Творчість Томаса Стернза Еліота
"Томас Стернз Еліот — геній, який нас обдурив (або ми самі себе?)"
Кажуть, Т. С. Еліот — це поет, якого цитують більше, ніж читають. І я не можу не погодитися з цим трохи зневажливим, трохи заздрісним твердженням. Бо й справді: фраза "у квітні найжорстокіший місяць" стала майже інстаграмною — при тому, що більшість не дочитала навіть перші п’ятдесят рядків «The Waste Land». (Це не докір. Просто факт. Я теж колись лишилася десь на «Madame Sosostris, famous clairvoyante…» і пішла варити чай.)
Але чому, скажіть мені, чому ми досі намагаємось розкодовувати цю мовну капсулу — ніби й досі віримо, що всередині є послання? І головне — чи справді воно там є?
Еліот — не просто модерніст. Він модерніст у квадраті, у грецькому сенсі цього слова: як трагічний герой, що знає більше, ніж ми, але мовчить. Ні, ще гірше — говорить, але так, що ніби не хоче, щоб його розуміли. І в цьому є щось від шифру: "Прочитай мене — і я перетворю твою свідомість на руїну". Або на музей. (Залежно від твого настрою, правда ж?)
Я не жартую. Бо якщо Пруст — це любов і пам’ять, Вулф — час і свідомість, то Еліот — це нудьга і винувата гордість за власну вченість. Він той, хто відчуває себе чужим у світі — не тому, що його не розуміють, а тому що він сам занадто добре розуміє.
Щось у ньому дуже схоже на того хлопця з філфаку, який на вечірці мовчки читає Данте в оригіналі, поки всі решта слухають «Radiohead». Хоча — якщо бути чесною — він теж слухає, просто не зізнається.
«The Waste Land» — це, з одного боку, класичний after party: шампанське закінчилось, сигарети зім’яті, вікна запітнілі, а на підлозі лежить якийсь уламок розбитого дзеркала. І ти дивишся в нього, а там — щось незнайоме, каламутне, дуже твоє. А з іншого боку — це просто зібрані в купу всі ті культурні алюзії, які ти ніколи не просиш, але чомусь носиш із собою.
(До речі, чому ніхто не говорить про те, наскільки Еліот був елітарним снобом? Я не про те, що він любив латину. Я про те, як він випробовує читача, скидаючи йому зверху цеглини інтертексту. Якщо ти вижив — можеш іти далі.)
Ось вам приклад: «Datta. Dayadhvam. Damyata». Звучить як буддійське закляття. Але це Брігупанішада. І ось ми вже з Вестмінстера провалились у гімалайський храм, де боги кажуть: «дай, співчувай, володій собою» — а ми, перепрошую, у той момент просто намагались зрозуміти, чому "сирий вітер" несе запах прадавньої землі. Здавалося б — яка різниця?
Але Еліот хоче, щоб ми відчули цю в'язкість тексту. Цю напругу між культурною пам’яттю і сучасним згасанням. Він створює поезію як розсічене тіло цивілізації — постмортем культури, де класичні уривки мов скалки кісток у вапняковому ґрунті. І що більше ми копаємо — то менше знаходимо.
А ще — тиша. Не у стилі Кавабати. Не у стилі Беккета. Тиша Еліота — це ніби перегорнута сторінка, на якій нічого не написано, але саме це нічого і промовляє голосніше, ніж «Prufrock». До речі, «The Love Song of J. Alfred Prufrock» — це майже стендап. Стендап від людини, яка ніколи не наважилась покликати жінку на каву.
"Do I dare disturb the universe?" — питає він, і це не пафос. Це параліч. Емоційний, соціальний, метафізичний. І водночас — самопародія. Він знає, що надто серйозний. Він знає, що це надмір. Але саме це й рятує вірш — і нас, читачів.
Прюфрок — це сучасна людина, яка так глибоко застрягла у своєму "inside voice", що не може зробити навіть крок. Чоловік у твідовому піджаку, який читає Дантеву «Комедію», але боїться кельнерки. І тут ми впізнаємо себе — чи не так?
І ось — парадокс: людина, яка написала «The Waste Land», той філологічний колаж, який здається написаним між п’ятою чашкою чаю й четвертою нервовою кризою, ця людина потім раптом… стає англіканином. Так-так, цілком серйозно. Пише «Four Quartets», де вже менше хаосу, більше — тиші, молитви, спокою. І ми ніби не впізнаємо його. Це якби Joy Division несподівано стали монастирським хором.
Хоча… можливо, це не контраст. Можливо, це логічний наслідок. Коли ти бачиш розпад, стаєш одержимий гармонією. Коли відчуваєш порожнечу, хочеш заповнити її чимось вищим за людське. От тільки — чи не зраджує він власну поетику? (Я не даю відповіді. Просто питаю. Як би Еліот сам і зробив.)
А ще — про жінок. (Так, мушу про це сказати.)
У Прюфрока — жінки, які "ходять туди-сюди, говорячи про Мікеланджело". У "Waste Land" — тіла, які мнуться у сірих кімнатах після війни. І завжди — це не героїні, а лаштунки. Станції, де поїзд чоловічої свідомості зупиняється лише на хвилину. І хочеться спитати: де ж ті, хто дивиться назад? Де перформативність жіночого досвіду, де тілесна реальність, яка не зведена до алегорії?
Еліот будує свою естетику на розриві — але жодного разу не пропонує жінці права на суб’єктивність. Його "ти" — завжди розмита, майже фантазмагорична адресатка. Жінка — як привид у радіоефірі, сигнал без приймача. І тут, мабуть, якраз потрібна деконструкція, Жак-Деррідівська: не того, що він сказав, а того, що дозволив мовчати.
Ще один несподіваний кут зору — Еліот як політичний поет. Ні-ні, він не Вістен Оден. Але — не такий уже й аполітичний. Його відчуття зруйнованої Європи, війни, втрати культурного каркасу — це і є політика. Тільки не у стилі мітингових гасел, а у стилі внутрішнього крику. Як світська версія псалму.
Та й його католицизм — це теж вибір. Вибір форми над хаосом. Вибір ієрархії там, де все сиплеться. Щось у цьому глибоко правоконсервативне, майже реакційне. І це не осуд. Це — спостереження. Людина, яка бачить крах, іноді прагне царства. Хоч і небесного.
Але, можливо, найбільшою іронією є те, що Еліот — апостол фрагментації — сам став каноном. Його вірші вивчають у школах, цитують на весіллях, ставлять у заголовки колонок про кліматичну кризу. Він став «класиком». І саме в цьому — його поразка. І водночас — його перемога.
Бо текст, який хотів залишитись шепотом, перетворився на громіздкий монумент. І нам залишається або зруйнувати його — або почути знову.
Чи можна перечитати Еліота — не як модерніста, не як канонічного поета, а як людину, що болісно шукає сенс у постійно зникаючому світі? Може, це єдина чесна відповідь на його "Shantih shantih shantih"?