Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Анна Ахматова
Авангардистські й модерністські тенденції в поезії ХХ ст.

(1889—1966)

«Російська Сапфо», як називали Ахматову, стала справжньою окрасою «срібного віку» російської поезії і тим символічним містком, який поєднав її кращі досягнення з пошуками і здобутками російської поезії наступних поколінь.

Ахматова народилася поблизу Одеси, до 16 років прожила в Царському Селі. У 1907 р. закінчила Київську гімназію і поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. У 1910 р. зв’язала свою долю з М. Гумільовим, на той час вже відомим поетом, який стане через два роки батьком її сина — Льва Гумільова — одного з найвизначніших російських вчених-істориків.

Після мандрівки до Парижа поетичне подружжя оселяється в Петербурзі, де Ахматова вчиться на Вищих історико-літературних курсах, пише вірші і входить до групи поетів-акмеїстів.

Свої перші вірші Ахматова написала в 11 років. Тоді її батько, у минулому флотський інженер-механік, жартома, очевидно, назвав її «декадентською поетесою», але коли справа дійшла до серйозної поезії, заборонив їй підписуватись своїм справжнім прізвищем — Горенко, і донька зробила літературним ім’ям прізвище своєї прабабусі — татарської княжни Ахматової.

Перша збірка віршів Ахматової «Вечір» з’явилася в 1912 р., ще через два роки, у 1914, вийшла друга її збірка «Вервиця» («Чётки»). Уже перша з них поставила ім’я Ахматової в один ряд з найвідомішими поетами «срібного віку». Писали про «ахматівську школу» в російській поезії, саму поетесу порівнювали із Блоком, а невдовзі після його смерті навіть визнавали за першого з російських сучасних поетів.

У поезію Ахматова увійшла як тонкий і проникливий співець жіночої душі, складного світу жіночих почуттів, потаємних думок та переживань. Центральною темою ранньої лірики Ахматової є тема кохання, розкритого в його найбільш глибинних і потаємних основах. Кожен вірш — це свого роду сповідь жіночого серця, пристрасного в переживаннях, але стриманого у їхньому зовнішньому вияві, окресленого пунктирно, найчастіше — через невеличку, але водночас і «промовисту» деталь, як, наприклад, сірі оченята доньки у вірші «Сіроокий король». Трагічна загостреність, недомовленість, лаконізм вияву почуттів — риси, що зумовили поглиблений психологізм лірики Ахматової, споріднений із психологізмом російської прози ХІХ ст., із романами Тургенєва, Толстого, Достоєвського, зв’язок з якими у своїй поезії відзначала й сама Ахматова. Синтез ліричного і епічного — це загалом одна з найбільш яскравих новаторських ознак поезії Ахматової. Свої ліричні мініатюри Ахматова не раз будує у формі своєрідної психологічної новели або балади з несподіваною розв’язкою. Даний прийом, як зазначала сама Ахматова, вона запозичила з романів Достоєвського, які і побудовані у формі однієї, але розтягнутої на цілий роман, розв’язки.

У післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Ахматової — «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domіnі. MCMХХІ» («1921 рік від Різдва Христового»). Вважається, що у збірках цього періоду Ахматова суттєво не змінюється і продовжує розробляти тему кохання, тему сповіді жіночого серця, роздвоєного, за висловом Б. Ейхенбаума, між двома полюсами — «блудниці» з бурхливими пристрастями та монашки, яка прагне каяття. Проте не можна не помітити, що любовне почуття у віршах цього періоду стає більш духовно осмисленим і морально твердим, воно немовби переростає замкнутий світ інтимних інтересів і більш активно відгукується на суспільні проблеми своєї доби.

Наприкінці 30-х років Ахматова починає писати «Реквієм», в якому тема особистої материнської трагедії переплітається з темою історичної долі й історичної трагедії, яку в роки сталінських репресій переживає увесь народ. Роки війни, які Ахматова проводить спочатку в Ленінграді, а потім в евакуації в Ташкенті, викликали новий сплеск у її поетичній творчості. Як істинний патріот своєї вітчизни, вона виступає з віршами, в яких закликає до боротьби, уславлює мужність і непохитність радянського народу (поетичний цикл «Вітер війни»).

Повоєнна лірика Ахматової (збірка «Біг часу») також не замикається в колі тем інтимного звучання, тяжіє до соціально-філософської тематики, до широких узагальнень. Ахматова не декларує прямо свою опозиційність панівній ідеології, але влада продовжує її цькувати. Утім, незважаючи ні на що, Ахматова не припиняє писати (крім оригінальних віршів, у неї є й багато перекладів, а також літературознавчих праць) і, головне, всупереч усім життєвим труднощам не йде на компроміси ні з владою, ні з власним сумлінням, назавжди зберігає незаплямованою свою репутацію людини і поета. Одним з найбільш відомих творів Ахматової і водночас визначною літературною пам’яткою доби сталінського терору стала її поема «Реквієм».

Реквієм (1939—1940). Вірші, які склали поему, писалися в 1939—1940 рр. і на початку 60-х, а вперше поема була надрукована лише в 1988 р.

Поема компонувалася як своєрідний ліричний цикл, що складається з віршів, написаних у різний час, але об’єднаних спільною темою і наскрізними образами. Поему відкриває епіграф з ахматівського вірша «Так не зря мы вместе бесседовали...», який і задає головну тему твору: трагічної історичної долі російського народу, приреченого тиранічною владою на страждання. Епіграф — смисловий ключ не лише до поеми, це ще й смисловий місток, який зв’язує «Реквієм» з іншими творами Ахматової 30-х років аналогічної тематики («Навіщо ви отруїли воду...», «Трішечки географії...» тощо).

Образно-тематична площина поеми організована за принципом поліфонії, тобто багатоголосся, що проявляється в поєднанні кількох образно-тематичних ліній. Головну з них складає плач матері за втраченим сином — трагедія, яка проходить етапи наростання і поступового загострення материнського почуття: від початкового потрясіння і болю до повного відчаю. Водночас ця образно-тематична лінія осмислена в поемі і в перспективі більш широких узагальнень, збірному образі народного страждання. У цій образно-тематичній площині образ ліричної героїні, матері розростається до символічного образу батьківщини, Росії, а постать сина асоціюється з образом знедоленого і підданого репресіям народу. Ще одна образно-тематична лінія твору — біблійна, через яку трагедія матері осмислена й у планетарному, загальнолюдському масштабі, співзвучна трагедії Матері Божої.

Принцип поліфонії характеризує і жанрово-стильову організацію ахматівської поеми: тут і проза, і вірші різної строфічної та ритмічної побудови, написані у формі стилізації під різні поетичні жанри, починаючи від фольклорного («Тихо плине тихий Дін...») і закінчуючи імітаціями біблійної поезії («Розп’яття»).

Поема «Реквієм» — це лірико-філософське осмислення людського буття. Високе життя людського духу, мужність і стійкість у стражданнях, моральний опір насиллю, жертовність, глибока віра у справедливість, у торжество гуманізму — саме ці моральні цінності проповідує Анна Ахматова.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.