Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Творчість Генріха Гейне. «Книга пісень» - проблематика, художня своєрідність, поєднання романтичної патетики та іронії. Політична лірика. «Cілезькі ткачі». Поема «Німеччина. Зимова казка» - вершина творчості поета

ГЕНРІХ ГЕЙНЕ (1797-1856) - одна з найпомітніших постатей в історії німецької літератури, найбільший лірик епохи. Його справедливо називають співцем природи і нещасливого кохання.

Народився Гаррі-Генріх Гейне 13 грудня 1797 року в м. Дюссельдорф у небагатій єврейській родині. Батько, людина лагідна, добра, привітна, торгував крамом, але в комерції йому не щастило, тому сім'я постійно зазнавала матеріальних нестатків. Генріх палко любив його: "З усіх людей я нікого так палко не любив на цій землі, як його... Не минало жодної ночі, щоб я не думав про мого покійного батька, і, прокидаючись уранці, я й досі часто чую звук його голосу, як відлуння мого сну". Мати майбутнього поета, донька відомого лікаря, була освіченою жінкою (досконало володіла англійською і французькою мовами), багато читала, і любов до читання намагалася передати дітям. Вона перша помітила в синові "божу іскру" любові до літератури і підтримала її. Гейне неодноразово звертався у своїй творчості до милого його душі образу матері.

Коли Гаррі виповнилося 17 років, постало питання про його майбутнє. Батьки, захоплені романтичною біографією Наполеона, спочатку мріяли про військову кар'єру для сина. Але згодом на сімейній раді було вирішено зробити з Гаррі комерсанта. В 1816 р. батьки відправляють його в Гамбург до багатого дядька, банкіра, Соломона Гейне, де він мав пройти школу ділової людини.

У будинку дядька поет провів три роки; почувався він тут незатишно, на становищі бідного родича, у середовищі, яке було йому чужим. Тут же він пережив першу інтимну драму, кохання до кузини Амалії, яка ним зневажила і вийшла заміж за прусського аристократа. Молодий Гейне присвятив їй свої ранні вірші, з яких згодом склався цикл "Страждання юності".

Упевнившись, що комерсанта з племінника не вийде, дядько погодився допомогти йому здобути вищу освіту, власне, утримувати його під час навчання. У 1819 р. Гейне вступив до Боннського університету на юридичний факультет, але з більшим задоволенням відвідував заняття з філології та філософії. Саме в університетські роки завершилося становлення Гейне - поета. Наприкінці 1921 р. в Берліні вийшла перша збірка поета під скромною назвою "Вірші Г. Гейне", яка не лишилася непоміченою і мала схвальні відгуки критики. Весною 1823 року, перед закінченням університетського курсу, побачила світ друга його збірка поезій з двома драматичними творами - "Трагедії з ліричними інтермецо".

Бажаючи на власні очі побачити життя рідної країни, молодий поет 1824 року пішки вирушив у подорож по Німеччині. Краса природи захопила його вразливу душу. Але настрій поета затьмарився, коли він побачив тяжке життя народу. Правдиві картини життя, які Гейне спостерігав під час цих мандрів, змальовані у прозовому творі "Подорож на Гарц" (1826 р.), яким відкривалася чотиритомна збірка прози "Подорожні картини".

1825 року Г. Гейне закінчив університет і одержав диплом юриста. П'ять років він жив у різних містах Німеччини, знайомився з багатьма людьми, зокрема, подружився з російським поетом Ф. Тютчевим, який служив у російському посольстві в Мюнхені.

Всі ці роки Гейне шукав собі якоїсь посади, пробував влаштуватись адвокатом та професором університету. В Німеччині вже знали його твори, в яких він виступав проти реакції, проти феодально-абсолютистських порядків. За ним почала стежити поліція, йому загрожувала в'язниця.

У травні 1831 року Гейне поїхав до Франції і став політичним емігрантом до кінця своїх днів. Він постійно жив у Парижі, тільки в 1843-1844 рр. ненадовго відвідував Німеччину. Його друзями були французькі письменники Беранже, Бальзак, Жорж Санд, Мюссе, Дюма... Проте розлука з батьківщиною гнітила його до самої смерті.

Гейне було майже 37, коли він познайомився з молодою вродливою француженкою Ксенією Ежені Міра, яку поет вперто називав Матильдою. Селянка за походженням, вона приїхала до Парижа в пошуках щастя і жила у своєї тітки, допомагаючи їй торгувати взуттям. Через рік Гейне одружився з нею. Матильда була примхливою, вередливою і дуже запальною жінкою (Гейне називав її "домашнім Везувієм"); вона не вміла читати, і Гейне марно намагався навчити її німецької мови. Вона так і померла, не прочитавши жодного вірша чоловіка, навіть точно і не знала, чим він займається. Але дівчина полонила поета своєю природністю, веселістю, безмежною відданістю, його не дуже бентежило те, що вона не знала його творів, вона кохала його не за гучну славу, не як поета, а як людину. Разом вони прожили 20 років спільного життя. Коли поет тяжко і невиліковно захворів, Матильда турботливо доглядала за ним.

Проте були й інші думки щодо стосунків Матильди і Генріха, особливо після поезії "Женщина" (1836).

З появою цієї поезії більшість доводила, що чудові пісні про кохання були лише плодом творчої уяви Гейне, а він ніколи не відчував щастя у шлюбі. Існували певні свідчення про аморальну поведінку Матильди після смерті чоловіка. Але в інших спогадах сучасників, дружина поета постала праведницею, яка вела скромний спосіб життя. їй неодноразово пропонували руку і серце, але вона не могла забути чоловіка і не хотіла носити іншого прізвища.

Цікава деталь: Матильда померла 17 лютого 1883 року, рівно через 27 років після смерті письменника.

З 1846 року сили Гейне підточувала страшна хвороба - сухоти спинного мозку. З роками хвороба прогресувала. Весною 1848 року поет востаннє самостійно виходив з дому. Останні вісім років життя Гейне, зазнаючи невимовних фізичних страждань, пролежав у ліжку (за його словами, у "матрацній могилі"). Але й у цей час він продовжував писати. Напівсліпий, нерухомий, він правою рукою піднімав повіку одного ока, щоб хоч трохи бачити, а лівою на широких аркушах паперу виводив величезні літери.

Помер Гейне 17 лютого 1856 р. Його останніми словами були: "Писати!.. Паперу, олівця!..". Виконуючи останню волю Гейне, його поховали без релігійних обрядів, без надгробних промов у Парижі. За труною йшли друзі, знайомі.

Як зазначають дослідники творчого доробку митця, Гейне, насамперед, "взяв від романтичної школи все життєздатне: зв'язок з народною творчістю... Він продовжив розпочате романтиками використання мотивів народної легенди й казки, розхитування канонів класичного віршування". Світову славу принесла німецькому поету "Книга пісень", яка була видана 1827 року.

У 1869 р. в Німеччині вийшло повне видання творів Гейне, розраховане на 50 томів. Справжнє знайомство України з Гейне почалося ще з другої половини XIX ст. Спочатку це були вільні переклади його поетичних творів, які з'являлися на сторінках періодики. Першими перекладачами були Ю.Федькович та М. Старицький.

Перші збірки творів Гейне в Україні побачили світ у 1892 р. у м. Львові. У перекладах Лесі Українки і Максима Старицького було видано "Книгу пісень" (вибрані твори), а в перекладах Івана Франка - "Вибір поезій" Г. Гейне. Молода Леся Українка зробила першу вдалу спробу втілити засобами української мови не тільки зміст, а й поетичну форму ліричних творів Гейне. Переклади 92 поезій з "Книги пісень", які належать її перу, малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси. На початку XX ст. над перекладами творів Гейне українською мовою працювали: Борис Грінченко, Агатангел Кримський, Панас Мирний, Л. Старицька-Черняхівська, М. Вороний та ін.

«Книга пісень» (1827)

Ліричні вірші раннього періоду творчості Гейне склали цілу збірку — «Книгу пісень» (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Р. Шуманом, Ф. Шубертом, Й. Брамсом, П. Чайковським, Р. Штраусом, Е, Грігом та ін. Історія переживань ліричного героя образно передає світосприйняття молодого поета, котрий перебуває у глибокому розладі з навколишнім середовищем.

Зміст перших циклів «Книги пісень» не вичерпується нещасною любов'ю поета до багатої гамбурзької родички. Тема нерозділеної любові у «Книзі пісень» слугує лише поетичним вираженням трагічної самотності героя у світі. Ці настрої посилює романтичний образ самотньої сосни, відомий читачеві за знаменитим перекладом М. Лермонтова.Його поезія стала вищим досягненням німецького романтизму. Гейне відкидав застарілі поетичні умовності, говорячи про свої почуття без риторики й поетики, а іноді дозволяв собі навіть іронізувати над пристрастю своїх почуттів. Простота, природність, імпровізаційність його поезії підкорили тодішнього читача. Гейне сприяв «спрощенню» лірики, з космічних висот і неозорої далечіні він переніс поезію у бюргерську вітальню, але через це вона не перестала бути щирою і значною. Без любові немає щастя, без щастя неможливе життя — це кредо ліричного героя «Книги пісень» Гейне.

Назвою «Книги пісень» Гейне визначив жанр і традицію своєї лірики: поет у першій своїй книзі наслідував традиції німецького фольклору. Він узяв деякі теми й мотиви з усної народної творчості, форма багатьох його віршів близька до пісні. Подібно до німецької пісні вірші Гейне часто схожі на ліричний монолог, а явища природи й почуття героя утворюють паралель. до «Книги пісень» увійшло багато віршів, котрі були написані у строгих канонічних жанрах сонета, балади, романсу. Молодий Гейне використовував свій поетичний хист у різних жанрах, котрі варіювали зміни настрою ліричного героя.

Взагалі «Книгу пісень» присвячено невдалому коханню до кузини Амалії, дочки значного гамбургського банкіра, в домі якого вимушений був жити юний Гейне. Звідси й назва збірки, яку поет запозичив в Петрарки («Канцоньєре» в перекладі означає «Книга пісень») і тим самим приєднався до багатовікової традиції оспівування недосяжної Мадонни. Правда, Мадонна Гейне нагадує ренесансні взірці доволі віддалено. Поет не заперечує — він закохався у досить обмежену і звичайну дівчину, але інших немає.

«Книга пісень» давно вже набула значення не тільки німецького, а й світового шедевру, вона підбиває підсумок під розвитком німецького романтизму. Книга пісень" ще за життя автора витримала тринадцять видань, а в 1855 р. вийшла у французьких перекладах. Багато віршів із збірки покладено на музику, значна частина поезій стала народними піснями і в Німеччині, і далеко за її межами.

"Сілезькі ткачі".

У 1840 р. прусський трон посівновий імператор - Фрідріх Вільгельм IV. Вся Німеччина очікувала змін. Письменники все частіше звертаються до політичних тем. Часом вірші перетворюються на справжні політичні маніфести. Гейне також віддав данину політичній ліриці. В 1844 р. побачила світ його друга поетична збірка "Нові поезії". До неї увійшли крім любовної лірики першого французького десятиліття політичне забарвлені "Сучасні вірші". Одна з кращих поезій цього розділу - "Сілезькі ткачі". Цим віршем Гейне відгукнувся на повстання ткачів, що охопило кілька міст Німеччини у 1844 р. Автор висловив глибоке співчуття людям, доведеним до відчаю злиденним існуванням;

Поема «Німеччина. Зимова казка» - вершина творчості поета.

Вершиною творчого набутку Гейне стала поема «Німеччина. Зимова казка» (1844 р)., у якій втілився весь попередній досвід ідейно- художнього розвитку Гейне — прозаїка, публіциста, політичного лірика. Для поеми характерна широта охоплення німецької соціальної дійсності — це поема про Німеччину. Уся поема проникнута великий любові до ней. Восени 1843 р. поет здійснив поїздку в Німеччину. Зустріч з вітчизною після довгої розлуки справила на нього сильне враження, що дало творчий імпульс до написання поеми. Після повернення з Німеччини у грудні 1843 р. відбулася зустріч Гайне з К. Марксом. У поета склалися тісні дружні взаємини з молодим політичним мислителем. На прохання Гайне К. Маркс опублікував великий фрагмент з політичної поеми в газеті «Вперед», яку він у той час редагував. Сам Гайне означив жанр поеми як гумористичний подорожній епос.Образ вітчизни Гайне змалював у чіткому часовому та просторовому вимірах. Простір поеми — територія Німеччини, якою мандрує поет, кожна нова глава — зазвичай, нове місце, водночас реальне й умовне. Час Гайне подає у трьох вимірах, що постійно змінюють один одного. У центрі уваги автора — теперішній час, «сучасність». Та на рівних правах виступає і недалеке минуле — наполеонівська епоха — та минувшина, що оформлена в міфах та легендах.

Ліро-епічний герой подорожує із «нової» Франції у «стару» Німеччину. Обидві країни постійно співвіднесені між собою, інколи контраст визначає побудову розділів. Зіткнення протилежних почуттів характерне і для самовідчуття поета. «Німеччина» — не лише сатирична поема, а й лірична, у якій зафіксовані радість, гнів і біль автора, його любов і відчай.Перший розділ, у якому відображена боротьба авторських почуттів після зустрічі з батьківщиною, — своєрідний пролог до поеми. Поет слухає дівчину-арфістку, котра співає щиро, але надзвичайно фальшиво стару пісню покори і терпіння. Пісня маленької арфістки стає ідейною зав'язкою твору. В серці поета від болю і гніву народжується нова, краща пісня, у якій майбутнє змальовано конкретно, з гумором, хоч і трохи приземлено. У новій пісні Гайне проглядаються ідеї К. А. де Р. Сен-Сімона, одного із французьких утопістів, котрий мав значний вплив на поета. Та очевидним є і відображення в новій пісні одвічної народної мрії про щастя. Сьогодення, лише окреслене у сцені з дівчинкою-арфісткою, поступово розгортається у всій своїй нікчемності через сатиричне зображення Аахена — колишньої столиці імперії Карла Великого, що тепер стало посереднім містечком. Німеччина постає конгломератом «карликових» держав з їх жалюгідними королями та князями. Поет не бачив батьківщини 18 років, але йому видається, що у ній мало що змінилося за цей час, на всьому лежить відбиток середньовічних законів, вірувань і звичаїв. Гайне вибирає ті епізоди з минулого Німеччини, яким судилося стати опорними точками світогляду пересічного німця. Це історія побудови Кельнського собору, битва в Тевтобурзькому лісі, завойовницькі походи Фрідріха Барбаросси і, нещодавня боротьба з Францією за Рейн. Кожну з національних святинь автор осмислює іронічно, парадоксально, полемічно. Гайне створює історичний образ Німеччини, що відрізняється від канонічних творів офіційних істориків і літераторів. Відверта опозиційність стає головною оповідною ознакою. Так, Кельн і для Гайне — величне місто, але в нього відсутнє трепетне відчуття перед Кельнським собором, і він абсолютно не шкодує за тим, що храм недобудований. Адже сама німецька історія, починаючи від М. Лютера, піддала сумніву необхідність завершення цієї «Бастилії духу», де церковні фанатики мріяли згноїти німецький розум. Центральні розділи поеми присвячені Фрідріху Барбароссу. Г. замахнувся на легендарного кайзера і на повний голос заявив, що монарх не потрібен. Образ Барбаросси виникає уві сні поета. Цей метушливий старий заморочливо пхає дукати своїм сплячим рицарям в іржавих обладунках. Він добросердний, але лютує, коли дізнається про гільйотинування французьких короля і королеви.У сатиричних фінальних рядках поеми, де поет разом з покровителькою міста Гамбурга богинею Гаммонією прогнозує майбутнє, логіка авторської думки така: Німеччину, що визнає варварське минуле нормою, а жалюгідний сучасний прогрес — благом, очікує в майбутньому лихо. Минуле може отруїти майбутнє. Очиститися від минулого поет пристрасно закликає протягом усієї «Зимової казки». Окрім образу батьківщини, поступово вимальовується в поемі і портрет поета. З ним входить своя тема — тема мистецтва і людини-митця. Гайне малює поета як глибоко емоційну особистість, котра, одначе, приховує свої почуття.