Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Поняття постмодернізму. Постмодернізм у сучасній літературі

Постмодернізм — це філософсько-літературний комплекс, який передбачає сукупність таких ознак, як еклектичність, пародійність, поліцитатність, ігровий характер, подвійність.

Вперше його вжив англійський художник Джон Чепмен, диференціюючи свої картини «постмодерні» від імпресіоністичних — «модерних». Властивий дебют терміна відбувся у праці А. Тойнбі «Дослідження історії» (1947 р.), де постмодернізмом означувалася найновіша епоха, що почалася в останній чверті ХІХ ст. (після 1875 р.)

Причини виникнення постмодернізму:

(1) відчуття кризи пізнавальних можливостей людини та сприйняття світу як хаосу, який керується незрозумілими законами

(2) реакція на зміну загальної соціокультурної ситуації, в якій під впливом мас-медіа формуються стереотипи масової свідомості

Філософською основою постмодернізму є постструктуралізм, що виник як своєрідне заперечення структуралізму.

Структуралізм: мова — суспільний витвір; люди, творячи літературні документи, прагнуть встановити значеннєві структури, які допоможуть їм збагнути те, чого вони не розуміють, під час життя. Так само і література творить категорії, що допомагають їм упорядкувати проживання дійсності.

Постструктуралізм: значення не обмежується самим текстом, воно з’являється у той момент, коли мовець (письменник) вступає у діалог з текстом. Значення тексту залежить від того, хто з ним диспутує.

Риси постмодернізму:

1. Культ незалежної особистості.

2. Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого.

3. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу.

4. Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, не справжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.

5. Гра не тільки з традицією, а й з читачем. Гра усередині самого роману.

6. Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо).

7. Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів.

8. Сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох. Сюжети закручені.

9. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях. Поширена інтертекстуальність.

10. Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача.

11. Іронічність (визначальний прийом) та пародійність.

12. Субєктивний погляд на світ.

13. Орієнтується на різного читача — неелітарна література.

14. Поширене цитування. Pastage — повторювання стилю якогось письменника.

15. Карнавалізація — серйозні ситуації наповнені комічним сприйняттям.

16. Символ лабіринту. Життя — лабіринт.

17. Символ дзеркала — різні люди по-своєму сприймають дійсність.

18. Чорний гумор.

Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), інші — попередній Джойсів роман «Улісс», треті — американську «нову поезію» 40-50-х років, четверті гадають, що постмодернізм — це не «фіксоване хронологічне явище», а духовний стан і «у будь-якій добі є власний постмодернізм» (У. Еко), п'яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (Ю. Андрухович).

Більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму припав на середину 1950-х років. У 60-70-ті роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-ті він стає домінуючим напрямом сучасної літератури і культури.

Перші прояви:

· американська школа «чорного гумору» (В. Берроуз, Д. Варт, К. Кізі, К. Воннегут),

· французький «новий роман» (А. Роб-Грійє, Н. Саррот, М. Бютор, К. Сімон тощо),

· «театр абсурду» (Е. Йонеско, С Беккет).

До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз («Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта»), Джуліан Барнз («Історія світу в дев'яти з половиною розділах») і Пітер Акройд («Мільтон в Америці»), німець Патрік Зюскінд («Парфумер»), австрієць Карл Рансмайр («Останній світ»), італійці Італо Кальвіно («Неспішність»)і Умберто Еко («Ім'я троянди», «Маятник Фуко»), американці Томас Пінчон («Ентропія», «Продається № 49») і Володимир Набоков, аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар («Гра у класики»).