Зарубіжна література - статті та реферати - 2021
Ернест Хемінгуей
Західна проза
Література Другої Половини ХХ Ст.
(1899—1961)
«Немає у світі нічого труднішого, ніж писати просту чесну прозу про людину. Спочатку потрібно вивчити те, про що пишеш, потім треба навчитися писати. На те й друге минає все життя...» Ці слова належать видатному американському прозаїку Ернестові Хемінгуею. Письменник народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк поблизу Чикаго в заможній родині. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіни Холл. Велику роль у вихованні Ернеста відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й чудовим мисливцем і рибалкою. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на озері Валлун, де учився рибалити і стріляти, пізнавав природу, звичаї і минуле рідного краю. Разом із батьком він ходив не лише на полювання та риболовлю, а й в індіанські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Саме спогади про це лягли в основу одного з перших оповідань письменника «В індіанському селищі». Коли Ернестові виповнилося дванадцять років, його дід по батькові, учасник Громадянської війни, подарував хлопчикові першу в його житті рушницю. І відтоді на все життя мисливство, як і риболовля, стало одним з найулюбленіших занять Хемінгуея. Дід повідав хлопцеві і всі тільки йому відомі таємниці риболовлі.
Єдиний учбовий заклад, що його закінчив у своєму житті Ернест Хемінгуей, була школа в Оук-Парку. У шкільні роки хлопчик дуже захоплювався спортом, був одним із кращих спортсменів школи: грав у футбол і водне поло, плавав, займався боксом. Та не менш, ніж спортом, захоплювався він і літературою.
Закінчивши школу, він твердо вирішив стати журналістом. 1917 року Ернест їде в Канзас-Сіті, де стає репортером газети «Канзас-Сіті стар». Праця репортера розвинула в нього спостережливість, гостроту зору, які дуже згодилися йому в подальшому житті, вона була для юнака великою життєвою школою, а сама обстановка, рівень газети, для якої він працював, допомогли майбутньому письменникові пройти серйозну школу журналістики. А сто «Правил» газети, складених для репортерів «Стар» її засновником, значною мірою збігаються з хемінгуеївським розумінням творчості. «Пиши короткими реченнями, — сказано було у першій заповіді газетяра. — Перший абзац має бути коротким. Мова — сильною. Стверджуй, а не заперечуй». У параграфі 3 говорилося: «Уникай прикметників, особливо гучних, типу «надзвичайний», «чудовий», «грандіозний», «величний»». Уже зрілим письменником Хемінгуей говорив про ці правила як про кращі, за якими він будь-коли вчився писати: «Жодна людина, котра відчуває і хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати, відкинувши їх».
Навесні 1918 року Хемінгуей вирушає до Європи: він їде добровольцем на італо-австрійський фронт, перебуває в американському медичному корпусі. Тут він був тяжко поранений в обидві ноги. Зробивши одну за одною дванадцять операцій, лікарі знайшли у нього 227 ран, вийняли у нього з ніг двадцять вісім осколків. За мужність і відвагу Хемінгуея удостоєно італійських військових нагород. Демобілізувавшись, у січні 1919 року він прибув до Америки. Хемінгуей працює репортером, весь вільний час віддає письменницькій праці і поривається в Європу. 1921 року він дістав від торонтської газети пропозицію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд. Разом зі своєю дружиною, піаністкою Хедлі Річардсон, Хемінгуей їде в Європу і на кілька років оселяється в Парижі.
Як кореспондент Хемінгуей об’їздив багато країн, надсилаючи до газети нариси з Італії, Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Туреччини.
У грудні 1923 року, розпрощавшись із кар’єрою журналіста, Хемінгуей повертається в Париж вільним художником. Паризький період був для Ернеста Хемінгуея дуже плідним і насиченим. Він знайомиться з такими письменниками, як Джеймс Джойс, Езра Паунд, Томас Стернз Еліот, Гертруда Стайн, Френсіс Скотт Фіцджеральд.
У 1923 році в Парижі виходить перша збірка Хемінгуея «Троє оповідань і десять віршів», а в 1924 — книжечка «У наш час», у якій було зібрано двадцять чотири мініатюри. За задумом автора, усі ці оповідання і мініатюри-епіграфи до них покликані були створити загальну картину «нашого часу» — трагічного і неспокійного. У повоєнний мирний час він говорить про ті невиліковні травми, яких завдала людству недавня війна. Оповідання збірки об’єднувала наскрізна постать — автобіографічний образ Ніка Адамса. Книгою «У наш час» Хемінгуей заявив про себе як автор певної теми — антивоєнної та «втраченого покоління» — і стилю, відзначеним лаконізмом і стриманістю оповідної манери.
1926 року Хемінгуей пише роман «І сонце сходить», відомий також під назвою «Фієста». Це розповідь про групу американських експатріантів, які живуть у Європі після Першої світової війни. У романі кристалізується стиль Хемінгуея, що визначається специфічними «рубленими» діалогами, недомовленістю (підтекстом), відсутністю авторських оцінок. Герой твору — журналіст і літератор Джейк Барнс, що здається внутрішньо спустошеним і духовно надломленим. Він розповідає про свою особисту трагедію: Барнс був поранений і контужений на війні, і наслідки того дуже тяжкі для нього як чоловіка. Щоб якось розвіятись, прогнати думки про свою невлаштованість, він і Брет Ешлі — жінка, яку він кохає, їздять по шинках Монмартру, шалено веселяться на фієсті.
Світову славу Хемінгуею приніс його роман «Прощавай, зброє!» (1929). Дія його розгортається на італо-австрійському фронті в 1917 році. Автор малює вражаючі картини життя на війні, гнітючу тугу шпиталів. Художній манері роману притаманна надзвичайна стриманість, «телеграфний стиль». Але за зовнішньою простотою приховується складний зміст, світ думок і почуттів, що виносяться в підтекст. Хемінгуей зазначав, що письменник має добре знати те, про що він пише; у цьому випадку він «може опустити багато з того, що знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує все опущене так само сильно, як ніби письменник сказав про це».
Так Хемінгуей обґрунтовує «теорію айсберга», що вимагала від письменника вміння обирати найважливіші, найхарактерніші події, слова і деталі: «...літературна творчість видається мені схожою на айсберг. Видно тільки сьому частину того, що перебуває у воді. Треба викидати все, що можна викинути. Це зміцнює наш айсберг, все викинуте йде під воду. Та якщо письменник пропустить щось, чого він не знає, в його розповіді з’явиться дірка».
У 1930 році Хемінгуей із дружиною повертається в Америку, вони купують будинок у рибальському селищі Кі-Вест, розташованому на південній окраїні Флориди. Хемінгуей займається боксом, полює на оленів, лосів і перепелиць у штатах Айдахо та Вайомінг, захоплено ловить велику рибу. Він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив на риболовлю. У 1934 році він із дружиною вирушає в Африку на своє перше сафарі — полювання на великого звіра. Перед від’їздом в Африку він знову відвідує Іспанію і Париж, фієсту в Памплоні, зустрічається з іспанськими друзями, з матадорами.
У 1932 році виходить «Смерть пополудні» — книжка нарисового характеру, присвячена бою биків. Вона також дала письменникові змогу висловити свою любов до Іспанії, до її народу, до її природи, звичаїв, мистецтва. Наступна книжка нарисів — «Зелені пагорби Африки» (1935) є щоденником сафарі; цікаві спостереження за африканськими племенами, за тваринним світом, описи ландшафтів та полювання сполучаються з роздумами про мистецтво, про письменницьку працю, про сутність життя і смерті.
Оповідання Хемінгуея, що широко друкувалися на початку 1930-х років в американських журналах, вийшли окремою книжкою під назвою: «Переможець не одержує нічого» (1933). Героями оповідань є вихідці з низів суспільства, люди, що потерпають від фізичних і психологічних травм, від некомунікабельності. 1936 року виходить повість Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро», в котрій йдеться про фізичну й творчу загибель письменника Гаррі, окреслена проблема загубленого таланту, що поступився спокусам матеріального благополуччя. Наступного року з’являється роман «Маєш і не маєш», дія якого відбувається в Америці. Головний герой твору Гаррі Морган став контрабандистом, через злидні він іде на злочин, проходить тяжкий шлях прозріння. Він усвідомлює злочинність суспільства і переконується в тому, що «людина одна не може».
Улітку 1937 року Хемінгуей познайомився з Мартою Гелхорн — журналісткою, яка приїздила в Кі-Вест брати в письменника інтерв’ю. Через кілька років, пройшовши Іспанію, вони повернулися до Штатів разом і стали подружжям...
Творчість Хемінгуея кінця 1930-х тісно пов’язана з його участю в антифашистській боротьбі іспанського народу. На свої кошти письменник закупив колону санітарних автомобілів і відправив їх іспанським республіканцям. Навесні 1937 року він сам прилетів у Мадрид. Півтора роки Хемінгуей перебуває в Іспанії, пише нариси «Іспанський боєць», «Мадридські шофери», сценарій фільму «Іспанська земля». Іспанські події стали темою його п’єси «П’ята колона» і роману «По кому подзвін». З початку 1940-х років Хемінгуей мешкає на Кубі. У роки Другої світової війни він бере участь у бойових діях. У 1942—1943 роках він неодноразово виходив на своїй озброєній яхті «Пілар» у Карибське море полювати за німецькими субмаринами. 1944 року письменник прибуває в Англію, бере участь у висадці американських військ у Нормандії, воює зі зброєю в руках за «лінію Зігфріда» і визволення Парижа. У роки війни Хемінгуей працював над книгою про море, яка залишилася незакінченою і вийшла друком лише 1970 року під назвою «Острови в океані».
У Лондоні Хемінгуей зустрівся з військовою кореспонденткою Мері Уелш, вони відразу сподобались одне одному. У березні 1945 року Хемінгуей повертається в Америку, розлучається з Мартою Гелхорн і разом з Мері оселяється біля Гавани, в своїй садибі Фінка Віджія. 1950 року з’явився його новий роман «За рікою, в затінку дерев». Головний герой твору — полковник Річард Кентуелл, п’ятдесятилітній вояка, який пройшов дві світові війни. Опинившись після завершення Другої світової у Венеції, він переживає своє останнє кохання — до юної красуні графині Ренати. Загальний тон оповіді похмурий: хворий Кентуелл, передчуваючи близький кінець, підбиває невтішні підсумки і зводить рахунки із життям.
1952 року Хемінгуей видає повість «Старий і море». За неї він одержує найвищу літературну нагороду США — Пулітцерівську премію, а 1954 року Хемінгуей став Нобелівським лауреатом.
У 1950-і роки Хемінгуеєм оволодівають ностальгічні настрої, він відвідує пам’ятні йому місця і країни. Письменник бере участь в африканських сафарі, чотири рази їде на кориди в Іспанію, а в 1956 році він побував у Парижі. Двічі Хемінгуей потрапляв у авіакатастрофи (деякі газети навіть друкують його некрологи). У 1957 році пише книжку про Париж двадцятих років (її було видруковано вже після його смерті під назвою «Свято, яке завжди з тобою»).
1959 року Хемінгуей із Мері оселяються в Кетчумі, штат Айдахо. Останні роки письменник багато хворіє, страждає і фізично, і морально. В одній із розмов Хемінгуей відзначив: «Чоловік не має права помирати в ліжку. Або в бою, або куля в скроню». 2 липня 1961 року, пербуваючи в депресивному стані, він покінчив життя самогубством, застрелившись із рушниці.
Старий і море (1952). Повість-притча «Старий і море» відразу ж після появи викликала всесвітній резонанс. За дві доби було розпродано понад 5 мільйонів примірників журналу «Лайф», в якому було уперше надруковано твір (вересень 1952 року). Повість про мужнього кубинського рибалку не була для Хемінгуея випадковою. Письменник був великим майстром риболовлі, дружив з рибалками, жив на березі моря і довгі роки спостерігав їхні закони і звичаї. Саме тому триденна боротьба старого Сантьяго з гігантським марліном і змальована так переконливо.
Основою сюжету повісті став реальний випадок зі старим рибалкою, описаний Хемінгуеєм 1936 року в нарисі «На блакитній воді».
Повість Хемінгуей писав напрочуд швидко і легко: за його словами, він працював як бульдозер. «Мені пощастило, що в мене були гарний старий і гарний хлопчик, а останнім часом письменники забули, що такі існують. Крім того, океан заслуговує, щоб про нього писали також, як про людину». Отже, у повісті три головних героя: старий Сантьяго, хлопчик Манолін і морська стихія.
Старий має репутацію невдахи: ось уже 84 дні він ходив у море, але не впіймав жодної риби. Символом безталанності Сантьяго є вітрило його човна, що нагадувало прапор розбитого полку. Здається, він уже втратив усе — силу, молодість, талан... Багатства у нього ніколи й не було, але тепер, на схилі літ, він просто змушений був би голодувати, коли б не хлопчик Манолін, усім серцем відданий йому. І все-таки старий не здається. Три дні і три ночі ганяється він в океані за великою рибою і бореться за неї. Йому пощастило упіймати величезну рибу, але на зворотному шляху на здобич старого напали акули, які розтягли всю рибу. Ледь живий старий привіз із собою тільки обгризений величезний скелет, але переможцем у цій нерівній боротьбі все одно вийшов він.
Сантьяго — один з останніх «героїв кодексу» в творчості Хемінгуея. Він є носієм хоробрості, витримки, честі, які не лише допомагають вижити в нищівному світі болю й розчарувань, а й перемогти. Подолання слабкості власного тіла, вірність своєму шляхові важать для старого рибалки більше, ніж невідворотність зовнішніх обставин. Але старий — це новий герой у Хемінгуея. Адже «кодекс» для нього не роль, а саме життя. У найгостріших ситуаціях розкривається характер героя, показано, на що здатна людина і що вона «може витримати», стверджується, що «людина не для того створена, щоб терпіти поразку», людину «можна знищити, але її не можна перемогти».
Ця розповідь містить глибокий філософський підтекст, перетворюючись на притчу. Повість Хемінгуея бере від традиційної притчі побутову основу розповіді, алегоричність, узагальнюючий зміст, поєднання сьогоденного і вічного, особистого і всесвітнього. Проте автор, користуючись своєю ж теорією айсберга, не намагається відкрито повчати і розтлумачувати її зміст. Він залишає читачеві можливість домислити те, що приховано у підводну течію твору, побачити те, що повість «Старий і море» являє собою притчу про непереможність людини, про її здатність вистояти в нерівній боротьбі, подолати всі перешкоди, які стоять на її шляху.
Символіка повісті побудована на реалістичній, деталізованій образності. Вона написана простою, але виразною мовою, і кожне слово, образ і символ мають містку смислову наповненість. У повісті можна побачити чимало символів. Море, органічна частина природи, символізує собою життя, спосіб утвердження для таких особистостей, як старий Сантьяго. Утім, морський світ буває не лише добрим і прекрасним, але й водночас і жорстоким, що зумовлено законом «виживання найсильніших». У повісті символом зловісності зовнішніх обставин є ненажерливі акули, після бенкету яких від великої риби залишається лише кістяк. З ідеєю «перемоги в поразці», що є наскрізною в повісті, перегукуються мотиви екзистенціальної філософії: свобода вибору людини, суддею якої є власне сумління. Так, кожна особистість має право на свободу дій у рамках тих умов, у які вона поставлена через зовнішні обставини.
Важливим у повісті є мотив єднання людини із природою. Сантьяго ставився до моря не по-споживацьки, а з повагою, розумінням, вдячністю. Він любить його і жаліє все живе в ньому: риб, черепах, птахів. Показово, що під час полювання роздуми старого про велику рибу як свого суперника поступово переростають у турботливе піклування про неї. Автор проводить думку, що людина «занурена» в природу і є разом з тим її невід’ємним елементом, людина прагне до гармонії з природою. Світ природи у творі є не пасивною декорацією подій, а їхнім учасником.
Із попереднім мотивом пов’язаний і мотив самотності. У творі неодноразово підкреслюється, що старий самотній серед людей і серед природи. Проте цей мотив не звучить так песимістично, як, скажімо, у творах Кафки, Камю чи Беккета. Саме самотність змушує Сантьяго бути сильним і мужнім, розраховувати лише на себе і знаходити в собі резерви сил, що й дають йому змогу вийти переможцем.
Повість «Старий і море» позбавлена характерного для творів Хемінгуея трагічного завершення. Фінал твору залишає відкритою перспективу подальшої діяльності, він пов’язаний з вірою письменника у творчі сили людини. Старий Сантьяго зумів довести собі й іншим, на що здатна людина. Він переміг рибу, переміг себе, свою старість і слабкість, свій біль і свою самотність. Тому він і є переможцем. Адже «людину можна знищити, а здолати не можна».