Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Особдивості Реалізму Ч. Діккенса. «Різдвяна філософія» життя у ранній творчості («Піквікський клуб», «Олівер Твіст»). Проблематика та художня своєрідність роману «Домбі і син». Особливості реалізму У. Теккерея «Ярмарка марнославства» - роман без героя. Прблематика та художня своєрідність

Реалізм Ч. Діккенса — навіть в порівнянні з реалізмом його сучасників в Англії (наприклад, Теккерея або Гескелл) — надзвичайно своєрідний. Епічно широка, об’єктивна картина навколишнього світу, яким він виникає в романах Ч. Діккенса, настільки сильно прикрашена авторським ставленням, так багато в ній суб’єктивного початку, що в очах деяких його сучасників Ч. Діккенс представлявся скоріше продовжувачем рамантиків, ніж істинним реалістом.

Своєрідними творчими манерами Діккенса-реаліста являються всі прямі способи впливу на емоції читача. Карикатура, гротеск, перебільшення, насмішка, відкрита іронія, сарказм, поетична інвектива — всім цим користується письменник при зображенні темного світу і зла. М’який гумор, співчутлива авторська характеристика, поетично припіднятий тон опису, накінець глибоко зворушливі, сентиментальні сцени, задушевна інтонація — все це служить письменникові для зображення світлого світу і добра.

Реалістична проза Ч. Діккенса, в якій велику роль відіграє пряма авторська оцінка, навмисне зусилля, перебільшення негативних рис персонажів, представляє собою, можливо, одне із крайніх виражень того типу реалізму, який нерідко жертвує зовнішньою правдоподібністю, побутовою достовірністю задля сили емоційного впливу.

Гротескне загострення типічних рис образу виявляється художньо дуже виразним, оскільки внутрішні людські пороки і потворності, винесені на поверхню, особливо чітко постають в сильно перебільшеному, підкресленому вигляді.

Потрібно зазначити, що сам письменник, поставивши собі за мету зображати звичайних людей в самих типових умовах життя, з побоюванням ставився до перебільшення, гротеску, вважаючи його відхиленням від реалізму. Тому Діккенс-теоретик виявлявся більш боязким в деклараціях про своє мистецтво, ніж в художній практиці.

Саме ті англійські письменники другої половини XX ст., які вважали необхідним притримуватися строгої формальної «правдоподібності» своїх образів і ситуацій, засуджували схильність Ч. Діккенса до перебільшень і гротеску, рахуючи її відхиленням від «істинного» реалізму, під яким вони розуміли натуралістичне копіювання життя.

Образ Ч. Діккенса — особливо раннього Ч. Діккенса — носить відкритий, незашифрований характер, типові якості героя ніби написані у нього прямо на обличчі. Так, суворе, грубе обличчя, холодні неспокійні очі, непривітні манери, буркотливий незадоволений тон відразу видають в Ральфа Нікльбі чоловіка жорстокого, замкнутого в собі. І в внутрішньому образі, і в манері говорити, і в будь-якій деталі образу і оточення зображувальної людини письменник розкриває її характер, її внутрішній світ. Тому настільки зловісними виступають Ральф Нікльбі, Фейгін, Монкс, Сквірс, Квілп, Сайкс; тому так привабливі обличчя Олівера Твіста, містера Піквіка, Кет Нікльбі, Нелл, Рози Мейлі. Все сказане зі злом несе на собі відбиток потворного, нечистого, похмурого, тоді як добро виступає в світлих і чистих тонах.

Це не «сімейний роман», тому що з його сторінок встає сама Англія, представлена безліччю осіб і характерів, різноманіттям протиріч, контрастів, подій. Через сімейні відносини в будинку містера Домби, фірма якого веде торговельні справи в Англії і її колоніях, розкривається характер зв’язків і відносин людей у сучасному Диккенсу суспільстві. В «Домби й сині» усе спрямовано до єдиного центра, з ним зв’язано й підпорядковано розкриттю його сутності. Таким ідейно-художнім центром роману стає фігура містера Домби, особливості характеру й грошові інтереси якого впливають на долі інших людей

Різдвяна філософія",

Поряд з іменем Діккєнса часто можна почути термін "різдвяна філософія". "Різдвяна філософія", пов'язана із народною вірою у непереможну силу добра, у чудесне покарання гріху і не менш чудесну винагороду добру, є пов'язаною із релігійними переконаннями як самого письменника, так і з духовними орієнтирами вікторіанської Англії. Найбільш наявно "різдвяна філософія" розкрилася у "Різдвяних оповіданнях", але у "Записках Піквікського клубу" вона теж є присутньою, коли прямо (у вставних новелах про різдвяні чудеса), коли опосередковано - через авторське ставлення до світу, через ідеалізацію сімейних відносин, через естетичне сприйняття звичаїв і побуту "старої доброї Англії" (на основу творів Діккєнса, взагалі, можна писати етнографічну вікторіанської енциклопедію Британії). Чому ж тоді Діккєнса вважають реалістом? Відповідь можна знайти вже у "Записках Піквікського клубу", як на рівні зображення реальних тенденцій, які на той час існували у суспільстві (положення безробітних було незавидним, часто їх чекали робітні доми, в одному із яких опинився містер Піквік), так і на рівні вставних новел (теж прийом запозичений у Сервантеса). Історії, які розповідають люди, можуть нагадувати різдвяну казку, а можуть лякати правдою життя, як наприклад новела про смерть актора, що спився і не вірив у людську природу власної дружини, тому що, на його думку, людина не могла б витримати того, що випало на її долю. Звичаї юридичних контор, справжній механізм "найдемократичніших виборів у світі", мораль безсовісних пасторів-сектантів показані у комічному забарвлені. Але за комічними картинами стоїть гірка правда про вади суспільства, яке, треба зазначити, ніколи не буває ідеальним.

Роман "Пригоди Олівера Твіста" (1838), також, як і "Записки Піквікського клубу", поєднують в собі романтичні і реалістичні тенденції. Знавець столичних окраїн надає реалістичну картину життя злиденних їхніх мешканців, розповідає про жорстокі звичаї, які панують в середовищі карних злочинців (і що є цікавим: вони не дуже відрізняються від звичаїв притулків для дітей-сиріт). Син невідомих батьків, Олівер Твіст, проходить через жахи виховних домів для дітей жебраків, де прохання про додаткову ложку каші сприймається як бунт і ознака природних злочинних схильностей, через злочинне середовище, і тут Діккєнс, безумовно, є реалістом. Але який же Діккєнс без "різдвяної філософії"? В "Олівері Твісті" вона розкривається на рівні чудесної зустрічі Олівера з добрим містером Браунлоу, яка корінним образом змінює життя хлопця. Завдяки друзям, Олівер взнає таємницю свого народження, отримує багатство і соціальний статус. Все, нібито, закінчує традиційний happy end, але спогади про Ненсі, яка загинула, намагаючись вирвати Олівера із світу злочинців, назавжди залишаються в його душі.

Домбі і син

У своїх близьких Домби бачить лише слухняних виконавців його волі, покірних служителів фірми. Якщо щось і здатне розбудити його інтерес, то це — гроші. Лише багатство здатне він цінувати й поважати. Використовуючи прийом гіперболи, Диккенс із властивим йому майстерністю розвиває тему «холоду», розкриваючи суть такого явища, як Домби. Це типово англійський буржуа із властивим йому снобізмом, прагненням проникнути в аристократичне середовище, що презирливо ставиться до всім, вартим нижче його на суспільних сходах. Він самовпевнений і чопорен. Домби не зауважує страждань і зліз своєї дочки. Він ставиться до Флоренс як до «фальшивої монети, яку не можна вкласти в справу». У своєму маленькому сині він не бачить дитину. Для нього Поль — спадкоємець і продовжувач «справи». Слабка й ніжна дитина, що бідує в турботі й пещенні, розлучений з люблячої його Флоренс і визначений у пансіон «чудової людожерки» миссис Пипчин, а потім у школу дивовижного містера Блимбера. Поля гине. Іде з будинку Домби його дружина Эдит, чию любов, покірність і відданість, чию красу він сподівався придбати за гроші. Горда Эдит не побажала стати жертвою торговельної угоди. Будинок батька залишає й Флоренс. Упевненість Домби в незламності його могутності валить

Нравственно-естетичний ідеал Диккенса пов’язаний з людьми, що протистоять миру Домби й «имеющими серце». Це кочегар Тудл — «повна протилежність у всіх відносинах містерові Домби», його дружина миссис Тудл, капітан Катл, Уолтер Гей, покоївка Сьюзен Ниппе, р, Сол Джиле, безглуздий, смішний і нескінченно добрий містер Туте. У середовищі цих людей, яким далека жадібність, але властиве почуття власного достоїнства, доброта й чуйність, Флоренс знаходить притулок і розуміння. Протистоять Флоренс і її оточенню: майор Бегсток, миссис Пипчин, Каркер і Блимбер, миссис Чик. Мир Домби протипоставлений у романі миру простих людей. Це має цілком певний соціальний зміст, і разом з тим таке протиставлення засноване на властивому Диккенсу поданні про прекрасний як про єдність правди, добра й любові. Затверджуваний у романі моральний ідеал поєднує в собі риси соціального й эстетического ідеалу письменника. Роман має щасливу кінцівку. Домби стає люблячим батьком і добрим дідусем. Наскільки переконливий такий фінал? Чи закономірно таке перетворення? Навряд чи. Але, виходячи із загальної концепції творчості Диккенса в період створення роману «Домби й син», він з’ясовний. Характер Домби позбавлений одноплановості Домби егоїстичний і самотній, він гордий і твердий, але його страждання, пов’язані із втратою Поля, великі, а неминучість відплати, що осягне його, передвіщена задовго до розв’язки. У романі «Домби й син» виражена думку про те, що развивающаяся буржуазна «механічна» цивілізація вбиває людяність. Антигуманний характер суспільства, заснованого на владі золота, пров’яляться в егоїзмі Домби, жорстокості й лицемірстві Каркера, у бездушші миссис Чик. Розуміючи невідворотність змін, що відбуваються, Диккенс створює разом з тим лиховісний образ залізниці й поїзда, що мчиться по ній, — торжествуючого чудовиська, що несе смерть. У романі «Домби й син» могутня сила творчої уяви письменника з’єдналася з художнім аналізом життя сучасного йому суспільства, романтичний політ фантазії злився з потужною силою реалістичного зображення дійсності

У. Теккерей

В історію західноєвропейської літератури У.Теккерей увійшов як творець свого кращого роману — «Ярмарок суєти». Роман був написаний напередодні Великої буржуазної революції 1848 р. Письменник працював над твором у 1847—1848 рр. Окремі частини роману виходили тоненькими випусками, раніше в цупких жовтих обкладинках. Жовтий колір не був випадковим, адже під сатиричним псевдонімом

Жовтоплюш письменник друкував раніше вигадані нотатки лакея-авантюриста.Роман епічного розмаху, події якого відбувалися у 10—30-х рр. ХІХ ст. не тільки на Британських островах, а й на континенті. У підзаголовку автор поставив на-пис «Роман без героя»:— жодного, з величезної кількості героїв, автор не виділив своїм особистим ставленням, своєю симпатією чи любов’ю;— жоден із героїв не наділений автором такими позитивними якостями, які б допомогли йому стати справжнім героєм у морально-етичному плані;— у цих словах відбито не так характер роману, як характер суспільства, зображеного у творі.Головний образ, який виступив не лише в назві твору, а й пояснений у тексті в авторських відступах — це образ Ярмарку суєти (Ярмарку марнославства). Це світ, де панували буржуазні стосунки, світ гонитви за грішми. Світ Теккерея — це суспільство, де все купується і продається, гроші — це ідеал, якого всі прагнуть. «Ярмарок суєти — розпусне, звичайно, місце і невеселе, хоч дуже галасливе».Серед героїв роману люди різних соціальних прошарків — аристократи, члени парламенту, чиновники, поміщики, маклери, військові, дипломати, гувернантки, учителі, лакеї, економки. Усі вони жили за законами Ярмарку, де достойність людини визначалася величиною капіталу. Автор створив узагальнений образ буржуазного суспільства, реалістичний символ світу, заснованого на несправедливості.У цьому середовищі письменник не знайшов героя, який би зміг посісти достойне місце у творі.У романі дві сюжетні лінії: 1) доля Емілії Седлі; 2) доля Беккі Шарп.На деякий час їх життєві дороги перетнулися, щоб розійтись і знову зійтись. Автор дав яскраву і багатогранну характеристику Ребеці Шарп, оскільки саме вона стала основним двигуном сюжету, а не Емі.Емілія Седлі — донька лондонського купця, досить заможної людини. Вона булла незвичайною дівчиною з добрим серцем, мала багато подруг у пансіоні.Ребекка Шарп платила за пансіон своєю працею з маленькими дітьми. До неї і директорша міс Пінкертон ставилася не так люб’язно, як до Емілії. «Світ до мене жорстокий, — говорила вона, — світ — це дзеркало, він кожному відбиває йоговласне обличчя. Світ нехтував мною, та і я ще нікому не зробила добра». Батько Ребекки був художником і давав уроки малювання в школі міс Пінкертон, багато пив, бив дружину і доньку. Коли померла мати, Беккі привели до пансіону. Ребекка сумувала за вільним життям. Уміючи добре грати і маючи здібності до мов (особливо французької), вона швидко опанувала курс навчання. Після смерті батька вона плакала не від горя, а від усвідомлення того, що залишилась одна. Директорша хотіла, щоб Беккі навчала дітей музики, але та вимагала оплати. Стався конфлікт, Беккі попросила відпустити її, і поїхала до будинку Емілії.Дізнавшись, що в Емілії був неодружений рідний брат Джордж, Беккі подумала, що можна було добре влаштуватися в житті, якщо вдало вийти заміж. Джордж Седлі був на два роки старший за свою сестру Емілію, ледачий, товстий, хворий на печінку, боявся жінок, самозакоханий. Беккі розпочала роман з братом Емілії, але Джордж з нею не одружився. Емілія спочатку ніби позитивна героїня. Вона привітна, добра, хвилювалася заподругу, намагалася компенсувати той недолік домашнього тепла, якого та булла позбавлена, залишившись сиротою. Але той факт, що вона забула про батьків, повністю перекреслив репутацію Емілії як «голубої героїні». Беккі — повна протилежність Емілії. Вона честолюбна, розумна, привітна і красива, її очі та посмішка могли обманути недосвідчену людину. Беккі прагнула вибороти місце серед аристократів. Вона влаштувалася гувернанткою в будинок містера Піта Кроулі.Там дівчина потрапила в центр смішних інтриг. Ребекка поступово завоювала серця всіх Кроулі — жіночої і чоловічої статі. Вона прикинулася тихою і скромною, безкорисливою і відданою. У Піта Кроулі не було дружини, і він захотів одружитися з Беккі. Але з часом вона довідалася, що грошима завідував молодий син Кроулі Родон. Вони таємно одружилися і втекли, Беккі залишила листа для містера Піта, в якому повідомила, що одружитися з ним не може. Ребекка була терплячою з чоловіком, її турботливість зробила із запеклого гульвіси Родона щасливого і покірного господаря. Разом з чоловіком вона поїхала до Бельгії, куди Родона направили воювати проти Наполеона. Там Ребекка зачарувала генерала, приймала подарунки і при живому чоловікові думала, що їй залишиться після його смерті. Натомість Родон пристрасно її кохав. Коли закінчилася війна, Беккі з чоловіком приїхали до Парижа. Опинившись у столиці Франції, Ребекка посіла постійне місце у столичному аристократичному товаристві. Вона народила хлопчика, але дитині приділяла обмаль часу. Зрештою вони знову повернулися до Лондона. Тітка Родона померла і весь спадок залишила його брату. Усюди Беккі знаходила коханців. Одним із них був лорд Стайн, з яким вона кохалася за гроші. Родон покинув Беккі і попросив брата піклуватися про сина — молодого Родона. Емілія, батько якої розорився внаслідок падіння курсу акцій, вийшла заміж за Джорджа Осборна проти волі батьків. Вони теж поїхали до Брюсселю, де чоловік взяв участь у війні. Джордж загинув, Емілія дуже переживала і зберігала пам’ять про нього, не помічаючи благородних вчинків закоханого в неї Доббіна. Зрештою, вона вийшла заміж за нього. Ребекка ходила до церкви, її прізвище можна було знайти в усіх доброчинних списках, але їй так і не довелося стати леді Кроулі.Автор не засудив жодної з героїнь. Він вважав, що причиною всьому було суспільство, яке створило такі умови для життя. Герої — лише учасники Ярмарку, де все продавалося і купувалося. Вони були ляльками ярмаркового театру маріонеток, дуже схожі на живих людей. Ці маріонетки рухалися не з власної волі, а відповідно до того, за яку ниточку смикав їх лялькар в образі автора.Таким чином, У. Теккерей вклав у вислів Шекспіра «Світ — театр, а люди — актори» інший смисл — «Люди — не актори, а маріонетки».