Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Розвиток драми і театру в останню третину ХІХ ст. Творчість Г. Ібсена

У XIX ст. народився якісно новий драматичний театр. Вільна конкуренція буржуазного суспільства покликала до життя численні приватні театри, столичні і провінційні, які орієнтувалися на масового глядача. Такими були паризькі «театри бульварів», «малі» театри Великого Лондона.

Поступово головною фігурою в театрі стає не актор, навіть найгеніальніший, а режисер, який створював художньо цілісні твори на сцені. Він повинен був не тільки відпрацьовувати мізансцени з акторами, але й співпрацювати з музикантами і художниками-оформлювачами. Театр все більше стає синтетичним видом мистецтва.

Що ж до зачинателя сучасного нам «режисерського» театру, то ним вважається Антуан Анре, який створив у Парижі в 1887 «Вільний театр» — власне студійний, напівзакритий, відвідувати який могли лише особи, які купили абонементи на весь сезон. Це дозволяло режисеру обійти цензуру і відкривало більше можливостей для вибору п'єс для театрального репертуару. Він боровся за правдивий показ на сцені сучасного життя.

У драматургії остання третина ХІХ століття позначена пошуком нових форм зображення дійсності засобами мистецтва. Цей процес приводить до появи «нової драми».

Безумовно, усі представники «нової драматургії» - а це Г. Ібсен, Б. Шоу, А. Чехов, М. Метерлінк, Ю. А. Стріндберг, Г. Гауптман, Е. Золя, В. Винниченко та інші - йшли власними шляхами, їхні театральні естетика й поетика дуже різнилися. Але існувала ознака, яка об'єднувала: усі вони намагалися створити проблемний театр, мова, стилістика якого максимально наближали його до сучасного читача. «Нова драма» на зламі століть поставила в центрі уваги особистість, але не соціальну, а духовну, індивідуальність переживання й відчуття якої визначають загальну атмосферу епохи. Драматурги намагалися показати «трагедію життя», а не «трагедію в житті», закликали до осмислення глибинної суті дійсності, звільнення людського духу, пошуку гармонії. Театр став «інтелектуальним», «дискусійним». На перший план вийшов внутрішній конфлікт, а не зовнішня дія. У «новій драмі» стали помітними риси модернізму: символізму, імпресіонізму, неоромантизму та ін.

Засновником «нової» драми був норвежець Генрік Ібсен. Успіх його п'єс надихнув інших драматургів: Г. Гауптмана (Німеччина), Б. Шоу (Англія), А. Стріндберга (Швеція), м. метерлінка (Бельгія), Е. Золя (Франція), А. Чехова (росія).

Новим на сценах театрів був показ картин повсякденного життя, розкриття його злободенних соціальних і моральних проблем. Автори порушували нові проблеми, наприклад, жіноче питання. Посилився критичний, викривальний пафос п'єс.

Було переосмислено природу всіх елементів драматичного твору. Оскільки в житті сумне часто поєднується з комічним і навпаки, розвивається жанр трагікомедії. Замість «любовних трикутників», таємниць, кримінальних злочинів (зовнішньої інтриги), у центрі уваги - ідейні конфлікти (Б. Шоу), внутрішня прихована інтрига (М. Метерлінк), складна гра підтекстів (А. Чехов).

Герої відзначаються суперечливими характерами, інколи важко визначити, хто з них головний персонаж (як, наприклад, у А. Чехова). Дійові особи розмовляють сучасною літературною мовою, використовуючи побутову та жаргонну лексику. П'єси більше не мають зрозумілого, завершеного закінчення: читачеві й глядачеві пропонується відкритий проблемний фінал - запрошення до дискусії, роздумів і власних висновків.

ГЕНРІК ІБСЕН. (1828-)

Творчість Ібсена була пов'язана з багатьма літературними напрямами, але не вклалася у межі жодного з них. У 60-х роках XIX століття він починав як романтик, у 70-х роках став одним із визнаних європейських письменників-реалістів, а символіка п'єс 90-х років зблизила його з символістами та неоромантиками кінця століття.

Г. Ібсен - ворог міщанського животіння, патетичних і фальшивих фраз, суспільного лицемірства та демагогії. Головна тема його творчого доробку - доля особистості у тогочасному світі, безжалісним і об'єктивним аналітиком якого він виступає.

Г. Ібсен - драматург "нової драми". Його драматичні твори стали є "п'єсами про людську душу", в яких йшлося, насамперед, про напружену, здебільшого трагічну боротьбу індивідуальності за власний унікальний світ.

У п'єсах "нової драми" відбулося зближення драматургічного простору з тією реальністю, в якій жили глядачі. Драматург буквально брав із сучасних персонажів їхню мову, поведінку, одяг, а також максимально наблизив декорації до місць їхнього проживання. Автор відкрив якісно нові джерела драматичного у звичайній прозі повсякденного існування. Він істотно збагатив коло тем, які можна було виставляти в театрі: різноманітні соціальні проблеми, становище жінок у суспільстві, спадкові хвороби, влада грошей.

У п'єсах "нової драми" не було чіткої межі між комедією і трагедією. Ця риса поетики стала наслідком бажання Ібсена максимально наблизитися до дійсності, повсякденне життя трагікомічне.

Композиція п'єс мала інтелектуально-аналітичний характер. Її аналітизм полягав у тому, що майже всі п'єси розпочиналися показом ілюзії щастя, а закінчувалися катастрофою. Драматург показав, що злагода, комфорт, в яких жили його персонажі, а також нібито добрі стосунки між ними - оманлива видимість. У такий спосіб він розкрив суперечності сучасного світу. Його драми називали інтелектуально-аналітичними, бо вони завершувалися інтелектуальним осмисленням персонажами власного життя. Герої промовляли те, що диктувала їм логіка власного характеру, який письменник розкрив з небаченою для нього майстерністю і психологічною глибиною.

Незавершена кінцівка - найвидатніший внесок "нової драми" в світову драматургію. У деяких п'єсах розв'язка не була розв'язанням проблем, а їхньою постановкою, конфлікт не вичерпувався після завершення дії, а дедалі більше загострювався. Така відкритість фіналу краще відповідала вимогам сучасного проблемного театру, який і намагався створити Ібсен.

Особливості "нової драми" Ібсена:

- вірогідність дійсності, яка зображена в п'єсах;

- створення образів типових, нерозривно пов'язаних з оточуючим їх повсякденним світом:

- вони підкреслено індивідуалізовані;

- пов'язані з життєвою реальністю;

- справді значні;

- контрастність світів - сьогодення і віддаленість;

- місце дії зовсім не змінювалося або змінювалося незначно;

- розрив між благополучною видимістю і крайнім неблагополуччям суспільства;

- чіткість композиція, велике значення деталей; кінцівка п'єси незавершена, відкрита;

- обминає експозицію драми, починає дію напередодні катастрофи; події переносить у передісторію;

- відмова від зовнішнього драматизму дії і зосередження на аналітичному розкритті характеру, конфлікту і сюжетних таємниць.

Ібсен - драматург-новатор. Він створив 12 п'єс на сюжети буденного життя. Найпомітніші серед них - гострі соціально-аналітичні драми "Стовпи суспільства", "Ляльковий дім", "Привиди", "Ворог народу" та витончено психологічні драми "Дика качка", "Жінка з моря", "Гедда Габлер". У своїх творах драматург порушив вічні проблеми, закликав читачів пройнятися такими непростими цінностями та істинами, як людська гідність, щастя, кохання, сім'я, права людини, відповідь за скоєні злочини, моральна досконалість та внутрішня краса особистості.

Літературну творчість розпочав як поет. У його ранніх віршах з'явився мотив, який згодом стало домінуючими у творчості: мотив покликання людини, іноді поєднаний із сумнівами щодо покликання самого поета. Писав не тільки сентиментально-романтичну поезію, але й політичну лірику. Свою першу драму "Каталіна" писав в умовах несприятливих. Це драма, наповнена волелюбним пафосом. Хоча матеріал п'єси історичний, її основна проблема - проблема боротьби в духовному житті людини, протиріччя між покликанням людини і її можливістю реалізувати це покликання.

Темою другої п'єси "Норманни" стало скандинавське середньовіччя епохи вікінгів. Драматург бачив у цій добі риси варварства і жорстокості, протиставляючи їй новий гуманістичний ідеал.

"Іванова ніч" — комедія, у якій автор виклав свої погляди на мистецтво. Письменник прагнув такого мистецтва, яке мало б глибоке національне коріння і духовно виховувало б народ. Основний удар твору було спрямовано проти облуд-нопіднесених персонажів, котрі напускали на себе демонізм і чутливість, тоді як насправді керувалися у своїх вчинках лише буденними та корисливими мотивами.

"Бенкет у Сульхауге" - романтична п'єса, яку він написав на основі народних балад. Тільки з постановкою "Комедії кохання" до драматурга прийшов справжній успіх і матеріальна стабільність.

Ще в юнацькі роки його вирізняли радикалізм і категоричність тверджень. Він пережив певні духовні етапи у своєму житті: критика Бога, захоплення національно-визвольними і революційними ідеями та розчарування в них. Його позиція зазнала змін, але незмінним залишилася одне: неприйняття боягузтва в царині ідей, половинчастості філософів і провідних діячів будь-яких партій. Типовий персонаж драматурга - послідовна, самотня людина, яка воювала з цілим світом, кидала виклик спокою більшості і не боялася сказати навіть найнеприємнішу правду. Цей конфлікт у різних формах розроблявся письменником у драмах "Бранд" і "Ляльковий дім".

В основу п'єси "Бранд" покладено конфлікт між персонажем-максималістом і світом. Бранд-священик суворий і твердий. У п'єсі простежувалися мотиви покликання людини та її протиставлення світу міщанства. Спочатку виник задум написати цей твір у формі поеми, але згодом автор відмовився від цього наміру. До нас дійшло п'ять пісень поеми, у тому числі й вступ, який став прямим звинуваченням співвітчизникам. Письменник гнівно таврував захоплення давниною і нехтування справжніми завданнями сучасності. На його думку, поет повинен бути виразником прагнень народу, завжди йти попереду мас, долаючи перешкоди.

Високу репутацію п'єси закріпив наступний твір - драматична поема "Пер Гюнт". Вона вирізнялася гармонійним поєднанням сучасних проблем, казковістю і символікою. Поема дуже складна, оскільки поєднала різні мотиви і жанри - драматизовану народну казку, соціально-сатиричну комедію, політичний фарс і філософську драму. Герой її - веселий і безпутний селянський хлопець, який скоїв багато бід у рідному селі, хвалько і фантазер, який мріяв про багатство і славу. Він закоханий егоїст, його гасло: "Будь задоволений собою".

Після "Бранда" і "Пер Гюнта" Генріх протягом десятиліття написав дві зовсім різні п'єси: комедію "Спілка молоді" - першу спробу змалювати сучасне життя в театрі та історичну драму "Кесар і Галілеянин", у якій виклав свої погляди на філософію історії. Упродовж 70-років світоглядна позиція автора зазнала великих змін, підготувавши період "нової драми" в його творчості, який розпочався 1877 року виходом у світ "Стовпів суспільства".

Повернувшись до Норвегії, написав серію із чотирьох п'єс, символістських за формою, де знову торкнувся теми покликання, а також моральної відповідальності індивіда перед іншими людьми. Це "Будівничий Сольнес", "Маленький Ейолф", "Йди, Габріель Боркман", "Коли ми, мертві, прокидаємось" - твори, спрямовані на пізнання глибин духовного життя людини.

У п'єсі "Ворог народу" чітко виражений перехід драматурга від окремої теми до широкої проблематики, до прямої характеристики епохи. За жанром п'єса - трагікомедія, бо щира і добра людина, яка самовіддано вболіває за інших, стала об'єктом недоброзичливості, а потім проголосили "ворогом народу". Автор критикував буржуазне суспільство, ввів образ бунтаря із інтелігентного середовища.

Після бурхливого "Ворога народу" Ібсен написав твір про чисту й тиху душу. "Дика качка" - п'єса про 13-річну дівчинку Хедвіг, ще дитину, яка ледве стримала сльози, коли батько забув принести їй з гостин щось смачне. Водночас письменник змалював дівчину, яка без вагань убила себе в надії повернути втрачену любов батька, ледаря й балакуна, якого вона обожнювала.

Шлях до пізнання духовного життя людини намітився і в наступних п'єсах - "Жінка моря" та "Гедда Габлер". Центральні персонажі обох творів - жінки із травмованою психікою.

У п'єсі "Привиди" сценічні події, де зайнято 5 дійових осіб, відбувалися у стінах одного дому впродовж однієї ночі.