Стан «проклятості», мотиви богоборства у французьких пресимволістів
Ті, що зійшли з вежі: прокляття, богоборство і тріщини у французькому символізмі
Я знаю, це звучить як назва альбому якогось інтелектуального блек-метал гурту, але ми справді говоритимемо про поетів. Не з лордів підручникового канону, а тих, хто гриз землю й дивився на сонце просто — без окулярів умовностей. Їх називали "проклятими". Але, якщо чесно, здається, вони самі це вигадали.
У кожної епохи — свої способи говорити з Богом. У Франції кінця XIX століття ця розмова дедалі більше нагадувала крик у порожнечу. Або шепіт до себе — у дзеркало, виносне, тремтливе, майже лаконічне самозвинувачення. Власне, тому й починаємо не з теології, а з психіатрії.
Ці поети — не іконописці, не моральні апостоли, не барди любові. Їхнє письмо — це не голос, а післялуння. Вони виходили на папір, як на ешафот. Це не риторика — це жест. Можливо, навіть навмисний автотерор. І, знову ж, нікого не просили співчувати. Верлен, Бодлер, Рембо — ці імена сьогодні так гладко вкладаються в хрестоматії, що важко повірити, як колись їхні вірші спричиняли судоми й обурення.
Хоча чому "колись"?
Стан "прокляття", про який ми тут, власне, й зібралися поговорити — це не просто зручна естетична позначка. Це спосіб існування. Радикальна відмова від правил гри. Це поет, який спершу плює на Бога, потім шукає Його серед попелу — і, не знайшовши, творить Його сам. Зі звуків. Із крові. З алкоголю. З сексуального відчаю. З власного падіння.
До речі, завжди дратувало, коли про символістів говорять як про тих, хто "шукав красу". Ні, вони не шукали її — вони її зґвалтували, розібрали на органи і тільки тоді змусили співати.
Символіст — це не просто митець. Це той, хто пережив крах старого світу й відмовився від нового. Той, хто визнав поразку Бога в битві з людиною, і не зрадів цьому. Богоборство тут не як хуліганський жест підлітка, а як парадоксальна спроба дістатись хоч якогось абсолюту в постабсолютному світі.
Бодлер перший запустив у літературний космос цей метафізичний отруйний дим. Його "Квіти зла" — це букети з плісняви, естетика з тління, молитви до відсутності. Пам’ятаєте вірш про диявола, який і є справжнім двигуном цивілізації? Диявол тут не образ, а метафізичний принцип. Те, що штовхає далі. У прірву — але далі.
А Рембо? Хлопець, який написав усе головне у 17 і перестав писати в 21. Якось дуже символічно. Ніби він зазирнув у якусь безодню, і або вона його злякала, або розчарувала. Його поезія — це радше псалом у формі наркотичного бреду, де слова не мають значень, а тільки натяки, спалахи, нервові відлуння. Він — як той пророк, якого Бог не послав, але який сам вирішив ним стати.
Я знаю, зараз прозвучить дивно, але у цих поетів є щось дуже тілесне. Не просто еротичне — а тілесне, як у хвороби. Їхнє письмо — це симптом, не вислів. Свербіж, не оповідь.
Чому вони "прокляті"? Хто їх прокляв? Суспільство, очевидно. Але, чесно, що таке "суспільство" у Парижі 1880-х? Купа снобів з маніфестами і фіолетовими капелюхами. Прокляття тут — це самопроголошення. Більше того — це естетичне рішення. Бути проклятим — значить відмовитись від ролі служителя храму й стати підпалювачем.
Тільки храму вже нема. І попіл ще теплий.
Підозрюю, саме тому богоборство в символістів таке кволе і трагічне. Вони борються не з Богом, а з Його відсутністю. З мовчанкою. З тим, що будь-який заклик у простір не повертається луною, а тоне у густій повітряній пустці. Вони стукають у двері, за якими давно нікого. І продовжують стукати. І саме цей стукіт і є поезією.
Малларме — інший випадок. Хоча на тлі Бодлера і Рембо всі виглядають інакше. Його "Кидок гральних кісток" — це вже не молитва й не крик, це — формула, ритуал, акт магії, записаний для майбутніх рас. У ньому богоборство взагалі позбавлене пристрасті — тільки інтелект, холод, структура. (Можливо, саме тому його рідше читають на першому курсі філфаку — але, коли читають, вже не відпускає.)
Я іноді думаю, що символізм — це не про символи. А про їх неможливість.
Прокляття — це теж символ, але його не витлумачиш. Це той тип символу, який ховає не сенс, а порожнечу. У цьому — їхня головна інновація. Бо до них поезія щось означала. Після них — тільки натякала.
Цікаво, що всі вони — чоловіки. Такі, знаєте, обтяжені маскулінним відчаєм чоловіки. Їхній бог — теж чоловік, якого вони хочуть або вбити, або обійняти, або обидва водночас. Жінки у їхніх текстах — часто або обожнювані тіла, або алегорії пороку. (Хоча у Верлена, коли йдеться про кохання, межі розпадаються — й добре.) Та все ж загалом їхня поезія — це велика сцена чоловічої істерики. Дуже естетизованої, дуже хворобливої. Але все ж — істерики.
Що далі? Як читати їх сьогодні, коли богоборство стало мейнстримом, а прокляття — маркетинговим прийомом?
Можливо, тільки як анатомію внутрішньої еміграції. Як хроніку відчаю перед обличчям мови, яка вже не здатна вмістити істину. Їхня поезія — це не про бунт. Це про визнання поразки, але з жестом, з гідністю, з музикою.
Це — як стояти на сцені, де давно вимкнено світло, і все одно промовляти свою репліку.
Тому ні — вони не шукали красу. Вони намагалися прожити її агонію. І це вийшло у них неймовірно красиво.