Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Модернізм в літературі початку ХХ ст. Художні пошуки Ф. Кафки, М. Пруста, Д. Джойса. Аналіз новели Кафки «Перетворення». Екзистенціалізм у французькій літературі ХХ ст. і роман Камю «Чума»

Модернізм - загальна назва напрямів мистецтва та літератури кінця XIX - поч. XX ст., що відображували кризу буржуазної культури і характеризували розрив із традиціями реалізму та естетикою минулого. Модернізм виник у Франції наприкінці XIX ст. (Бодлер, Верлен, А. Рембо) і поширився в Європі, Росії, Україні. Модерністи вважали, що не треба шукати у творі мистецтва якоїсь логіки, раціональної думки. Тому мистецтво модернізму і носило переважно ірраціональний характер.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. У цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і міг пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі "потоку свідомості", відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукав до виступу проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестував проти грубого матеріалізму, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості. Однак, протестуючи проти реалізму, модернізм не відкинув всіх його досягнень, а навіть використав їх, розвивав та збагачував у своїх пошуках нових шляхів у мистецтві.

Загальні риси модернізму:

· особлива увага до внутрішнього світу особистості;

· проголошення самоцінності людини та мистецтва;

· надання переваги творчій інтуїції;

· розуміння літератури як найвищого знання, що здатне проникати у найінтимніші глибини існування особистості і одухотворити світ;

· пошук нових засобів у мистецтві (метамова, символіка, міфотворчість тощо);

· прагнення відкрити нові ідеї, що перетворять світ за законами краси і мистецтва.

Модернізм як художній напрям був внутрішньо неоднорідним конгломератом художніх явищ, які ґрунтувалися на спільних світоглядних, філософських і художніх засадах. Наприкінці XIX ст. виниклиімпресіонізм, символізм та естетизм. На початку XX ст. до них додалися експресіонізм, футуризм, кубізм, а під час і після першої світової війни - дадаїзм, сюрреалізм, школа "потоку свідомості", а література, до якої ввійшли антироман, "театр абсурду".

Художні пошуки Кафки, Пруста, Джойса.

У «час модернізму» вступили у пору творчої зрілості такі знакові письменники та поети, як М. Пруст, Дж. Джойс, Ф. Кафка, Т. С. Еліот, Р. М. Рільке та інші. Новий етап у розвитку західного модернізму розпочався у 20-і роки, коли були завершені та надруковані центральні твори зазначених майстрів слова. Неймовірно плідним був, зокрема, 1922 р.

Він увійшов до історії західної літератури як рік народження ряду модерністських шедеврів - романів «Улісс» Дж. Джойса та «У пошуках утраченого часу» М. Пруста, поеми «Спустошена земля» Т. С. Еліота та циклу «Дуїнянські елегії» Р. М. Рільке.

Естетичні витоки модернізму сягають ще доби декадансу, коли в універсальних художніх системах романтизму та реалізму зародилися нові напрями та течії: від критичного реалізму відбрунькувалися натуралізм та імпресіонізм, а від романтизму - неоромантизм та символізм. На початку ж XX ст. ці напрями та течії, що вже вичерпали свій духовно-естетичний потенціал, були синтезовані модернізмом на новій основі. Внаслідок такого синтезу визначилась одна з найхарактерніших рис модерністської літератури - принцип поєднання елементів життєподібного зображення (натуралістичних та імпресіоністичних) елементами умовними, символічними.

Класичний зразок такого поєднання міститься у новелі «Перевтілення» Ф. Кафки (з детальним її аналізом, а також загальною характеристикою творчості самого письменника ви познайомитеся далі у цьому розділі). У ній розповідається про те, як звичайний комівояжер Грегор Замза перетворився на страхітливу комаху. Оточення Грегора - його рідні та знайомі, кімната, будинок, вулицями і що зображене у реалістичному ключі. З граничною життєподібністю подається і фантастична метаморфоза головного героя: «...вторгнення фантастичного, - коментує цю особливість кафківської новели український літературознавець Д. Затонський, - аж ніяк не супроводжується барвистими романтичними ефектами, а оформлюється як найприродніша річ у світі, що ні в кого не викликає подиву». Ясно, що Кафка творить художній світ за своїми власними законами, відмінними від наявних у реальності й залежними лише від поставлених ним художніх завдань. Однак слід зазначити, що цей фантастичний світ є не таким вже й далеким від реальності. Адже історія перевтілення пересічного комівояжера ілюструє болісні проблеми духовного життя людини XX ст., а саме - відчуження особистості від оточення, її приреченості на самотність тощо.

Як свідчить наведений приклад, у літературі модернізму художній світ постає автономною реальністю, що підкоряється особливим законам. Така автономна реальність у незвичному світлі вияскравлює «больові точки» об'єктивного світу, Котрий усвідомлюється письменниками-модерністами як хаотичний, незбагненний, абсурдний. На перший погляд, це идікться дивним, бо час, коли на літературних обріях з'явилися модерністи, був добою бурхливого розвитку науки та великих історичних сподівань.

Проте жодних суперечностей тут немає. Просто письменники-модерністи гостро відчували брак духовності, яким супроводжувався прогрес «механічної цивілізації» з породжуваними нею революціями в усіх сферах буття та небезпечною самовпевненістю інтелекту. «З кожним днем я дедалі меншого значення надаю інтелектові», - писав у одній зі своїх статей вже згадуваний М. Пруст.

У масиві модерністської літератури простежуються два магістральних шляхи побудови нової художньої реальності.

Митці, які йшли першим шляхом, створювали свій художній світ, спираючись на вже «готовий» матеріал - міфопоетичний або літературний. Цей матеріал часто використовувався ними як «другий» (символічний) план персонажів та сюжетних ситуацій, що додавав зображуваному позачасового загальнолюдського виміру. За таким принципом, зокрема, побудовані романи «Улісс» Дж. Джойса, де «другим» планом змальованого життя початку XX ст. є Гомерова «Одіссея», а також «Доктор Фаустус» Т. Манна та «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, в яких на «другому» плані звучить фаустіанська тема.

Інший шлях торували письменники-модерністи, які створювали свій художній світ не на загальнокультурному ґрунті, а з власних, індивідуально-«авторських» міфів. Так народжувалися самобутні сюжети про перетворення людини на комаху («Перевтілення» Ф. Кафки) або про пошесть чуми у XX ст. («Чума» А. Камю).

Аналіз нвели Кафки «Перетворення».

19-20 ст. розвиток модернізму: ранній модернізм - відмовляється від зображення «життя у формах життя», головною стає естетична проблематика, художній твір постає як вияв творчої свободи митця; пориває з традиціями реалізму і натуралізму 19 ст., але від романтизму ранні модерністи перейняли несприйняття недосконалої дійсності, протиставлення бездуховній реальності сили духу і мистецтва. Зрілий модернізм - складається в 10—х рр. 20 ст. - це пошук нових форм одухотворення реальності. Сюди належать такі течії: сюрреалізм, імажизм, футуризм, експресіонізм. Основні риси модернізму: увага до внутрішніх проблем особистості, проголошення самоцінності людини та мистецтва, прагнення до розєднання часу й простору, осмислення загальних тенденцій духовного життя, що найвиразніше виявилися у творчості Ф. Кафки

Кафка — модерніст, один із засновників модернізму в прозі. Модерністські засади, які характерні прозі Кафки: точна правдоподібність деталей, епізодів, думок і поведінка людей. Ясна, точна іноді архаїчна мова; строгий стиль, який іноді нагадує ділове, юридичне мовлення, слугує для зображення жахливих або казково-фантастичних ситуацій. Спокійний, стриманий опис надзвичайних і дивних подій створює відчуття напруженості, безцільності життя. Фантастика і гротеск-невіддільні компоненти письменника.

Франц Кафка (1883-1924) творчість Франца Кафки, відмічена 1915 р. премією Фонтане, привернула увагу лише в 40 р., коли його сприйняли на Заході як метра модернізму. Письменник показав відчуження особистості, ізольованість людини в буржуазному суспільстві, її приреченість на страждання. Усе своє життя він роздвоювався між своїм духовним життям, яке вважав фантастичним, бо воно було сповнене страхіттями та жахами, та реальним, ще страшнішим, оскільки суперечило людському єству. Писав прозаїк дуже багато, але за життя вийшло всього три збірки: "Спостереження", "Сільський лікар", "Художник голоду" ("Голодомайстер"). Після смерті митця з’явилися романи "Процес" (1925), "Замок" (1926), "Америка". Всі вони було незавершеними. Творчість Кафки належала до експресіонізму. Твори письменника були сповнені ідеями абсурду, в них відчувалася прихована єдність надлюдського і буденного, фантастичного і реального.

Уже у перших творах прозвучали типово "кафкіанські мотиви" - обездуховлене існування, обезцінене життя, негуманне ставлення до людини, її жахлива самотність та відчайдушні спроби бунту.

Новаторство митця: ніхто із численних песимістів світової літератури не опустив людину до такого жалюгідного стану (перетворення у комаху), як це зробив Ф. Кафка.

Перевтілення» — це безперечне вираження драми самого Кафки, котрий відчував себе чужим у власній сім'ї, розгорнена метафора його комплексу провини перед батьком і родиною. Ф. Кафка у своїй новелі «Перевтілення» показав, що реальний світ, який здається людям цілком нормальним, насправді жорстокий і жахливий. У ньому нікому немає ніякого діла до «маленької людини». Вона замкнена в колі своїх проблем, і лише смерть може звільнити її з духовної в'язниці. В абсурдному світі немає нічого певного, постійного, руйнуються родинні стосунки, а люди — «поспіль негідники, між ними немає жодної вірної, відданої людини». У реальному світі, на думку письменника, зміщені всі моральні, соціальні і навіть часові орієнтири. Для новели характерне злиття сну і дійсності. Марення Грегора Замзи об'єднують уявне і реальне, свідоме й підсвідоме в одне ціле. І як сон не можна пояснити, так не можна пояснити й ті абсурдні закони, які змальовує Ф. Кафка. На думку письменника, світ не має ніяких пояснень, він втратив мету й логіку духовної еволюції. Такий світ приречений на загибель, бо в ньому гине людина. Метаморфоза охоплює не лише Грегора, а й членів його родини: якщо Грегора вона калічить, то його батька, матір та сестру викриває, виявляючи за фасадом сімейної ідилії правду, корисливість, егоїзм, огиду до нещасного, готовність його зректися. Але новела Кафки — не казка про перетворення, не фантастичний твір. Це насамперед притча, розгорнута метафора, розгалужений символ.

Грегор невимовно страждає. Адже, ставши комахою, він зберігає мислення людини, власне «я», намагається поводитись, як і колись. Його, намагання якось полегшити життя рідних не мають успіху. Батько сповнився відрази до сина. Навіть сестра,, яка ще зберігала до брата якусь прихильність, стає нетерплячою і зверхньою у своєму ставленні до нього. Врешті Грегор розуміє, що єдиним розумним виходом з цього безглуздого становища є смерть. Поранений батьком у черговій сімейній сутичці, він захворів, втратив апетит і помер у самотині.

Вражає те, що ніхто з персонажів новели не має ні краплини співчуття до нещасного, ніхто не замислюється, чому сталася незвичайна метаморфоза, нікого не цікавить душевний стан Грегора. Всі сприймають жахливу подію як належну і неминучу. Ситуація стає ще трагічнішою, коли навіть смерть Грегора родина сприймає байдуже, як щось буденне. Служниця, знайшовши якось уранці Грегора мертвим, сказала про нього як про комаху: «Гляньте-но, вона здохла!

Кафка вболіває за нещасну маленьку й нікчемну людину, яка, одначе, не заслуговує на зневагу, жорстоке, бездушне й байдуже ставлення. Адже,почуття Грегора до своєї брутальної родини були благородні, він хотів їй добра.

Екзистенціалізм у французькій літературі ХХ ст. Роман А. Камю «Чума»

Екзистенціалізм - (лат. існування) напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору став сам митець, який висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі.

Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у 30-40-ві роки, найбільшого розквіту досягла у 50-60-х роках XX століття.

Основні категорії екзистенціалізму:

o Екзистенція - внутрішнє буття, те центральне ядро людського "я", котре зробило індивіда неповторною особистістю;

o "Прикордонна" ситуація - період у житті людини, коли вона в добу великих потрясінь відкрила свою екзистенцію і почала розуміти, що жити слід лише заради неї;

o "Екзистенційний вибір і воля";

o Дві моделі екзистенційної поведінки: 1) "Людина бунтівна" - це дисиденти, які не змогли примиритися з владою, оточенням, жахливими умовами; 2) "свідома покора долі та історії, жити разом з іншими під керівництвом влади, але не даючи їй поглинути себе" (К. Ясперс).

У центрі уваги екзистенціалістів - внутрішній світ вільної особистості, яку оточували страх, самотність, страждання і смерть, що стали складовими абсурдності буття. Відтак відбулося суб'єктивне зображення письменниками реальної дійсності. У творах цього напрямку показано протистояння між буттям (Всесвітом, природою, соціумом) та існуванням (людиною, її внутрішнім життям). Людина стосовно Всесвіту перебувала у стані незбагненності, а той, у свою чергу, став байдужим до людини. У результаті цього відбув розкол: "чужий світ" - "стороння людина", а це і є абсурд - єдиний зв'язок між людиною і Всесвітом.

А. Камю був одночасно письменником і філософом.В основі екзистенціалізму лежить поняття людського існування, буття - свого роду внутрішнього ядра особистості, що, на думку представників екзистенціалізму, зберігається лише тоді, коли людина втрачає всі свої суспільні значення й функції. Такий стан називається в екзистенціалізмі «граничною ситуацією»; найяскравіший і повний вид подібної ситуації - ситуація перед обличчям смерті. Образи-символи чуми Роман «Чума», написаний в 1947 році, став надзвичайно популярним і з тих пір був неодноразово переведений на багато мов. Зміст роману невичерпується історією епідемії смертельної хвороби, що обрушилася на місто Оран в 194... році. Незважаючи на те, що написано історію епідемії досить правдоподібно, роман все-таки є чимось більшим. Назва роману, принаймні в ті роки, неминуче асоціювалася зі словосполученням «коричнева чума», і тому прийнято вважати, що «Чума» - алегорія Другої світової війни й французького Опору.

«А що таке, по суті, чума? - запитує на останніх сторінках роману один з постійних клієнтів доктора Ріє. - Те ж життя». Справді: вигадані жахи навали чуми на місто Оран ніяк не можуть зрівнятися зі страшними фактами Другої світової війни. Крім того, смертність 200-тисячного населення. Орана коливається в районі трьохсот чоловік щодня, тобто - 0,15. І це у самий розпал «страшної» епідемії?! Так, кожне людське життя - неповторне, говорити про нього, використовуючи слово «відсоток»,- цинічно, але не треба забувати, що в цьому випадку мова йде про літературний твір. Епідемія чуми - майстерна містифікація, у яку вірить читач роману. Все що відбувається в зачумленому місті не набагато страшніше звичайної реальності людського життя, у якій хвороби, страждання, смерть - скорботна доля живучих. Історичні відомості про епідемії чуми, з якими в різних місцях книги зіштовхується читач, перетворюють історію оранської епідемії чуми в сторінку історії людства.

«За допомогою чуми я хочу передати обстановку задухи, від якої ми страждали, атмосферу небезпеки й вигнання, у якій ми жили тоді. Одночасно я хочу поширити це тлумачення на існування в цілому», - признавався Камю. Допускаючи таке тлумачення свого роману, порівнюючилюдське життя з перебуванням у зачумленому місті, Камю поводиться якпослідовний екзистенціаліст.

Сам характер епідемії чуми не суперечить такому трактуванню назви роману: хвороба нез'ясовно й зненацька поселяється в місті. Вона росте, поширюється, невпинно збирає свої криваві жнива, досягає піку, прилучивши до списку своїх жертв безневинну дитину, і відступає нарешті.

І немає ніяких підстав стверджувати, що хвороба відступила під протистоянням людей, які намагалися боротися із хворобою, - вона зникла сама по собі, і ніхто не знає, чи настане «такий день, коли чума розбудить пацюків і пошле їх здихати на вулиці щасливого міста».