Модерністська проза на початку ХХ ст.
Література першої половини ХХ ст.
Модернізм як форма втечі: чому література ХХ століття перестала вірити у реальність
Справжня революція не починається з крику на барикадах. Вона починається з тиші між двома реченнями, коли письменник несподівано перестає вірити, що слово "стілець" означає щось конкретне. І з цього моменту — все летить шкереберть. От саме так почався модернізм.
Ні, звісно, можна знову згадувати визначення з підручників — імпресіонізм, символізм, експресіонізм, щось там ще з грецькими коренями. Можна пробурмотіти «антипсихологізм», «формалізм», «глибока елітарність» — але ж ні. Модернізм не про це. Модернізм — це про тріщину. Про момент, коли література подивилась у дзеркало і сказала: «я тебе не впізнаю». Ну, або навіть: «мене не існує».
Початок ХХ століття — це і є той момент. Розбита Європа, яка ще не знає, що її чекає друга — ще кривавіша — світова війна, вже бреде в тумані втрати сенсів. Читач більше не хоче знати, що сталося з героєм після того, як він зустрів її на вокзалі. Героя, власне, теж більше нема. Є людина. Суб'єкт. Інтенція. Струмінь свідомості, який іноді раптом згадує запах диму з дитинства і забуває, що йшлося про війну.
Франц Кафка, наприклад, ніколи не писав про жуков. А ми все ще вважаємо «Перевтілення» історією про метаморфозу. Та ні. Це текст про те, що світ більше не пояснюється — і не збирається вибачатися за це. Грегор Замза прокидається і є жук. Все. І ніхто не дає пояснень. Мама плаче, батько мовчить, життя йде далі. І це не абсурд — це просто інша норма. (До речі, Кафка з дивовижною наполегливістю показує, що саме родина — головне джерело екзистенційного тиску. Хто казав, що модернізм не про психологію?)
А Джеймс Джойс? Якщо вже говорити про «Улісса», то це не роман — це літературна анатомія. Специфічна форма нарізки людського буття, в якій подих, згадка, асоціація, репліка, чхання і вставка з «Одисеї» мають однакову вагу. У цьому, власне, вся суть. Випадкове дорівнює суттєвому. Пам’ятаєте, як у Ліотара — «метанаратив зруйновано»? От це про «Улісса».
І я знаю, зараз прозвучить дивно, але модерністська проза — це література травми. Підозрюю, навіть не однієї. Не лише війна, не лише урбанізація чи криза релігії. А ще й глибинна, онтологічна тріщина: світ більше не вдається у слова. Ви не можете написати «небо було синє» без того, щоб не виглядати наївним. А тому — іде конструкція. Форма як спроба замінити втрачений зміст. Текст як пастка для реальності, яку ми вже не здатні впіймати напряму.
(І, до речі, саме через це модернізм не для всіх. Це не «елітарність» — це радше наслідок. Ви або проходите крізь його шорсткість, або вас викидає назовні. Вільно, без злоби.)
Марсель Пруст з його епопеєю «У пошуках втраченого часу» — це ж узагалі божевільна спроба побудувати храм з пам’яті. Але пам’ять — це хитке, слизьке, напівпрозоре. Її не можна тримати в руках. Її можна тільки викликати. Наприклад, шматком мадленки. (Цей крихкий кондитерський мотив, чесно кажучи, викликає сльози більше, ніж будь-яка любовна сцена.) Бо саме так і працює модерністська естетика — вона не подає, вона натякає. Вона відкриває не двері, а шпарини.
І ще одна річ — річ, яку забувають казати: модернізм — це не просто «анти». Це пошук. Це відчайдушна, часом неоковирна спроба знайти нову форму щирості. Не реалістичну — бо реальність більше не щира. Не сентиментальну — бо емоція більше не викликає довіри. А таку, яка б відповідала світові, в якому ти не впевнений, чи існує Бог, але точно знаєш, що метро запізнюється на дві хвилини.
(Тут, до речі, можна згадати Вірджинію Вулф — хоч я й обіцяв не структурувати текст, але ж як без неї? Вулф — це не просто жінка в літературі модернізму. Це модернізм, який став тілом. Її тексти дихають феміністичною тривогою, тріщинами жіночого досвіду, який ніхто не вчив артикулювати. «На маяк» — це не про подорож. Це про мовчання і те, що в ньому можна почути. І, так, Вірджинія — одна з тих, хто справді пише не про «події», а про мікроколивання реальності. Можливо, модернізм якраз і є цією мовою мікроколивань.)
Ще цікавіше — що з цього робити тепер? У добу, коли все намагаються пояснити простими словами (ну хоча б у 280 символах), модерністська проза звучить як провокація. Як антипод TikTok-культури. Вона вимагає часу. Вона дратує. Вона ніби спеціально влаштована так, щоб читач у якийсь момент кинув книжку й вигукнув: «та що ви хочете мені сказати?!». Але, здається, саме цей крик і є метою.
Тому що модернізм — не для того, щоб щось зрозуміти. А щоб зрозуміти, що нічого не зрозумієш. І полюбити цей стан.
Ще один парадокс: хоча модернізм часто називають «дегуманізованим мистецтвом» (відоме формулювання Ортеги-і-Гасета), він надзвичайно інтимний. Це не мистецтво для «людства», а для конкретного тебе — у момент тиші, у момент болю, у момент, коли ти читаєш один абзац 20 хвилин, тому що в ньому — твоя втрата, твоя недоказаність, твоя межа.
А іноді — твоя ніжність.
І так, модерністи не завжди приємні. Багато з них — егоцентричні, самозакохані, сноби. Але вони першими наважились сказати: ми не знаємо, що таке правда. І це — дуже чесно. Чесніше, ніж всі «золоті епохи» разом узяті.
Хтось скаже: модернізм мертвий. Може. Але я, наприклад, щоразу, коли читаю про того ж Пруста, думаю: «а раптом він усе ще пише мене?».
І ще останнє — бо я й сам не знаю, як закінчити: модернізм — це як слухати у навушниках шурхіт власної думки. Не музику. Не голос. Саме шурхіт. І виявляється, що він — музика.