«Епічний театр Б. Брехта», його естетичні принципи. Аналіз драми «Матінка Кураж та її діти»
Мета «епічного театру» — підвищити вплив вистави, примусити глядачів замислитись над корінними питаннями соціально-політичного життя. Звернення до розуму глядачів протистояло в 20-ті роки декадентському мистецтву, яке прагнуло увести людину в світ підсвідомого, в світ інстинктів. В 30-ті роки «епічний театр» з його революційним пафосом боровся засобами мистецтва з теорією фашизму, його прагненням розпалити в людині темні інстинкти, виховати «двоногих звірів».
Називаючії свій театр «епічним», Брехт пїдкреслюплн, що драматичне мистецтво повинно сполучатися з епічним, використовуючи засоби оповідання; драматург не тільки втілює свої ідеї в сценічну дію, в образи, але широко коментує їх (в п'єсу включаються прологи, які розкривають суті, дії, коментарі ведучого, «зонгі», тобто пісні, що виконуються різними особами і несуть в собі коментарі).
Якщо драматичний театр прагнув перенести глядача в сценічний світ, збудити його почуття, примусити спін переживати події, то спектакль в «епічному театрі» явлж собою скоріше розповідь, робить глядача спостерігачем, втягує в аналіз дії, збуджує думки. Глядач повинен пам'ятати, що перед ним не життя, а сцена, не герої подій, а актори. Щоб домогтися більш критичного ставлення до сценічної дії, Брехт удавався до так званого «ефекту відчуження», коли зображення на сцені повертається до гля дача чимось новим, незвичайним і несподіваним. Цьому сприяє своєрідне оформлення спектаклю (умовні декорації, маски; на сцені з'являються лозунги, кінопроекції). Сцени, що показують звичайне життя, поєднуються зі сценами, що розкривають загальнотеоретичні роздуми, суперечки, які приводять глядача до певних висновків. Іноді події, що відбуваються в сучасну епоху, переплітаються зі сценами, які відтворюють далеке минуле. Отже, «епічний театр» вносить багато нового в сценічне мистецтво.
Проблему, чи можна «жити з війни», «году ватися з війни», ставить Брехт у відомій п'єсі «Матінка Кураж та її діти». Політично недосвідчені люди раділи, що Гітлер ліквідував безробіття, не замислюючись над тим, що виробляють гармати і гвинтівки, що працюють на війну, в якій загинуть і їхні сини. Брехт вдається до параболи. Він зображує таку добу, коли нескінченна війна стала джерелом існування, таку людину, яку безпосередньо і буквально годує ця війна (Тридцятирічна війна 1618—1648).
«Матінка Кураж» напівзневажливе, папівдоброзичливе прізвисько маркітантки Анни Фірліиг. З різним крамом у невеликому візку блукає вона по дорогах війни. Візок волочать її діти, їй однаково, кого постачати, за що бореться та чи інша армія. Вона отруєна війною, «вона — гієна, яка нишпорить по полю бою». Залежність психіки від війни згущено до краю, щоб «очуднити» ситуацію й зробити її яснішою. Фірлінг втрачає усіх трьох дітей. Одного розстріляно за мародерство, другого за чесність (скарбник, він не видав місця, де сховано касу), Катрін барабанним боєм попередила поснулих мешканців про нічний штурм, і ворожі лазутчики забили її. Матінка Кураж залишається одна. У фіналі вона впрягається у візок і поспішає за військом, самотня, розчавлена і нічому не навчена.
У «театрі співчуття» її доля викликала б симпатію і повагу. Але настанови брехтівського театру інші. Уся гра О. Вайгель була розрахована на те, щоб глядачі засудили матінку Кураж, не поділяли з нею горе, а докопались до кореня її помилок і лиха.