Протест проти світу «показухи», лицемірства і фальші в романі Дж. Селінджера «Над прірвою у житті»
"Я ненавиджу кіно": Холден Колфілд і невидимий хрестовий похід проти великого атракціону
(ілюзій, фальші й того, що ми звикли називати «дорослістю»)
Авторська колонка про роман Селінджера «Над прірвою у житі»
Є одна річ, яку я знаю точно (принаймні, сьогодні вранці, коли це пишу, із затерплою ногою і не менш затерплою вірою в людство): Джером Девід Селінджер писав не про підлітків. Не про дорослішання. І не про фрустрацію білих хлопців із Нью-Йорка. Він писав про апокаліпсис. Маленький, персональний, але досить радіоактивний, щоб усередині кожного з нас щось починало рипіти. Можливо, совість. Можливо, душа. А може, просто наші фантазії про те, якими ми хочемо виглядати в Instagram.
Так, я знаю, звучить пафосно. Але хто вам сказав, що постіронія не може бути в пафосі?
«Я ненавиджу кіно», — каже Холден. І це не просто примха. Це інвективний маніфест проти світу, який переконує тебе, що фасад важливіший за внутрішнє наповнення. Проти людей, які цілують тебе в щоку, а в голові в них — корпоративний календар і список контактів для нетворкінгу. Проти голосів, які заспокійливо бубонять із телевізора: «Все буде добре. Просто тримайся сценарію». Але Холден не тримається. Він зрізає репліки, як недоспілі помідори на городі — до речі, вони теж виглядають ідеально ззовні, а всередині — кислятина.
І от в цьому — найбільше нещастя. Бо «Над прірвою у житі» — це не роман про бунтівного тінейджера, який шукає себе. Це роман про хлопця, який вже знає, ким не хоче бути. І це страшніше.
Селінджер пише лаконічно, навіть простувато — і саме тому його читають. Але ця простота оманлива, як біла сорочка, яку надів маніпулятор на першому побаченні. У кожній фразі Холдена — алергія на фальш, на ритуали, на форми, що вивітрили сенс. Усе його тіло — метафорична кропив’янка від суспільних очікувань. Він не просто "не вписується". Він підозрює, що «вписуваність» — це інфекція.
(і тут згадайте сцену в ресторані, де він спостерігає за парочками, що танцюють і сміються. Очима закоханих — гарна картина. Очима Холдена — цирк. Яка перспектива «правильна»? А чи взагалі існує «правильна»?)
Складно сказати, хто його більше дратує: світ, який дурний, чи світ, який прикидається мудрим. Але найбільше — той, який вдає чутливість. Гірше немає, ніж фальшива емпатія. Вона, як слайм на клавіатурі: липка, нікому не потрібна й усе ускладнює.
Холден хоче бачити, відчувати, торкатись. Але як? Коли всі інші грають у гру «вдаємо, що нам цікаво», а насправді просто чекають своєї черги сказати репліку.
(Тут можна згадати патріархальну структуру, яка накидає хлопцям маску «мужності» ще з пелюшок. Як ти знімаєш ту маску — тебе б’ють. Як тримаєш — задихаєшся.)
А Холден задихається. Не фізично. Етично. Емоційно. Він — не пасивний спостерігач, як Грегор Замза чи якийсь безіменний герой Кафки. Він — радше П'єро з розбитим серцем, який усім показує дулю й водночас тихо молиться за сестру.
Проблема не в тому, що світ лицемірний. Проблема в тому, що він вимагає від тебе в цьому брати участь. Смійся з нецікавих жартів. Дивись на успішних людей в TikTok, навіть якщо тебе нудить. Сприймай емоційність як слабкість, а байдужість — як зрілість.
Холден Колфілд дивиться на це все, згризає нігті, мріє втекти на край світу (в сарай, до речі, — класний символ!). І що ми йому відповідаємо? «Заспокойся. Це просто підлітковий максималізм». О, яке це зручне заклинання! Як тільки хтось вказує на абсурд — кажемо, що це у нього перехідний вік. Це навіть не обман — це самозаспокоєння, колективне приглушення голосу правди, який дратує тим, що правдивий.
Є в ньому щось, знаєте, від апостата. Не релігійного. Соціального. Бо він кидає виклик майже сакральним речам: освіті, роботі, сім’ї. І це робить його небезпечним — не як бунтівник, а як людина, що ставить незручні запитання.
(Я знаю, прозвучить дивно, але... хіба не з таких запитань починаються революції?)
Його рух — не вперед, не назад, а вбік. Від всіх. До себе. Може, саме це і є справжній протест у добу, коли «бути проти» стало модним брендом.
Цікаво, що майже всі жіночі персонажі в романі — або знеособлені, або неактивні. Сестра Фібі — виняток, але й вона радше об’єкт рятівного бажання, ніж повноцінний суб’єкт. Селінджер, здається, сам не знає, що робити з жінками. Вони або милі, або стервозні — або «простушки», яких Холден «терпить». Патріархальна оптика? Так. Але не вульгарна, не мачистська — радше розгублена. Як погляд хлопця, що боїться наблизитися до таємниці.
Тобто — Холден не сексист, він просто травмований. А травма, як відомо, часто говорить голосом стереотипів.
І от ми на краю. На межі. На прірві — точніше. Холден хоче ловити дітей, які біжать у полі, щоб не впали вниз. Але питання: куди саме вони летять? У що саме — в смерть? у дорослість? у страх? А, може, в свободу?
(До речі, ніхто не помітив, що його прізвище — Колфілд — можна прочитати як «cold field», холодне поле? Може, це натяк? Може, діти не просто граються — вони замерзають, а він — єдиний, хто це бачить?)
Селінджер — як той божевільний монах, що втратив віру, але продовжує молитися. Його роман — це літургія в стилі дадаїзму: без ієрархій, без катарсису, але з мільйоном шпильок, що проколюють наші повітряні кульки самообману.
А Холден — не герой. І не антигерой. Він, радше, наш внутрішній глушник. Той, що завжди каже: «Серйозно? Це ти зараз назвав автентичністю?»
Я не знаю, чи міг Холден жити у 2025-му. Може, став би хронічним циніком. Може, інфлюенсером. А може, просто зник би з радарів, як і його автор. Але точно знаю: його голос звучить. Тому що фальш досі не втратила актуальності. І досі маскується під норму.
І ми, як і раніше, хочемо бути чесними. Або принаймні — знайти когось, хто зможе бути чесним замість нас.
Це, мабуть, і є причина, чому ми знову й знову повертаємось до роману, який читають у 16, а розуміють — іноді — лише у 36.