Зарубіжна література - статті та реферати - 2021
Анна Ахматова
Авангардистські й модерністські тенденції в поезії ХХ ст.
(1889—1966)
«Російська Сапфо», як називали Ахматову, стала справжньою окрасою «срібного віку» російської поезії і тим символічним містком, який поєднав її кращі досягнення з пошуками і здобутками російської поезії наступних поколінь.
Ахматова народилася поблизу Одеси, до 16 років прожила в Царському Селі. У 1907 р. закінчила Київську гімназію і поступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів. У 1910 р. зв’язала свою долю з М. Гумільовим, на той час вже відомим поетом, який стане через два роки батьком її сина — Льва Гумільова — одного з найвизначніших російських вчених-істориків.
Після мандрівки до Парижа поетичне подружжя оселяється в Петербурзі, де Ахматова вчиться на Вищих історико-літературних курсах, пише вірші і входить до групи поетів-акмеїстів.
Свої перші вірші Ахматова написала в 11 років. Тоді її батько, у минулому флотський інженер-механік, жартома, очевидно, назвав її «декадентською поетесою», але коли справа дійшла до серйозної поезії, заборонив їй підписуватись своїм справжнім прізвищем — Горенко, і донька зробила літературним ім’ям прізвище своєї прабабусі — татарської княжни Ахматової.
Перша збірка віршів Ахматової «Вечір» з’явилася в 1912 р., ще через два роки, у 1914, вийшла друга її збірка «Вервиця» («Чётки»). Уже перша з них поставила ім’я Ахматової в один ряд з найвідомішими поетами «срібного віку». Писали про «ахматівську школу» в російській поезії, саму поетесу порівнювали із Блоком, а невдовзі після його смерті навіть визнавали за першого з російських сучасних поетів.
У поезію Ахматова увійшла як тонкий і проникливий співець жіночої душі, складного світу жіночих почуттів, потаємних думок та переживань. Центральною темою ранньої лірики Ахматової є тема кохання, розкритого в його найбільш глибинних і потаємних основах. Кожен вірш — це свого роду сповідь жіночого серця, пристрасного в переживаннях, але стриманого у їхньому зовнішньому вияві, окресленого пунктирно, найчастіше — через невеличку, але водночас і «промовисту» деталь, як, наприклад, сірі оченята доньки у вірші «Сіроокий король». Трагічна загостреність, недомовленість, лаконізм вияву почуттів — риси, що зумовили поглиблений психологізм лірики Ахматової, споріднений із психологізмом російської прози ХІХ ст., із романами Тургенєва, Толстого, Достоєвського, зв’язок з якими у своїй поезії відзначала й сама Ахматова. Синтез ліричного і епічного — це загалом одна з найбільш яскравих новаторських ознак поезії Ахматової. Свої ліричні мініатюри Ахматова не раз будує у формі своєрідної психологічної новели або балади з несподіваною розв’язкою. Даний прийом, як зазначала сама Ахматова, вона запозичила з романів Достоєвського, які і побудовані у формі однієї, але розтягнутої на цілий роман, розв’язки.
У післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Ахматової — «Біла зграя» (1917), «Подорожник» (1921), «Anno Domіnі. MCMХХІ» («1921 рік від Різдва Христового»). Вважається, що у збірках цього періоду Ахматова суттєво не змінюється і продовжує розробляти тему кохання, тему сповіді жіночого серця, роздвоєного, за висловом Б. Ейхенбаума, між двома полюсами — «блудниці» з бурхливими пристрастями та монашки, яка прагне каяття. Проте не можна не помітити, що любовне почуття у віршах цього періоду стає більш духовно осмисленим і морально твердим, воно немовби переростає замкнутий світ інтимних інтересів і більш активно відгукується на суспільні проблеми своєї доби.
Наприкінці 30-х років Ахматова починає писати «Реквієм», в якому тема особистої материнської трагедії переплітається з темою історичної долі й історичної трагедії, яку в роки сталінських репресій переживає увесь народ. Роки війни, які Ахматова проводить спочатку в Ленінграді, а потім в евакуації в Ташкенті, викликали новий сплеск у її поетичній творчості. Як істинний патріот своєї вітчизни, вона виступає з віршами, в яких закликає до боротьби, уславлює мужність і непохитність радянського народу (поетичний цикл «Вітер війни»).
Повоєнна лірика Ахматової (збірка «Біг часу») також не замикається в колі тем інтимного звучання, тяжіє до соціально-філософської тематики, до широких узагальнень. Ахматова не декларує прямо свою опозиційність панівній ідеології, але влада продовжує її цькувати. Утім, незважаючи ні на що, Ахматова не припиняє писати (крім оригінальних віршів, у неї є й багато перекладів, а також літературознавчих праць) і, головне, всупереч усім життєвим труднощам не йде на компроміси ні з владою, ні з власним сумлінням, назавжди зберігає незаплямованою свою репутацію людини і поета. Одним з найбільш відомих творів Ахматової і водночас визначною літературною пам’яткою доби сталінського терору стала її поема «Реквієм».
Реквієм (1939—1940). Вірші, які склали поему, писалися в 1939—1940 рр. і на початку 60-х, а вперше поема була надрукована лише в 1988 р.
Поема компонувалася як своєрідний ліричний цикл, що складається з віршів, написаних у різний час, але об’єднаних спільною темою і наскрізними образами. Поему відкриває епіграф з ахматівського вірша «Так не зря мы вместе бесседовали...», який і задає головну тему твору: трагічної історичної долі російського народу, приреченого тиранічною владою на страждання. Епіграф — смисловий ключ не лише до поеми, це ще й смисловий місток, який зв’язує «Реквієм» з іншими творами Ахматової 30-х років аналогічної тематики («Навіщо ви отруїли воду...», «Трішечки географії...» тощо).
Образно-тематична площина поеми організована за принципом поліфонії, тобто багатоголосся, що проявляється в поєднанні кількох образно-тематичних ліній. Головну з них складає плач матері за втраченим сином — трагедія, яка проходить етапи наростання і поступового загострення материнського почуття: від початкового потрясіння і болю до повного відчаю. Водночас ця образно-тематична лінія осмислена в поемі і в перспективі більш широких узагальнень, збірному образі народного страждання. У цій образно-тематичній площині образ ліричної героїні, матері розростається до символічного образу батьківщини, Росії, а постать сина асоціюється з образом знедоленого і підданого репресіям народу. Ще одна образно-тематична лінія твору — біблійна, через яку трагедія матері осмислена й у планетарному, загальнолюдському масштабі, співзвучна трагедії Матері Божої.
Принцип поліфонії характеризує і жанрово-стильову організацію ахматівської поеми: тут і проза, і вірші різної строфічної та ритмічної побудови, написані у формі стилізації під різні поетичні жанри, починаючи від фольклорного («Тихо плине тихий Дін...») і закінчуючи імітаціями біблійної поезії («Розп’яття»).
Поема «Реквієм» — це лірико-філософське осмислення людського буття. Високе життя людського духу, мужність і стійкість у стражданнях, моральний опір насиллю, жертовність, глибока віра у справедливість, у торжество гуманізму — саме ці моральні цінності проповідує Анна Ахматова.