Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Шляхи розвитку реалістичної поезії ХІХ ст.: П. Ж. Беранже, Ш. Петефі, Ш. Бодлер, У. Уітмен

Початок і принаймні перша третина XIX ст. ознаменувалися яскравим розквітом ліричної поезії — це доба романтизму, яка належить до великих поетичних епох в історії європейської та американської літератур. Однак середина XIX ст. характеризується домінуванням в літературі прози. Це вже доба реалізму — художньої системи, глибоко відмінної від романтизму, зокрема й тим, що на перший план вона висунула прозові жанри, до яких перейшла провідна роль у поступі літератури. Наприкінці XIX ст. знову відбувається піднесення поезії, пов’язане з кризою реалізму й виникненням нових літературних течій — символізму, неоромантизму й імпресіонізму, які нині нерідко об’єднують під спільною назвою «ранній модернізм». У другій половині XIX ст. простежується різноспрямованість руху поезії і прози в багатьох зарубіжних літературах. Чи не найвиразніше вона виявилася в тогочасній французькій літературі. Приблизно до 1848 р. ця література становила художню єдність у тому розумінні, що і поезія, і проза, і драматургія в ній дотримувалися спільної, романтичної, системи творчості. У другій половині століття шляхи прози й поезії у Франції розійшлися. Провідне спрямування розвитку прози визначили реалізм і типологічно споріднений з ним натуралізм, а поезія, на яку ці художні напрями майже не поширилися, розвивалася в річищі романтичної традиції.Загалом європейська й американська поезія середини XIX ст. створила строкату динамічну панораму різних течій і тенденцій, що рухалися паралельно й перехрещувалися, взаємодоповнювалися й протистояли одна одній. Однак з часом відбулося виокремлення певних «силових ліній» — провідних течій і тенденцій, які, зрештою, визначили вектори руху й структуру тогочасної поезії. До них належать:

✵ пізньоромантична течія, що в середині XIX ст. переважала в поезії багатьох країн, зазнаючи дедалі відчутнішої трансформації, сутність якої полягала передусім у переростанні романтизму в неоромантизм і символізм;

✵ реалістична поезія, що була представлена майже в усіх тогочасних літературах, але, за деякими винятками, не стала домінуючою;

✵ неоромантична, символістська й імпресіоністична поезія, що зародилася в зазначений період, але розквіту набула вже в останні десятиліття XIX - на початку XX ст.

В історії зарубіжної поезії XIX ст. особливий інтерес становить французька поезія. Бурхливий розвиток французької поезії припадає на другу половину XIX ст. На тогочасному європейському тлі її вирізняє найбільш інтенсивний пошук нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови. У Франції з’являються митці, які здійснюють переворот у національній і європейській поезії, змінюють спрямування її руху, відкривають нові можливості поетичного слова. У зв’язку з цим змінюється й роль французької поезії в європейській літературі - у другій половині XIX ст. вона поступово стає центром поетичного життя континенту й дедалі більше впливає на поезію інших країн. Усе це пов’язано передусім з течією символізму і з «великими символістами», як традиційно називають у Франції поетів Ш. Бодлера, С. Малларме, А. Рембо та П. Верлена.

У середині ж XIX ст. найпоширенішою течією у французькій поезії залишався романтизм. До 1885 р. тривала творчість В. Гюго, найвидатнішого французького поета-романтика. З романтизмом пов’язаний і Ш. Бодлер, зачинатель символізму.

П. Ж. Беранже Народився у Парижі в сім'ї дрібного службовця. В юнацькі роки змінив кілька професій. Писати вірші, комедії, трагедії почав рано. На повну силу поетичний талант виявився в жанрі пісень, в яких Беранже весело й дотепно оспівував радощі життя.

В роки Реставрації творчість Беранже набула громадянського характеру. Республіканець і патріот, учень просвітителів 18 ст., він ненавидів, католицьке духівництво, саму монархію; осудив Священний союз, протиставивши йому мир і дружбу народів; оспівав революційну славу й героїзм французького народу. За сатиричні пісні Беранже двічі ув'язнено (1821, 1828). У буржуазній революції 1830 Беранже був одним з її ідейних ватажків, до Липневої монархії поставився опозиційно. Пісні 30—40-х рр. сповнені соціального змісту. Беранже осудив бурж. суспільство і виявив глибоке співчуття до соціально гнобленого народу. Не визнаючи революційної боротьби, дотримувався розпливчастих ідей утопічного соціалізм. Імперію Наполеона III Беранже затаврував як поліцейський режим. Беранже вважали за свого вчителя робітничі поети: Лапуант, Лашамбоді, Дюпон, Потьє. Творчість Беранже за глибоку народність, реалізм і поетичну майстерність високо цінували Шевченко, Чернишевський, Горький.

ПЕТЕФІ, Шандор (01.01.1823 — 31.07. 1849) — угорський поет

Походить з небагатої родини. Батько — Штефан (Іштван) Пе трович (або Стефан Петрович), збіднілий дворянин, серб за національністю, мати — Марія Грузова (або Груз), словацька селянка. Вперше до школи він пішов у віці 5 років. Саме в цьому віці він почав читати і писати, трохи пізніше віршувати, малювати, вивчати німецьку, латинську мову і угорську мову. Вже у 15 років знав 7 мов.

Свою першу збірку («Вірші») Шандор Петефі видав у 1844 по настійною рекомендацією Міхая Вьорьошмарті, який ознайомився із ранніми зразками творчості молодого поета. Цікаво, що для отримання можливості видати збірку поет пішки пройшов шлях від Дебрецена до Пешта. У цьому збірнику знайшли своє відображення близький зв'язок поета з народом, прилучення до реалій народного життя, гумористично-іронічне сприйняття навколишнього світу, що дозволяє говорити про те, що Петефі належав до реалістичного напряму в літературі з початку своєї творчості, одночасно використовуючи окремі мотиви романтизму, зокрема, звернення до середньовічної історії. Бунтарський протест, виражений вже в ранніх зразках поезії Петефі, був спрямований, в першу чергу, проти деспотизму австрійських Габсбургів і вимагав негайних демократичних перетворень («Проти королів», «Дикий квітка»).

У своїх знаменитих поемах - іронічній «Сільський молот» (1844) і казкової «Витязь Янош» (1844) - Петефі в повній мірі відходить від загальноприйнятих консервативних псевдоромантіческіх канонів. Для «Витязя Яноша» (Janos vitez), заснованого на фольклорному матеріалі, характерні як народне зміст, так і народна форма, близька до народних сказань.

Миттєво увірвавшись у літературне життя Угорщини, Шандор Петефі переніс лавину нападок зі звинуваченнями в «грубості стилю» і «несмаку» від консервативних критиків. Такі некомпетентні характеристики разом з розчаруваннями у нерозділеного кохання і наростаючим тиском австрійської адміністрації, викликаними нараставшими революційними тенденціями в політичному житті європейських країн, підштовхували поета до розчарування в житті, викликаному душевною кризою. Такі настрої характерні для багатьох творів цього періоду творчості Петефі, в тому числі для поетичного циклу «Хмари» (1845-1846) з його почуттям дисгармонії буття, а також для трагічних поем «Пішта Сілай» (1846) і «Шалго» (1846). Петефі — засновник національної форми реалізму в угорській літературі. Його реалізм якнайтіснішим чином пов'язаний з фольклорними традиціями, а також із традиціями просвітницької літератури Угорщини (Ф. Казінці, Я. Бачані, М. Чоконаї). Серед найулюбленіших поетів Петефі називав Ж. П. Беранже і Р. Бернса, демократизм яких він успадкував. В 1847 році — очолював організацію «Молода Угорщина». Був одним з керівників революційного повстання в Пешті (15 березня 1848) під час Революції 1848 — 1849. Отримав звання офіцера революційної армії. Потім він був звільнений від армії, оскільки захворів на туберкульоз. Поет і національний герой угорського народу загинув у ході битви при Шегешварі (нині Сігішоара) у Трансільванії 31 липня 1849 в сутичці з козаками царської армії Паскевича. Загальноприйнята думка про смерть Петефі в битві грунтується на записи в щоденнику російського польового лікаря. Тим не менш, точні обставини його смерті не ясні до цього дня, тому існує теорія про його полонення і смерті в російській полоні в Сибіру.

У. Уітмен (Walter Whitman; 31 травня 1819 — 26 березня 1892) — американський поет, есеїст, журналіст та гуманіст. Представник перехідного періоду між трансценденталізмом та реалізмом, що об'єднав ці два напрями в своїх творах. Вітмен — один з найвпливовіших поетів американського канону, якого часто називають батьком верлібру. Його твори на той час були дуже суперечливі, особливо його поетична збірка «Листя трави», яку вважали непристойною через неприхований сексуальний підтекст.

Вітмен народився на Лонг-Айленді. Працював журналістом, вчителем, державним службовцем та медиком-добровольцем під час Громадянської війни в США. На початку своєї кар'єри він опублікував досить помірковану новелу «Франклін Еванс» (1842). Свій головний твір — «Листя трави» — Вітмен вперше опублікував у 1855 р. за власний кошт. До самої смерті Вітмен продовжував його розширяти та переробляти. Наприкінці свого життя Вітмен переїхав до Кемдена, Нью-Джерсі, де його здоров'я різко погіршилося. Він помер у 1892 р. у віці 72 років і його похорон став громадською подією.

Часто нарівні з його поезією дослідники дискутують щодо його сексуальності. Зазвичай біографи називають його або гомосексуалістом, або бісексуалом, але наразі неясно, чи мав Вітмен які-небудь сексуальні відносини з іншими чоловіками. Усе життя Вітмен займався політичною та суспільною діяльністю. Він підтримував Умову Вілмота — проект поправки до Конституції, яка забороняла рабство, і загалом був проти розповсюдження рабства. У своїй поезії Вітмен сповідує рівноправність усіх рас, і в певний період часу вимагає скасування рабства, проте пізніше вбачає в русі аболіціоністів погрозу демократії Реформатор американської поезії. У збірці віршів «Листя трави» (1855—1891) ідеї близькості до природи взяли космічний характер; будь-яка людина і будь-яка річ сприйняті священними на тлі нескінченної в часі і просторі еволюції Всесвіту. Почуття спорідненості з усіма людьми і всіма явищами світу виражено за допомогою перетворення ліричного героя в інших людей і неживі предмети. Вітмен — співак «світової демократії», всесвітнього братства людей праці, позитивних наук, любові і товариства, які не знають соціальних кордонів. Новатор вільного вірша. Його головна книга «Листя трави» за життя автора виходила шість разів, при кожному перевиданні, включаючи в себе нові цикли віршів, залишалася єдиним поетичним твором, у якому міститься багатогранний і цілісний образ Америки, де перемогла ідея демократії. У XX столітті «Листя трави» визнані одним з найважливіших літературних подій, знаменували собою революцію в поезії, пов'язану з появою вільного вірша (верлібру), новаторської віршової системи, піонером якої виступив Вітмен.

иражене Вітменом нове світовідчуття зажадало художніх нетрадиційних засобів. Найрадикальнішим нововведенням в «Листах трави» був вільний вірш, що у великій мірі визначив неуспіх книги у сучасників, які вважали, що поезія неможлива без правильних розмірів і системи рим, обов'язкових в класичній ліриці. Верлібр Вітмена, в якому відсутні ці компоненти, являв собою складний синтез фольклорного та біблійного вірша, синтаксичного паралелізму, що відрізняє ораторську прозу, ритмічно однорідних пасажів-перерахувань («каталоги»), внутрішніх алітерацій та асонансів, які надають завершеність рядках і всієї строфі.

Вважаючи, що його вірш повинен бути природним, як дихання, Вітмен рішуче відкинув канонічні поетичні форми, на яких, як він вважав, лежить слід неживої літературності, і заклав основи нової поетики, яка отримала виключно інтенсивний розвиток протягом XX століття, особливо в англомовних країнах