Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Поняття «театр абсурду». Риси та символи «театру абсурду»

Незвичайні вистави, виконання позбавлене елементарної логіки, репліки суперечили одна одній, а зміст незрозумілий глядачам. Ці вистави мали і дивну назву — театр «абсурду», або мистецтво «абсурду».

Преса підтримала. За допомогою критики і реклами твори театру «абсурду» швидко проникли в театри багатьох країн світу. Хоча театр «абсурду» зародився і виник у Франції, проте мистецтво «абсурду» не належить до явищ французького національного мистецтва. Ініціатори — румун Ежен Іонеско (Йонеско) та ірландець Семюел Беккет, які проживали і працювали на той час у Франції. Пізніше приєднались — вірменин А. Адамов, англієць Г. Пінтер, Н. Сімпсон та інші, які проживали у Парижі.

Скандальний характер: глядачі обурювались, деякі не сприймали, деякі сміялись, а частина глядачів захоплювалась.

У п'єсах не було позитивних героїв.Герої позбавлені людської гідності, затуркані внутрішньо і зовнішньо, покалічені морально. Автори при цьому не виражали ні співчуття, ні обурення, вони не показували і не пояснювали причин деградації цих людей, не розкривали конкретних умов, які доводили людину до втрати людської гідності.

Абсурдисти намагалися ствердити думку, що людина сама винна у своїх нещастях, що вона не варта кращої участі, коли не в змозі і не в силах змінити життя на краще. Автори театру «абсурду» протиставляли своїх героїв суспільству, але не конкретному, яке пригноблює людину, а суспільству взагалі. Такий метод вони запозичили з філософії екзистенціалізму, яка була основою мистецтва «абсурду». Погляд на світ як такий, що не піддається розумінню і в якому панує хаос. Як і екзистенціалісти, автори мистецтва «абсурду» вважали, що люди безсильні і не могли впливати на оточуюче середовище, а суспільство, в свою чергу, не могло і не повинно було впливати на життя людини:

Основні положення, запозичені ними у філософів-екзистенціалістів:

· ізольованість людини від зовнішнього світу;

· індивідуалізм і замкнутість;

· неможливість спілкування одного з одним;

· беззмістовність активних дій;

· непереможність зла;

· недосяжність для людини поставленої перед собою мети.

З моменту виникнення театру «абсурду» сама назва носила подвійний зміст: з одного боку, вона виражала творчий прийом драматургів — доведення до абсурду окремих рис і положень, позбавлення їх всякого логічного зв'язку і змісту, а з другого — чітко визначала світосприйняття авторів, їх розуміння і втілення у своїх творах дійсності як світу, що існує без логіки, — світу абсурду.

Він мав вигляд філософських ідей та художніх парадоксів, що свідчить про застосування традицій фольклору, чорного гумору, блюзнірства.

Е. Йонеско: «Абсурдне все, що не має мети... Відірвана від свого релігійного і метафізичного коріння, людина відчуває себе розгубленою, всі її вчинки стають безглуздими, нікчемними, обтяжливими».

Термін театр «абсурду» ввійшов у літературний обіг після появи однойменної монографії відомого англійського літературознавця Мартіна Ессліна. Він поєднував за кількома типологічними ознаками драматургів різних країн та генерацій. Під назвою театр «абсурду» не існує «ні організованого напряму, ні мистецької школи», і сам термін мав «допоміжне значення», оскільки лише «сприяв проникненню у творчу діяльність, не давав вичерпної характеристики, не був всеохоплюючим і винятковим».

Бунт авторів театру «абсурду» — це бунт проти будь-якого регламенту, проти «здорового глузду» й нормативності.

Фантастика змішувалася з реальністю: в п'єсі Е. Йонеско «Амадей» росте труп, що вже понад 10 років лежить у спальні, без видимих причин сліпнуть і німіють персонажі С. Беккета; людською мовою говорять звірі («Лис — аспірант» С. Мрожека).

Не було «чистих» жанрів, тут панували «трагікомедія» і «трагіфарс», «псевдодрама» і «комічна мелодрама». Комічне — трагічне, а трагедія — сміховинна: трагедія - вибух сміху, що переривається риданням, яке повертає нас до джерела всякого сміху — до думки про смерть.

Поєднувалися не лише елементи різних драматичних жанрів, а й загалом — елементи різних сфер мистецтва: пантоміма, хор, цирк, мюзик-хол, кіно.

Могли відтворювати і сновидіння (А. Адамов), і кошмари (Ф. Аррабаль).

Сюжети часто-густо свідомо руйнувалися: подієвість була зведена до абсолютного мінімуму («Чекаючи на Годо», «Ендшпіль», «Щасливі дні» С. Беккета). Замість драматичної природної динаміки на сцені панувала статика.

Зазнає руйнації мова персонажів, промовляючи «паралельні» монологи («Пейзаж» Г. Пінтера) в пустоту. (людська акомунікабельності).

Проблема тоталітаризму — передусім тоталітаризму свідомості, нівелювання особистості, що вела до вживання одних лише мовних штампів і кліше («Голомоза співачка» Е. Йонеско), а в підсумку — до втрати людського обличчя, до перетворення (цілком свідомого) на жахливих тварин («Носороги» Е. Йонеско).

Крізь видимий абсурд просвічувалися приховані важливі філософські проблеми:

✵ сенсу буття (зберегти в собі людину, не зрадити людяності та власну індивідуальність);

✵ здатності людини протистояти злу;

✵ причини осоромлення людей (за власними переконаннями, «заразився», втягнули силоміць);

✵ людської схильності ховатись від неприємних очевидностей;

✵ прояв світового зла — «пандемія масового безумства».

Глядачі проявляли швидше цікавість, ніж глибокий інтерес до «театру абсурду». Театри відвідували іноземні туристи — вистави розглядались як свого роду атракціон, але не як серйозне досягнення французького мистецтва.

Класичний період - 50-ті— початок 60-х років. Кінець 60-х ознаменувався міжнародним визнанням «абсурдистів»: Е. Йонеско обрали до Французької академії, а С. Беккет здобув звання лауреата Нобелівської премії.

Нині вже немає серед живих Ж. Жене, С. Беккета, Е. Йонеско, але продовжують творити Г. Пінтер та Е. Олбі, С. Мрожек та Ф. Аррабаль.

Е. Йонеско - театр «абсурду» існуватиме завжди: абсурд заповнить собою реальність і сам стане реальністю.