Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Символізм в літературі кінця ХІХ ст. Філософська основа, естетика. Поезія А. Рембо і драматургія М. Метерлінка. Особливості символістської поезії і драми

Символізм (з грец. симболон — знак, ознака, прикмета, символ) — літературно-мистецький напрям кінця ХІХ — початку XX ст., основоположники якого, базуючись на ідеалістичній філософії Шопенгауера, «теорії несвідомого» Едуарда Гартмана і поглядах Фрідріха Ніцше, проголосили основою мистецької творчості символ — таємну ідею, приховану у глибині всіх навколишніх, а також і потойбічних явищ, що її можливо розкрити, збагнути й відобразити тільки з допомогою мистецтва, зокрема музики й поезії. Зумовлена цією установою поетика символізму вирізнялася глибоким культом «слова, як такого» («світ слова»), великою увагою до музичності, формальних пошуків, ускладнених образів й асоціацій, нахилом до таємничості, а то й містичності, що виявлявся особливо у використанні натяків і недомовок, в уживанні великих літер у деяких словах для підкреслення їх особливого значення тощо.

Символізм виник у Франції у 1880-их, як реакція проти міщанства і позитивізму, зокрема проти поезії «Парнасців», натуралістичного роману й реалістичного театру. Основоположниками його були Поль Верлен і Стефан Малларме та їхні тодішні чи й пізніші учні поети і есеїсти Анрі де Реньє, Сюллі-Прюдом, Поль Клодель, Поль Валері, Андре Жид, Сен-Поль Ру та ін. Своїм предтечею вони вважали Шарля Бодлера. Термін символізм вжив найперше і виклав програмово його позиції Жан Мореас. Згодом символізм поширився в інших країнах і став першою маніфестацією модернізму у світовій літературі і живописі.

Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Символ — поетичний троп, що грунтується на умовному означенні якогось явища чи поняття через інше на підставі подібності. За допомогою нього поети прагнуть стисло і яскраво передати певну думку.

Символізм — проти позитивіських бачень світу.

Символізм будувався на сформульованому Ш. Бодлером закону відповідностей, які можна розкрити через символ, музику та поезію. Основні тенденції: ствердження вищої ідеальної сторони буття; цікавість до сфери підсвідомого; створення нової естетики і поетики, що покликано виражати суб’єктивне бачення сутності реального світу.

Що лежить в основі естетики символізму? В основі естетики символізму лежить ідеалістична концепція двосвіття: весь світ - лише тінь, символ світу ідей, збагнути який можливо тільки через інтуїцію.

АРТЮР РЕМБО (1854—1891) — славнозвісний французький поет, юнак, який у неповних 17 років написав вірш «П'яний корабель», вірш, що приніс славу Франції і поету, збагатив світову поетичну думку. Символіст.

Рембо вважав себе бунтівником, П. Верлен називав його «ангелом і демоном». Юний поет усвідомлював свій поетичний шлях як «вічне блукання й поривання у нетрях духу». Рембо намагався віднайти своє «я» серед багатоликого світу і, як не дивно, серед себе самого. Поет був уважним до внутрішнього світу, відчував у собі людину і не терпів ніяких моральних пут, норм, законів, які нав'язувало йому соціальне середовище.

Жан Нікола Артюр Рембо народився у невеличкому містечку Шарлевіль у 1854 р. Батько поета, Фредерік, брав участь у Кримській війні і відзначався легковажним ставленням до життя. Матір, Віталі Рембо, була дочкою крупних землевласників і мала деспотичний характер. Коли хлопцеві виповнилося 6 років, вона розлучилася із чоловіком і самостійно виховувала 4 дітей. Саме з 6 років Артюр почав писати свої вірші.

У 8 років хлопця віддали на навчання у приватну школу Росса.

Поетичний талант Рембо формувався під впливом романтичної традиції французької поезії. Його улюбленими поетами з дитинства були В. Гюго, Ш. Бодлер. Усього близько п'яти років, у віці від 16 до 20 віддав Артюр Рембо поезії.

Щоб перетворити себе на поета — ясновидця, Рембо посилено експериментував над собою, зокрема, культивуючи тривале безсоння, голод, наркотики, демонстративно асоціальний спосіб життя. Він товаришував і постійно сварився з Верленом.

Творчий шлях А. Рембо можна умовно поділити на 3 періоди. У віршах першого періоду творчості відчутними стали гостра сатирична тональність, гнівний пафос, карикатурні образи. Другий період творчості розпочався декларацією поезії яснобачення. А. Рембо намагався знайти «універсальну» мову, тим самим заклавши підвалини теорії й практики символізму. Він проголосив поета «викрадачем вогню», «ясновидцем», що володів недоступною для простих смертних «алхімією слова». Результатом і підсумком «ясновидіння» став останній, третій, період творчості поета. 20-річний Рембо видав лише кілька робіт: книга поетичних фрагментів у прозі «Осяяння» і книга — сповідь «Сезон у пеклі». Це крик душі поета, сповнений гірких розчарувань і докорів самому собі. Рембо попрощався з бунтарством, з «осяяннями» і поетичними галюцинаціями, з художньою творчістю. У 1891 р., важко занедужавши в Ефіопії, А. Рембо повернувся на батьківщину і помер у марсельській лікарні від раку кісток. Слава прийшла посмертно. Прожив 37 років, писав лише з 17 до 23 років.

Улюблений герой символіста — волоцюга, що вривається у світ, руйнуючи стереотипи, прославляючи свободу в політиці, побуті та поезії.

Головні поезії: «Голосівки», «П’яний корабель», «Останні вірші».

Естетичні погляди А. Рембо

✵ Поет стверджував волю духу людини, проголошував необхідність творити у «вільному злеті слів і асоціацій».

✵ Роль поета на землі — бути пророком, ясновидцем. Поет мав пізнати велику таємницю Всесвіту і оповісти про неї людям.

✵ Поет не мав права бути буденним, йому визначено побачити «вічне життя, тому його душа мала триматися якнайдалі від загалу».

✵ Поезія — магічна сила, інтуїція, багата фантасмагорія.

✵ «Поезія завжди мала йти вперед до незвіданих висот і невідкритих глибин...»

Драматургія М. Метерлінка (1862—1949)

М. Метерлінк належав до загально визнаних експериментаторів і вважався засновником символістського театру. Він є найвидатнішим драматургом Бельгії, якого ще за життя називали "бельгійським Шекспіром".

М. Метерлінк (1862-1949) вважається засновником символістського театру. Хоча він ніби й не був у прямому розумінні слова релігійною людиною, одначе завдяки містицизму важко помітною стала межа між вірою в Бога і світоглядом драматурга. Місце Бога в його світогляді було зайнято ще більш невиразним і невизначеним поняттям - Невідомим. Трибуною Невідомого став символістський театр Метерлінка, "театр смерті".

Моріс Метерлінк, фламандець за походженням, народився 29 серпня 1862 р. у Генті (Бельгія) у родині нотаря. Здобув звичайну для забезпеченого юнака того часу освіту: вчився у єзуїтській школі, з 1885 р. вивчав право в антському університеті. Роки його юності позначені схильністю до літератури. У цей же час багато читав. Товаришував із Шарлем Лербергом і Грегуаром Леруа, видатними письменниками Бельгії. Адвокатом працював недовго, бо відчував потребу творити.

У 1886 р. Метерлінк поїхав до Парижа. Саме тут розпочалося літературне життя письменника. Там же з’явилася книжка філософського характеру "Скарби смиренних" (1896), у якій автор відстоював поетичне, сповнене фантазії, загадковості, таємничої краси мистецтво всупереч безкрилому копіюванню сірої буденності на засадах натуралізму, спрощеному і надто раціональному тлумаченню життя в дусі філософії позитивізму. Починав Метерлінк як поет. Його перша збірка віршів "Теплиці" (1887) вразила читачів своєю незвичністю: дивовижні поєднання образів, непізнанне, що постійно виникла у самому тексті чи підтексті й стало головним змістом вірша. У "Теплицях" втілився настрій і зміст ранніх драм Метерлінка, які зараховували до "статичного театру", або ж до "театру мовчання". За цією збіркою поезій пізніше з’явилося ще дві.

Великий успіх принесли письменнику п’єси: казка "Принцеса Мален" (1889), одноактівки "Непрошена", "Сліпці" (1890), драма "Пелеас Мелізанда" (1892). В єдиній драмі Метерлінка, написаній на історичному матеріалі, "Монна Ванна" (1902) - головна героїня Джованна, дружина Гвідо Колонна, начальника гарнізону в Пізі, заради порятунку рідного міста під час облоги готова була пожертвувати своєю честю і життям. У 1908 році з-під пера Метерлінка з’явилася п’єса-казка "Синій птах", яка стала найвідомішим його твором. Цього самого року вона вперше була поставлена в Росії на сцені Художнього театру і витримала понад дві тисячі вистав.

Драматургічна творчість митця була відзначена у 1911 р. Нобелівською премією з літератури. Його захоплено називали найбільшим драматургом сучасності, стверджували, що він перевершив самого Шекспіра, сперечалися, чи він сумовитий песиміст, чи сонячний, лагідний оптиміст, щасливчик у житті й мистецтві. Перша світова війна брутально обірвала світлі дні творчості Метерлінка, хоча пізніше він написав ще багато творів.

Помер М. Метерлінк 5 травня 1949 р. в Ніцці.

З ім’ям письменника пов’язане народження "нового театру", де головну увагу зосереджено, на складному та прихованому душевному житті. Зовнішня дія замінена внутрішньою. Відкриття драматурга виявилися важливими для наступних поколінь.

М. Метерлінк створив новий тип драми. Його п’єси показували трагедію життя, відображати складне духовне буття. А у центрі уваги не дії та вчинки героїв, а душевні переживання людини, морально-філософські проблеми епохи. У "старій драмі" конфлікти були зовнішніми - відкрите зіткнення персонажів між собою. У "новій драмі Метерлінка конфлікти були внутрішніми - зіткнення персонажів із трагедією буття, зіткнення різних ідей, духовні протиріччя героїв. Психологічні колізії, зіткнення ідей стали рушійними силами сюжету. Герой Метерлінка - особистість, "духовний симптом" епохи. Глядач упізнав себе, залучився до "внутрішньої дії", переживав і мислив разом з героєм. Автор відтворив загальну атмосферу часу, духовні пошуки епохи, прагнув до морального пробудження особистості і суспільства. Герої його драм не поділялися на головних і другорядних. Усі персонажі важливі, вони позбавлені однозначних характеристик. Ці риси відрізняли "нову драму" Метерлінка від "старої драми".

Драматург вважав, що завдання мистецтва полягало у відтворенні Невідомого, у зображенні іншого життя, яке докорінно відрізнялося від життя реального. Справжнє життя, на думку письменника, проходило поза діями та вчинками, головне у ньому - прислухатися до передчуття. Він наполягав на принциповому значенні мовчання, стверджуючи: "справжнє життя - у мовчанні".

Втілюючи принцип мовчання у своїй драматургії, Метерлінк перетворив діалог на "бесіду душ", у якій співрозмовники відповідали на невимовлені репліки. Він став батьком символістської драми, драми фатуму.

Символічні п’єси драматурга були створені на хвилі особливого інтересу до нового напряму європейського мистецтва - символізму. Саме у 80-х роках, коли з’явилася "Принцеса Мален", виник і сам термін "символісти". Драматургія Метерлінка привернула увагу своєю незвичністю і поетичністю, примхливим і таємничим у сюжеті та загадковістю характерів. Внутрішньо напружена сценічна дія, багатозначність символічного слова та образу, піднесеність і складність почуттів і багато іншого відрізняло її від ницих салонних п’єс та поширених побутових драм і комедій, створених у натуралістичному дусі.

Символістський театр драматурга - "театр смерті" - став трибуною Невідомого. Усім керувало Невідоме, панували "небачені", "фатальні сили, наміри, які нікому не відомі". Часом невідоме набувало вигляду смерті, але лише часом - подальша конкретизація цієї загадки неможлива. Людина - жертва Невідомого, безсила і жалюгідна істота, віддана у полон "байдужої ночі". Відповідно, "наша смерть керує нашим життям, і наше життя не має іншої мети, ніж наша смерть".

Усе символічне у "театрі смерті", усе лише натяк на Невідоме. Людина залишена наодинці із загадкою, з Невідомим. Драматичний конфлікт звужений, усі перипетії, усі можливі ускладнення зняті. "Театр смерті" був першою фазою драматургії Метерлінка.

На початку 90-х років він переглянув свою символістську концепцію. І від "театру смерті" Метерлінк перейшов до "театру надії". Тож наступні п’єси Метерлінка відрізнялися від "театру мовчання". Наприклад, у п’єсі "Смерть Тентажіля" (1894) смерті протиставлене кохання. Сестри Тентажіля прагнуть визволити його з-під влади Невідомого. І це вже не статична драма - герої вступили у боротьбу з Невідомим. Тепер, на думку письменника, найважливішим стали "людство", часткою якого були "ми", а "бідність, праця без надії, злидні, голод, рабство" - це слова не Божої волі, а "наша власна справа". Письменник прагнув переробити містику, песимізм, оспівував активність, боротьбу, пізнання, а в плані естетичному подальший шлях драматурга пролягав від символізму до романтизму, від "театру смерті" до "театру надії". Найвідоміший твір цього періоду - "Синій птах".



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.