Зарубіжна література - статті та реферати - 2021

Борис Пастернак
Авангардистські й модерністські тенденції в поезії ХХ ст.

(1890—1960)

Творча спадщина Пастернака належить до кращих здобутків російської літератури ХХ ст. Як митець він сформувався в атмосфері «срібного віку» російської поезії, успадкував її традиції і, примноживши їх своїм талантом, передав ці традиції новому поетичному поколінню — шестидесятникам, для яких став взірцем не лише творчої, але й високої моральної поведінки.

Ім’я Пастернака уособлює філософський напрямок розвитку російської поезії ХХ ст. Лірика Пастернака звернута до засадничих принципів буття людини і світу, до складної діалектики взаємозв’язків між усім сущим. Вона інтелектуально вишукана, розмислова і водночас схвильовано пристрасна.

Борис Леонідович Пастернак народився 10 лютого 1890 року в Москві у професійно-артистичній родині. Його батько, Леонід Осипович Пастернак, — академік живопису, викладав в Училищі живопису, скульптури й архітектури. Мати поета, Розалія Ісидорівна Кауфман, була обдарованою піаністкою. Борис Пастернак ріс в атмосфері мистецтва, з дитинства бачив художників, музикантів, письменників, з якими спілкувалась його родина. Ще перед вступом до гімназії Пастернак одержав добру домашню освіту, оволодів німецькою і французькою мовами. У дитячі роки він пережив і своє перше творче захоплення — музикою, якою займався близько шести років.

У 1909 році поет вступив на історико-філологічний факультет Московського університету, де захоплюється філософією, знання якої поглиблює в 1912 р. у Марбурзькому університеті в Німеччині. Паралельно з філософією Пастернак переживає захоплення поезією, яке згодом стає його життєвим покликанням.

Перші вірші Пастернака були опубліковані в 1913 році в альманасі «Лірика». Від призову до армії у зв’язку з початком Першої світової війни Пастернак був звільнений, оскільки ще в дитинстві впав з коня і серйозно пошкодив ногу. На пропозицію одного зі знайомих Пастернак їде на Урал і деякий час працює в конторі одного з хімічних заводів. З початком революції 1917 року він повертається до Москви. Урал залишить чималий слід у його творчості. Це і вірші, і проза — «Дитинство Люверс», «Повість» (1929), «Початок прози 1936 року», другий том «Доктора Живаго», в яких тою або іншою мірою відбиваються його уральські враження.

Захоплення від тих рішучих змін, які відбувалися у країні, на деякий час оволоділо й Пастернаком. Утім, революційні мотиви в його поезії посідають незначне місце. У 1917—1918 рр. Пастернак пише й свої перші прозові твори, а також звертається й до перекладів (із Клейста та Суїнберна). У післяреволюційні роки Пастернак деякий час працює в Театральному відділі Наркомосвіти, а потім — у редакції газети «Гудок».

До середини 20-х років Пастернак вже був відомий як автор чотирьох збірок лірики. Починаючи з цього часу, він пробує свої сили і в більш значних за обсягом поетичних жанрах. У 1924 році з’являється перша його поема «Висока хвороба». У наступних роках з’являються дві його історико-революційні поеми «Дев’ятсот п’ятий рік» (1925—1926) і «Лейтенант Шмідт» (1926—1927), присвячені першій російській революції 1905 року і повстанню матросів Чорноморського флоту. У 1931 року Пастернак пише роман у віршах «Спекторський», який також варіював революційну тему, а також автобіографічну повість «Охоронна грамота».

Атмосфера політичних гонінь та репресій кінця 20-х — початку 30-х років, смерть Маяковського гнітюче вплинули на Пастернака. Він навіть мав намір емігрувати за кордон, але ця спроба виявилась невдалою. Літо 1930 року Пастернак провів у Ірпені під Києвом.

Упродовж 1931—1959 років Пастернак чотири рази відвідав Грузію, яку змалював у кількох циклах своїх віршів: «Хвилі» (1932), «Художник», «Літні записки» (1936). До того ж Пастернак багато перекладав російською грузинських поетів. У тогочасній партійній критиці відзначалась безумовна художня обдарованість Пастернака: в 1936 році йому була виділена дача в селищі Передєлкіно (де він жив до самої смерті і де тепер розміщений його меморіальний музей) і в 1937 році нова квартира в побудованому в Москві (у Лаврушинському провулку) письменницькому будинку. У Передєлкіно поет зустрів і початок війни.

У віршах, надрукованих у журналах «Огонек» і «Красная новь», на повний голос зазвучала патріотична тема. Улітку 1943 року Пастернак у складі письменницької бригади виїжджав на фронт, під Орел. Його вірші з’являлись у літературних збірках, газетах «Красная звезда» і «Красный флот». Вірші, створені в евакуації, в Чистополі на Камі: «Зима наближається», «Оживаюча фреска», «Переможець», «Весна», — становлять ліричний цикл, в якому постає образ поета як гуманіста і патріота.

У 30—40-і роки продовжують з’являтися нові поетичні збірки Пастернака, але паралельно до них з 1946 року він, за його власними словами, починає працювати над «великою прозою», робота над якою триватиме 10 років і виллється восени 1956 року у роман під назвою «Доктор Живаго».

Пастернак помер 30 травня 1960 року і був похований в Передєлкіно, на місцевому кладовищі.

Як поет Пастернак формується під перехресним впливом символістів та футуристів. З футуристами поета зв’язувала лише спільна спрямованість на пошуки нової поетичної мови, а також особиста дружба з В. Маяковським. Водночас Пастернак не сприймає колективістських намагань футуристів підпорядкувати творчі пошуки поетів певним груповим правилам і нормам, ніколи не відмежовував себе від зв’язків із російською поетичною класикою.

Уже перші поетичні збірки «Близнюк у хмарах» (1914) та «Поверх бар’єрів» (1917), хоча й були пов’язані з пошуком власного поетичного голосу та індивідуального стилю, містять чимало віршів, які стали справжніми поетичними шедеврами, як от «Цей лютий! Час для сліз і віршів...».

Широку популярність Пастернаку принесла наступна збірка його віршів «Сестра моя — життя» (1922), продовжена у 1923 р. збіркою «Теми і варіації». Характеризуючи вірші першої з цих збірок М. Горький писав: «Коли вчитуєшся в них, дивуєшся багатству і картинності порівнянь, вихору звучних слів, своєрідних рим, сміливим малюнкам і глибині змісту. Він зайняв виключно важливе місце в історії російської поезії ХХ століття». У 1932 році з’являється нова поетична збірка Пастернака «Друге народження», яка, крім усього іншого, увібрала до себе і завуальовані відгуки поета на атмосферу гонінь та репресій, що набирали оберти у країні: «О, знал бы я, что так бывает, / Когда пускался на дебют, / Что строчки с кровью — убивают, / Нахлынут горлом и убьют!».

Переломним, за його власним свідченням, стали для нього 40-і роки і, зокрема, збірка «На вранішніх поїздах» (1943). У подальші роки своєї творчості Пастернак створить ще кілька поетичних збірок «Земний простір» (1945), «Коли розгуляється» (1957), в яких прагне до чіткості та зрозумілості вираження.

Пастернак увійшов в історію російської поезії як поет підкреслено нетрадиційний, не схожий на інших, відмінний як за поетичною манерою, так і за колом тем, обраних для зображення. У нього відсутній інтерес до злободенної, гостро-соціальної тематики, політичних та громадянських тем, які перебували в центрі уваги тодішньої радянської поезії. Центральне місце в колі його тематики посідає тема природи. Пейзаж у Пастернака — це вже не пасивний об’єкт зображення, а головний герой і активний ініціатор дії. Уподібнення природи людині, яке загалом властиве поезії, у Пастернака досягає такої межі, що пейзаж починає виступати в нього в ролі своєрідного наставника і морального взірця.

Важливою темою, до якої упродовж усього життя звертався поет, була тема поета і поезії. За концепцією, якої дотримувався Пастернак, мистецтво — це насамперед відсторонений погляд на життя, яке не спирається на попередній досвід і готові уявлення, а немовби сприймається вперше, з усією безпосередністю, свіжістю і хаотичністю вражень. Поет немовби не впізнає реальність і, описуючи її, не вдається до готових схем і встановлених логічних зв’язків між предметами. Одна з найбільш вживаних у Пастернака варіацій на тему мистецтва — це його зародження у надрах природи, або ж пояснення його суті через природні образи (див., наприклад, «Цей лютий! Час для сліз і віршів...» і особливо «Визначення поезії»).

Ще один важливий тематичний елемент поезії Пастернака — це філософські аспекти буття людини і світу (призначення людини, сутність природи та світу, що оточує людину тощо). У багатьох творах Пастернака, як ранніх, так і пізніх, знаходимо пристрасне бажання дійти до першооснови речей, які нас оточують, природи та характеру взаємозв’язків, що встановлюються між різноманітними предметами та явищами буття і людини. Зображуючи той або інший предмет, Пастернак прагне змалювати не стільки його достовірну очевидність, скільки його приховану реальність, справжність, непомітну за призвичаєністю сприйнять (свого роду програмним у цій філософській декларації є вірш Пастернака «У всьому хочу я дійти самої суті...»).

Заслуговує на увагу стиль поета. Ще М. Горький у рецензії на поему Пастернака «Дев’ятсот п’ятий рік» зазначав такі стильові ознаки поезії Пастернака, як смислова напруженість і непевність, насиченість образами, асоціативність і недоокресленість зображення. Ще одна яскрава ознака стилю Пастернака — його метафоричність. Утім, метафора у Пастернака — не просто засіб для підкреслення мальовничості, картинності зображуваного чи надання йому визначеного емоційного колориту. Метафора в поетиці Пастернака виконує насамперед функцію зв’язку. Вона миттєво, динамічно стягує в одне ціле розрізненні частини дійсності і тим самим немовби втілює велику єдність світу, взаємодію і взаємопроникнення явищ.

Як і Маяковський, Пастернак вдавався до експериментів із засобами мовленнєвого вираження, намагаючись знайти шляхи оновлення поетичної мови. Однак Пастернак більш стриманий у виборі засобів: його улюблений прийом полягав у тому, щоб вводити в поетичну мову прозаїзми, які, на його думку, не деформували, а навпаки, підкреслювали її поетичність, її естетичну відстороненість від мови повсякденного спілкування. Спільна з футуристами ознака поетичного стилю Пастернака — «зламаний синтаксис» (граматична невпорядкованість, інверсованість слів, невиправдано довгі безсполучникові ряди слів, повтори, безприкметникові або бездієслівні конструкції тощо), який був покликаний відтворювати природну хаотичність і невпорядкованість живого розмовного спілкування.

Особливе місце в поетичному арсеналі Пастернака займають використовувані ним прийоми звукової організації творів, а серед них прийом звукового співвіднесення і уподібнення близько розміщених в поетичному рядку слів, що створює ефект своєрідного звукового перетікання, переливу слова в слово:

Это — круто налившийся свист,
Это — щелканье сдавленных льдинок,
Это — ночь, леденящая лист...

Зимова ніч («Мело, мело по всій землі...») (1947). «Зимова ніч» — один із творів віршового циклу, доданого до роману «Доктор Живаго». Центральний образ — запаленої свічки — це водночас і один із ключових символічних образів роману. Філософський зміст образу сягає Нагірної проповіді: «Ви світло для світу. Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори. І не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить воно усім у домі. Отак ваше світло нехай світить перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла, та прославляли Отця вашого, що на небі» (Матвій, 5, 14—16). На формування та розгортання тематики «Зимової ночі», як гадають, мав також вплив вірша І. Анненського «Canzone» (1909), де з’являється образ запаленої у вікні свічки як знаку любовного побачення. Тема кохання, любовного побачення з’являється й у вірші Пастернака. Починаючи з 4-ї строфи, вона розгортається у вірші паралельно двом іншим темам — запаленої свічки і завірюхи, з якими вступає в асоціативно-образний зв’язок. А в 7-й строфі тема кохання забарвлюється асоціативним зв’язком з євангельською тематикою, введеною порівнянням «сили спокуси» з розкинутими у формі хреста крилами янгола. Утім, образ запаленої свічки виявлений у вірші не лише у предметному значенні, він насичений й більш глибоким, філософським і символічним змістом. Образ свічки — це усталена в поетичній практиці метафора людської душі, а полум’я свічки символізує духовне горіння людини, світлі начала її душі, глибину її духовних поривань і пошуків. Людське життя асоціативно співвіднесене зі сніговою круговертю, в якій на схрещенні двох людських доль спалахує вогонь духовного порозуміння.

Визначення поезії (1917). Вірш входить до збірки «Сестра моя — життя» (1917). Тема поезії, яка окреслюється в цьому творі, отримує незвичайну, з точки зору традиційних ліричних побудов, форму. Вона дійсно нагадує швидше логічне означення предмета, аніж ліричний, емоційний його опис. Подібну «логічну» конструкцію, засновану на багаторазово повторюваному «Це», першим у російській поезії використав А. Фет, а потім О. Блок.

У вірші Пастернака звичайні причинно-наслідкові зв’язки між предметами порушені, проте встановлені не в логічному, а в асоціативному зв’язку. Зміст вірша розкривається в зіставленні двох мотивів. Перший — мотив солов’їного співу, з яким також співвідноситься звук «лускоту льодинок» і який, зрештою, вказує на голос і покликання поета. Зірки, зоряне небо, всесвіт становлять другий основний мотив вірша Пастернака. Спів поета звернутий до зірок, які відповідають йому байдужим і глухим мовчанням. Метафорично це може означати розуміння поезії як сили, спрямованої на те, щоб пробудити в мовчазній байдужості усього того, що оточує поета, ті ж музичні творчі сили, які вже пробуджені до життя у ньому і прагнуть такого відгуку, взаєморозуміння і такого творчого діалогу, який би виправдовував місію і сенс існування поета.

Цей лютий! Час для сліз і віршів... (1912). Тема поезії у вірші також вводиться шляхом проведення аналогії між двома рядами асоціативно співвіднесених образів — природного і людського порядку. У вірші подається метафорично переосмислювана картина початку весни, яка, згідно із традиційною символікою, означає пробудження, оновлення сил природи і асоціюється із пробудженням творчого начала в душі поета. Асоціативний зв’язок між двома світами — поетичним і природним — концентрується у вірші Пастернака навколо двох основних предметних образів — чорноти і сліз, які спонукають до встановлення розгорнутих образних аналогій. У картині ранньої весни в Пастернака домінують чорні фарби. Це зорове враження, що пов’язане з чорнотою снігу, який починає танути під дією сонячного проміння, Пастернак додатково підсилює введенням інших прироених образів з домінуванням чорного кольору: «весною чорною горить», «звуглілі груші», «десятки чорних птиць», «земля іще чорніша» — і відразу ж знаходить відповідну «кольорову» аналогію зі світу поезії — чорнила, які двічі згадуються у вірші. На рівні звукової організації мови вірша образ чорноти підтримується накопиченням «ч» та інших шиплячих звуків. Не менш важливу функцію виконує й образ сліз, який також зв’язує асоціативним співвіднесенням достатньо чисельний предметний ряд образів вірша. У природній площині: «гуркоче хвища» (рос.: «грохочущая слякоть»), «злива», «калюжі», «суха печальна дні зіниць»; у поетичній площині — «час для сліз і віршів, що не стихають ні на мить»; «чорнила і сльози»; «вірші складаються в сльозах».

Аналогія між природними і поетичними образами вірша може бути інтерпретована як метафора творчого процесу: поезія зароджується із глибини природних вражень і саме її єство може бути співвіднесено із силами природних стихій. Творчий імпульс стихійно виникає в душі людини і породжує в ній шквал емоцій, шал поетичного безумства, що спонукає до творчості.



На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.