Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Символізм в західноєвропейських літературах кінця ХІХ ст.

Символізм — це літературно-художній напрям, що виник в останню третину ХІХ ст. у Франції у зв’язку із кризою позитивістської художньої ідеології натуралізму і стверджував індивідуальність та свободу творчих пошуків. Тобто виникнення символізму було обумовлене не так суспільними змінами, як прагненням до оновлення естетики літературної творчості.

Символізм був пов’язаний із сучасними йому ідеалістичними філософськими течіями, основу яких складало уявлення про два світи (двосвіття) — світ повсякденної реальності та трансцендентний світ істинних цінностей. Тому основу символізму складає пошук вищої реальності, що знаходиться за межами чуттєвого сприйняття.

Символісти вважали, що сутність світу не може бути пізнана за допомогою раціоналістичних засобів, а доступна лише інтуїції, що розкривається через натяк, осяяння. Інтуїція ототожнювалася з містичним прозрінням, бо за її допомогою поет пізнавав правду.

І тоді саме символ дозволяє прорватися крізь повсякденність до трансцендентної Краси. Тобто символ бере на себе роль посередника, який «своїми відповідностями поновлює ту єдність, що існувала споконвіку між різними рівнями всесвіту: індивідуальним світом, нацією, космосом». Таким чином, символізм базувався на теорії «відповідностей», сформульованій Шарлем Бодлером, якого вважали засновником теорії символізму.

Протиставляючи свої естетичні принципи і поетику реалізмові й натуралізмові, письменники-символісти вважали, що «символізм покликаний зробити мистецтво вільним» (К. Бальмонт), що «символічна поезія панує в літературі тому, що вона одухотворена ідеєю, яка підносить її над суєтою повсякденного життя» (С. Мерріль), а «єдиною метою літератури є не називати предмет, а натякнути на нього» (С. Малларме).

Саме таке мистецтво натяку і створює символ, який «допомагає митцеві відшукати відповідності між явищами, між реальним і таємничим світами».

Цей дуалізм реального та ідеального — основа символічного світосприйняття.

В глибині усіх матеріальних речей, на думку символістів, криється Таємниця, або Ідея, і символічна поезія, як стверджував Жан Мореас у своїй праці «Літературний маніфест. Символізм», «прагне втілити цю ідею, надати їй почуттєво збагненної форми». Саме Жан Мореас у статті "Символізм" (1886) і запропонував термін «символізм». На його думку, поет мав описувати не об’єкт, а враження й почуття, що виникали у митця.

Символісти вважали, що головну роль у поезії відіграє символ і сприймати її треба в асоціативному плані, що мова мистецтва повинна не розповідати і описувати, а «звучати», що поезія — це «запис одкровень», які поетові далося пізнати, а мета поета — «відкривати безсмертні стани духу у смертних бажаннях, незнищенну надію — у наших марних амбіціях, божественну любов — у статевій пристрасті».

Отже, СИМВОЛ використовувався як засіб вираження незбагненної суті життєвих явищ і потаємних або навіть містичних особистих уявлень, творчих прозрінь, ірраціональних осяянь митця.

Символи вважалися найдосконалішим утіленням ідей. Образи-символи відтворювали таємничу та ірраціональну суть людської душі та її життя.

Символ породжував численні асоціації, захоплював багатозначністю, глибинним прихованим змістом, який важко або навіть неможливо було зрозуміти.

Символісти надавали великого значення внутрішньому звучанню, мелодиці й ритмові слів, милозвучності та мелодійності мови.

Шукаючи "вічну істину", символісти використовували такі художні засоби, як складний метафоризм, інакомовлення, натяки, символіку, музикальність, багатозначність слів, абстрагованість образів тощо.

Започаткували символізм поети Поль Верлен (збірки поезій «Романси без слів», «Вишукані свята», «Добра пісня», «Мудрість», «Любов», «Щастя», «Пісні для неї», «Колись і недавно»: імпресіоністичність, музика в слові, особистісні вражння → філософські осмислення світу), Стефан Малларме («герметична поезія»: «Похоронний тост», «Надгробок Едгара По», поема «Кинутий жереб ніколи не скасує випадку», «Проза для Дез-Есента», сонет «Лебідь», збірка теоретичних статей «Видхилення», есе «Таємниця поезії»), Артюр Рембо (теорія «поезії ясновидіння», «Ті, що сидять», «На музиці», «Зло», сонет «Голосівки», «П’яний корабель», книга поетичних фрагментів у прозі «Осяяння» і книга-сповідь «Сезон у пеклі»), які становлять основне ядро французького символізму. В межах символізму розвивається і творчість бельгійських письменників — поета Еміля Вергарна і драматурга Моріса Метерлінка, творчість ірландського письменника В. Б. Єйтса і німецького митця Райнера Марії Рільке, пізня творчість норвезького драматурга Генріка Ібсена; російський символізм зламу століть представляють Д. Мережковський, З. Гіппіус, К. Бальмонт, В. Брюсов, В. Іванов, О. Блок, А. Бєлий; серед українських письменників-символістів поч. ХХ ст. можемо згадати О. Кобилянську, Г. Чупринку, М. Філянського, М. Рильського.