Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Творчість С. Беккета

Метр модернізму, співець розпаду й занепаду, прихильник огульного заперечення

Ірландський драматург

Нобелівська премія 1969 року.

Мистецтво абсурду є складним, а тому вимагає великої інтелектуальної напруги. У творчості - мистецтво абсурду у чистому вигляді.

Узяв до уваги ті зони буття, якими митці споконвіку гидували, вважаючи їх за щось несумісне з високим мистецтвом: безсилля, апатія, духовне і фізичне убозтво.

Сам був відлюдкуватим.

Народився в Дубліні 1906 року в заможній протестантській родині, дитинство провів щасливо, хоча «ніколи не мав таланту до щастя». Його пращури,французькі гугеноти, ще в XVII столітті прибули до Ірландії з надією на краще життя і відносну свободу та спокій.

Сам не приймав родинні релігійні нахили і тим самим порушив цілком свідомо родинні звичаї: «Моїм батькам віра нічого не дала. У скрутні і тяжкі хвилини вона коштує не більше, ніж звичайна шкільна форма».

Навчався у престижній школі, єуїтському Трініті-коледжі, де у свій час навчалися Джонатан Свіфт і Оскар Уайльд. Займався викладацькою діяльністю у Белфасті, поїхав до Парижа. Повернувшись згодом на батьківщину, викладав французьку мову і розпочав літературні вправи.

Перші твори — під впливом Джойса, приятелювали. Джойс допоміг знайти свій моральний і художній ідеал

Шукав натхнення у самотності, подорожах.

Література — на першому місті. Писав вірші, поеми, есе про Пруста і Джойса, опублікував збірку оповідань, проте вони не мали тоді великого успіху у критиків і читачів. Роман «Мерфі» відхилило 42 видавництва.

Брав активну участь у русі Опору, одержав кілька бойових орденів. Активна діяльність після війни: «Усі мої речі я написав за досить короткий строк, між 1946 і 1950 роками. Після того, по-моєму, нічого цінного не було».

новели «Вигнанець», «Перша любов», романи «Мерсьє і Кам'є», «Мерфі», драма «Чекаючи на Годо».

Чекаючи на годо

Світ у творі - і не адекватне відображення реальності, і не фантастичне, бо деталі майже натуралістично копіювали наш світ.

Кожна дія і слово на мові символів

Проте і після тлумачень символів залишається великий простір для якогось певного тлумачення. Сам Беккет категорично відмовився пояснювати прихований зміст свого твору.

1953 - поставлена на паризькій сцені театру «Бабілон». Успіх понад сорок років.

Дехто вбачав у ній реквієм по людству, інші — алегорію особистості, яка жила в суботу після Страсної п'ятниці і ще не знала, чи справдиться її надія, чи відбудеться в неділю обіцяне воскресіння.

Можна охарактеризувати як інтермедію для двох клоунів, які заповнюють паузу перед появою головного героя, який, проте, так і не з'явився. У своєму «Годо» Беккет висміяв такі театральні канони:

✵ наявність конфлікту та його розв'язка;

✵ боротьба чітко окреслених характерів та ідей;

✵ розподіл на «добро» і «зло».

Деякі аспекти «комедії дель арте» — як частини італійського ренесансного театру:

♦ віртуозна імпровізація та нехтування писаним текстом;

♦ у центрі уваги не стільки зміст, скільки жести та міміка;

♦ притаманний дух позачасовості;

♦ відсутність історизму;

♦ персонажі — фіксовані типи.

Фабула - досить проста. Упродовж усього твору двоє безпритульних злидарів — Естрагон і Владімір — чекають на загадкового пана Годо. Він ще вчора через свого посланця — боязкого хлопчика — пообіцяв їм прийти. Естрагон і Владімір — представники «всякого людства», що незважаючи на всі біди, ще не втратили надію, проте є пасивними, бо не роблять нічого для того, щоб наблизити зустріч з отим таємничим «Годо». Хто є насправді Годо — невідомо. Можливо ім'я означає якесь божество (від англійського): «Чекаючи на Годо— чекаючи на Бога, на порятунок і спасіння». Замість Годо безпритульні зустрічаються з Поццо та його слугою Лакі, який несе валізу з піском. Поццо є представником можновладців, котрі тримають на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів «холодної війни» ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нагадує оманливі обіцянки, якими користуються політики, запаморочуючи голови всілякими гаслами і сіючи національну ворожнечу.

Естрагон і Владімір у відчаї, розуміють, що світ належить «Поццо». Поццо зловтішно наголошує: «Краса — благодать, істина — благодать. Хіба я міг осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя». Після таких слів, зрозумівши безвихідь свого становища, злидарі хочуть повіситися. Світ абсурдни. Виникає питання, чи є світ той взагалі, і нічого, окрім єдиного самотнього дерева, на якому збираються повіситися герої п'єси, у ньому немає. Проте автор вчасно зупиняє героїв.

Наступного дня вони знову бачать своїх учорашніх знайомих тільки в зовсім іншій подобі. Поццо з володаря-бандита перетворився на немічного та сліпого каліку, а Лакі втратив мову. Коли ця пара зникла, знову з'явився хлопчик, щоб сповістити: «Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра». Герої хочуть піти геть, але так і не йдуть, так і не рухаються. Ремарка «Вони не рухаються» — ніби вирок людству, яке виправити неможливо. С. Беккет застерігає: втрата духовних цінностей, втрата віри в можливості людини, у справедливість, атеїстичний дурман, байдужість — усе це може обернутися катастрофою, тотальною загибеллю.

Автор розраховує на читача неупередженого і відкритого, здатного сказати про себе: я — лише гумористичний персонаж, — лише після цього зробити другий крок і з повним правом ствердити: я — людина. Робить він його досить дотепно і оригінально, через ексцентрику і парадокси, очуднюючи й осміюючи найбуденніші явища.

Використовує різні комедійні засоби — від гіперболи і бездоганного пародіювання до архіреалістичної деталізації. Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, автор не позбавляє їх свободи вибору. Персонажі С. Беккета потерпають не від «жахливих умов», не від рабства і безнадії, в які їх занурив автор, а від тягаря свободи.

Чорний гумор - свідчення безпорадності перед катастрофами XX століття,захисна реакція проти страху смерті.

«Школою» такого гумору були, відомі ірландські поминки, з їх співами, танцями та грубими розвагами у присутності покійника - парадокс. За Гегелем, у справжньому мистецькому творі зміст і форма тотожні, зміст — це лише перехід змісту у форму. С. Беккет творить з постійним усвідомленням цього руху. Значення походить від самої форми, а оскільки парадокс є головною структуруючою одиницею в його творах, ми можемо мати багато прочитань його тексту. їхня парадоксальна природа зумовлює відкритість, тож їх можна інтерпретувати на власний розсуд.

Беккет не дає інтерпретацій: «Якби я знав, що це означає, я б сказав це в п'єсі».

Цікавили тонкощі форми та механізм утворення значення в мові: Те, що тримає форму якомога щільнішою, — це і є логіка парадоксу.

Майже всі персонажі Беккета мають ірландські прізвища.

Беккета називають письменником для філософів, письменником песимістичного спрямування. Думаємо, що драматург мусив бути песимістом в інтересах людини, бо наважився працювати виключно в негативній зоні людського досвіду.

Вражає простотою лексики та синтаксису, частими повторами, суворим, але потужним ритмом.З кожного слова відтискав максимум значення, а із кожної фрази — максимум інформації. Деякі фрази можна навіть назвати афористичними, наприклад: «Кричить на черевик, хоча винна його нога», « Чи не ліпше кожному з нас піти власним шляхом?», «Усі змінюються, усі, крім нас», «Думати — то ще не найгірше зло», «Ми народжуємося на світ божевільними. Дехто такими і лишається», «Сліпі часу не відчувають», «Чи я спав, поки інші страждали».

Деградація духовності суспільства є свідченням занепаду культури, традицій, звичаїв, нехтування Божими заповідями, мораллю, порушенням етичних норм, а як наслідок — байдуже ставлення до тих, хто зазнав лиха, до злидарів, до слабких духом, як наслідок — влада золота, війни, ворожнеча, несправедливість. Театр абсурду С. Беккета не абсурдніший за наш світ, який часто і є театром війн, руйнації, голоду. Автор закликає людство схаменутися, зупинитися і чекати на прихід таємничого Годо.