунув принцип «вірності Природі»). Серед найвідоміших членів товариства — поет і художник Данте Габріель Россетті, художники Вільям Гант, Джон Еверест Міллє, Вільям Россетті, письменник і художник Вільям Морріс. Назва «прерафаеліти» була покликана передати духовну близькість до флорентійських митців раннього Відродження, тобто тих, хто творив до епохи Рафаеля і Мікеланджело, оскільки вони вважали, що початки академічних традицій (далеке від дійсності зображення людей, природи, подій; умовність і офіційність класичних зразків мистецтва; неприйняття нового) пов’язані з Високим Відродженням. Прерафаеліти намагалися відродити в людині духовність, моральну чистоту і релігійність, вони кинули романтичний виклик індустріальному суспільству і буржуазній культурі. Вони звертались до біблійних сюжетів, до класичної поезії, до творчості Данте і Шекспіра.

Ідеї та художня творчість членів Прерафаелітського братства вплинули на розвиток символізму в літературі, на творчість Волтера Пейтера, Артура Саймонса, Оскара Вайлда та інших, що об’єдналися навколо журналів «Жовта книга» і «Савой». Їхнім ідеалом мистецтва стала творчість майстрів Середньовіччя і раннього Відродження. Своєю чергою, ідея Пейтера «мистецтво для мистецтва» була втілена в полотнах прерафаелітів. Теоретик та історик мистецтва, літературний критик Волтер Пейтер вважав, що у мистецтві найважливішим є безпосереднє індивідуальне переживання кожного моменту буття, а весь світ зводиться і завершується найвитонченішим і найяскравішим почуттям — переживанням прекрасного. У культовій книзі кінця ХІХ століття «Ренесанс. Нариси мистецтва і поезії» (1873) він писав: «Мистецтво не дає нам нічого крім усвідомлення кожної миті життя, що збігає, і збереження їх усіх».

Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла «мистецтво для мистецтва», «краса заради самої краси». Особливість естетизму полягала у тому, що він, перебуваючи поза рамками пересічної моралі, діяв лише у сфері мистецтва, де "дозволене" і "недозволене" диктувалося волею митця і підлягало тільки суду естетичних законів. Естетизм виявив переваги художньої вигадки, уяви і майстерності художника перед копією життя.

Найвидатнішим представником естетизму був ОСКАР ВАЙЛД (1856—1900).

Навчаючись в Оксфорді Вайлд цікавився класичною філологією, творами давньогрецьких авторів (Есхіла, Еврипіда, Софокла), творчістю Діккенса, Теккерея. Він дійшов висновку: «Того, що насправді треба, ніхто не навчить». Тому на лекції не приходив, вважаючи за краще читати твори грецьких авторів в оригіналі. Виняток робив для професорів Джона Раскіна, котрий оспівував у своїх лекціях культуру середньовіччя, та Волтера Пейтера, прихильника італійського Ренесансу. Ці дві особистості сприяли формуванню естетичних смаків і поглядів Вайлда.

У 1881 році Вайлд видав першу збірку поезій. Невдовзі побачили світ оповідання, філософські трактати. На його творчість мали вплив По, Бодлер, Малларме.

Він став «апостолом естетизму». Свою філософію мистецтва письменник виклав у книзі «Задуми» (1891), яка відкривалась діалогом «Занепад мистецтва брехні», де під «брехнею» розумів мистецтво вигадки. Сучасна література не подобалася Вайлдові саме тому, що була надто наближена до дійсності, перетворилась на копію реального життя, у якому прекрасного було надто мало. Тут письменник утвердив самоцінність і самодостатність мистецтва. Воно, на думку Вайлда, не виражало нічого, крім самого себе, існувало самостійно і розвивалося за своїми законами. Мистецтво не було породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно — вище за життя.

Наступними критичними статтями та трактатами були «Перо, олівець і отрута», «Істина масок», «Критик як художник».

Вайлд є автором двох збірок казок «Щасливий принц» (1888) і «Гранатовий будинок» (1891). Ці казки написані не для дітей, а радше для дорослих, які «не втратили здатності радіти і дивуватися». У них багато моралі і моральних проблем.

Особливості:

· мали літературне підґрунтя (К. Андерсен, Г. Флобер, Л. Керрол);

· змальовували співіснування двох світів: чарівного, незвичайного та земного, реального. Свої казки автор назвав «чарівними оповіданнями»;

· мали трагічний фінал;

· наповнювалися певними екзотичними описами;

· вирішували питання співвідношення категорії краси та моралі: зовнішня краса і внутрішня потворність — зовнішня потворність, внутрішня краса;

· розглядали життя крізь призму властивих філософських ідей та думок.

Успіх і визнання принесли автору і його комедії «Віяло леді Віндермір» (1892), «Жінка, не варта уваги» (1893), «Ідеальний чоловік» (1895), «Як важливо бути поважним. Легковажна комедія для серйозних людей» (1895).

Особливе місце в його спадщині та естетизмі займає драма «Саломея» створена у 1891. Це одноактний твір, основу сюжету якого склали біблійні розповіді про загибель Іоанна Хрестителя. Твір написаний французькою мовою. Твір тяжів до символістичної драми і поезії. Парадоксом пристрасті назвали дослідники головний конфлікт драми «Саломея». Кохання, зображене Вайлдом, стало руйнівною, а не життєдайною силою.

У квітні 1891 року у книжкових магазинах з’явився роман «Портрет Доріана Ґрея». Сюжет розповідав про юнака, який заради збереження молодості, пішов на угоду зі своєю совістю.

Вайлд оспівував культ краси у своїх творах. Водночас представники естетизму розуміли, що життя не вкладається в жодну систему відліку, і на практиці краса як сенс життя є нездійсненим принципом. Тому в їхніх теоріях краса оголошується найвищою і абсолютною метою мистецтва, яке зі своєю особливою системою цінностей існує лише заради себе самого. У «Портреті Доріана Ґрея» концептуальне поле опозицій мистецтво-життя, прекрасне-потворне, добро-зло, душа-тіло утворює смисловий простір роману, а його своєрідною віссю виступає поняття краси, втіленням якого є портрет, написаний художником Голвордом. Так само, як і поняття краси, абсолютизуючи, Вайлд розробляє поняття насолоди. Природу і цінність останньої досліджували ще давньогрецькі мислителі Платон і Аристотель. Елліністичний ідеал гармонії душі і тіла автор «Портрету» осмислює іронічно, фрагментує його в дусі естетики декадансу. Тому насолода для персонажів роману є самодостатньою, не зв’язаною з етичними цілями: для Доріана — це фізична насолода красою власного тіла, для лорда Генрі — інтелектуальна, для Безіла — духовна насолода.

Особливості естетизму письменника:

1) перебільшує творчу грань мистецтва, заперечує відбиття мистецтва у дійсності;

2) підкреслює, що мистецтво не залежне від життя і вище за нього; бачить завдання мистецтва не в копіюванні дійсності, а в створенні для нього ідеальних зв’язків;

3) відводить найвище місце красі;

4) стає переконаним, що мистецтво байдуже до морального і аморального: виховання добра не є його завданням;

5) заперечує будь-які соціальні та моральні цінності, що лежали в основі теорії мистецтва;

6) митець — творець прекрасного;

7) він не прагне нічого доводити. Довести можна навіть безпечні істини;

8) митець не має етичних уподобань. Етичні уподобання митця призводять до непрощенної манірності стилю;

9) найвищим критерієм для твору мистецтва є досконалість його форм. Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсовані. Це вада;

10) Але обранцями є ті, для кого прекрасне означає лише одне — Красу.

Естетизм Вайлда розміщує Мистецтво і Красу по той бік Добра і Зла, знімаючи відповідальність за імморалізм та інші наслідки неестетичного характеру. Ця тенденція «мистецтва для мистецтва» виявилась плідною і для митців-модерністів, і для постмодерністів, і для багатьох теоретиків літератури та мистецтва ХХ століття.