Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Центральні образи роману У. Еко «Ім'я троянди» та його філософська проблематика

Роман "Ім'я троянди" став першою і надзвичайно вдалою пробою пера Еко-письменника. Роман здобув високу оцінку як у прискіпливих літературних критиків, так і в звичайного читача. І якщо перші цінують у ньому насамперед глибину та гостроту філософських питань та художній стиль, що відповідає новим літературним запитам епохи, то другі, попри всю серйозність і складність порушеної у творі проблематики, відзначають, що читати його надзвичайно цікаво навіть тим, хто не має ані найменшої гадки про тонкощі релігійної філософії та модерні проблеми, які намагається розв'язати своїм романом Еко. Імена головних героїв Вільгельм Баскервільський і Адсон (тобто майже Ватсон) неминуче повинні викликати у читача асоціації з детективною парою А. Конан-Дойля, а задля більшої певності автор відразу ж демонструє й непересічні дедуктивні здібності свого героя Вільгельма (сцена реконструкції обставин, вигляду і навіть імені зниклого коня на початку роману), підкріплюючи їх щирим подивом і розгубленістю Адсона (ситуація точно відтворює типовий дойлівський "момент істини"). Чимало дедуктивних навичок Вільгельм засвідчує й далі, у міру розгортання фабули. Крім того, він активно демонструє при цьому свою неабияку обізнаність з різними науками, що, знову ж таки, іронічно вказує на постать Холмса. Водночас, Еко не доводить свою іронію до тієї критичної межі, за якою вона переростає у пародію, і його Вільгельм та Адсон до кінця твору зберігають усі атрибути більш або менш кваліфікованих детективів. На пародійній загостреності не наполягає й сам Еко, зауважуючи, що для наївного читача твір може до кінця залишатися детективним. У творі протистоять не лише слідчий і вбивця, а й дві кардинально відмінні світоглядні позиції, два бачення істини, що надає твору Еко водночас і виразних жанрових ознак філософського роману. Подібна подвоєність чи навіть потроєність чинників фабульної дії, очевидно, не в останню чергу зумовила й дещо незвичну назву твору — "Ім'я троянди". У творі протиставлені дві світоглядні точки зору — Вільгельма Баскервільського та старого ченця Хорхе, доглядача фондів бібліотеки. Між ними зав'язується філософський конфлікт щодо призначення багатющої монастирської бібліотеки. Хорхе вважає, що істину людина отримала відразу з першими біблійними текстами та їхніми тлумаченнями, і що поглиблення її неможливе, а будь-яка спроба зробити це призводить або до профанації Священного Письма, або ж дає знання у руки тим, хто використовує його на шкоду істині. З цієї причини Хорхе вибірково видає ченцям книги для прочитання, на свій розсуд вирішуючи, що шкідливе, а що — ні. Вільгельм, навпаки, вважає, що основне призначення бібліотеки не зберігати (фактично приховуючи) книги, а орієнтувати через них читача на подальший, поглиблений пошук істини, оскільки процес пізнання, як він вважає, безкінечний. Своєрідною точкою перетину цих несумісних концепцій у романі стає друга частина знаменитої "Поетики" Арістотеля, яка вважається втраченою. У цій другій частині "Поетики" йдеться про комедію та про сміх, який, на думку Вільгельма, є ознакою духовної свободи людини, критичного сумніву. Але для Хорхе сміх — лише ознака руйнівного спотворення істини, шлях, що веде прямісінько в обійми диявола. Пошуки ченцями цієї книги, їхні таємні проникнення за нею у бібліотеку і мотивують детективну інтригу: намазуючи отрутою сторінки книги, Хорхе ініціює їхню загибель. Образ Вільгельма може бути прочитаний і в ширшій смисловій перспективі: у ньому ми бачимо чимало ознак людини нової епохи — Відродження (це і його ставлення до філософських проблем буття, і його віротерпимість та освіченість у плані останніх наукових відкриттів тощо).