Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Англійський модерністичний роман

Англійський модерністський роман сформувався у першій третині 20 ст., досягнувши розквіту у 1920-рр. Оригінальність його в тому, що він поєднав у собі абсолютно різнорідні, на перший погляд, елементи, притаманні, з одного боку, роману епохи зрілого романтизму, а з іншого — натуралістичному, який виник у 1880 рр.

Модерністи утверджували себе як автори загальнозахідні, англійська мова поступово витісняє французьку з позицій своєрідної lingua franca європейської інтелектуальної еліти. Результатом діяльності авторів-модерністів стало створення нового типу роману, де на перший план вийшла проблема свободи творчості і такого митця, який в умовах «заходу європейської цивілізації» методом спроб і помилок намагається надати своїй художній мові еталонність, статус особливої реальності, «слова у слові».

Вершинним здобутком модерністської прози стала творчість ірландця Джеймса Джойса. Інший «полюс» британського модерністського роману представляє Девід Герберт Лоренс (1885-1930), ультраромантик і суб’єктивіст. Першим його твором була книга «Білий павич» (1911). Другий роман «Сини і коханці» позначений автобіографічними переживаннями. Ситуація із власної біографії стає архетипною для автора, для того, щоб поставити запитання про можливість повноцінних стосунків між чоловіком і жінкою у сучасному світі, де життєві поривання, вітальна енергія та інтелект здаються несумісними і навіть ворожими одне одному началами.

Одним з найвідоміших творів Д. Лоренса є роман «Коханець леді Чаттерлей». Роман хоч і показує англійський соціум у його найменших деталях, зовсім не схожий на твори «характера і середовища» кінця 19-го ст. Образи Конні, Меллорса, Кліффорда є втіленням не скільки соціальних обставин, які їх сформували, а своєрідних першорідних принципів буття, завдяки чому психологічна колізія набуває вимірів космологічної драми. Лоренс рішуче заперечує сучасну цивілізацію, кожним своїм твором він намагається досягнути того, щоб читач запитав себе: наскільки істинний я сам, і наскільки істинним є моє життя?

Така ж проблема «істинності», лише в іншому — естетичному — аспекті знайшла вираження у творчості Вірджинії Вулф (1882-1941). Батько її, Леслі Стівен, літературний критик, філософ і вчений, був засновником кола «блумсберійців». До цієї групи належала свого часу й Вірджинія Стівен.

З 1904 р. В. Вулф публікує рецензії та критичні праці, робота в газета стала для неї справжньою школою стилю. Поступово вона прийшла д усвідомлення, що може писати художню прозу. Перші її твори — романи «Подорож» (1915) і «Ніч і день» (1919) — виконані у традиції романів «характер і обставини». Вулф не намагається оперувати подіями та ідеями як чимось фіксованим. Інтерес до світу несвідомого і свідомості не випадковий: у колі «блумсберійців» великим успіхом користувалися праці А. Берґсона, У. Джеймса, З. Фрейда. В. Вулф вважала, що людині сенс життя відкривається не у вигляді ланцюга зовнішніх обставин і суспільно значимих подій у їх хронологічній послідовності, а радше через ліричну інтроспекцію, у вигляді зрізів душі — химерної мозаїки різночасових відчуттів, спогадів, інтуїтивних прозрінь.

В основі зрілих романів В.Вулф лежить пошук «життя» — начала, яке співпадає з ідеальною естетичною формою оповіді. Життя постає у трьох головних іпостасях, до яких письменниця звертається у всіх своїх творах: свідомість, смерть, час. Для поетики романів 1920-х рр. особливе значення мають «фактура» тексту — його насиченість асоціативними зв’язками, ліричними відступами; і сюжетна композиція, що поєднує різнопланові, часто розрізнені імпресіоністичні замальовки, в єдине ціле. Багато британських критиків вважають, що найбільш гармонійно ці елементи поєднуються в романі «Місіс Делоуей». Глибинна тема роману — відкриття дива життя, яке дарують творчі зусилля свідомості, що відділяють простір від часу, а втрачений час — від знайденого.