Ернест Хемінгуей
Західна проза
Література Другої Половини ХХ Ст.
«Слова пораненого вовка»: Хемінгуей як антиідеолог, мисливець за мовчанням і п’яний святенник нової прози
З чого почати розмову про Хемінгуея — з рушниці, з рибальського гачка, з уламка міни в стегні, з дівчини, яка не дочекалася, з жінки, яку він не любив, чи з тієї короткої, оглушливої фрази: «сніг лежав на Кіліманджаро»? Це речення — як зупинка серця. Істина, сказана з такою очевидністю, що хочеться її заперечити. Але Хемінгуей ніколи не дає такого шансу.
Його проза — це проза після всього. Після романтизму, після Гемптона і Фолкнера, після надії, після війни. Особливо після війни. Не тільки світової, а й внутрішньої — бо Хемінгуей не стільки пише про бійців, скільки про тих, хто вижив, але не повернувся. Його герої — це поранені янголи без крила віри. А ще — постгерої. Саме так: люди, які колись, можливо, були героями, але відмовилися. Бо не змогли більше не брехати. І, здавалося б, це просто історії про рибалок, матадорів, військових, пияків… Але все це — лише димова завіса.
(До речі, я завжди дивувався, чому в шкільних програмах вивчають «Старий і море», але майже ніколи — «По кому подзвін». Це ніби змусити дитину читати обкладинку замість листа про розрив із життям.)
Хемінгуей говорить про світ, у якому Бог помер, але церква ще продовжує свічки міняти. І якщо хтось і був достойним апостолом цього абсурду — то це він. Його речення — це не стрункі періоди, не вишукані фрази. Це речі. Мов ножі. Як сказав колись Барт, «текст — це тканина», але в Хемінгуея — це хутро із м’ясом, ще тепле, ще криваве, ще рухається. І от ми стоїмо над ним, як Нік Адамс над убитим лососем, і не знаємо, чи нам сумно, чи хочеться їсти.
Відсутність як форма присутності
Одна з найрадикальніших рис Хемінгуея — це його метод айсберга. Той самий, про який він писав: що сім восьмих повинні залишатися під водою. Але це не метафора. Це буквально так. Його персонажі мовчать про головне. Вони не кажуть: «я травмований, я знищений, я не знаю, як далі жити». Вони п’ють. Вони ловлять рибу. Вони стріляють по качках. Але між цим — тріщини, крізь які просочується людське горе, мов нафта крізь пісок.
Хемінгуей, у певному сенсі, письменник, який пише те, чого не пише. А це вже жест близький до деконструкції. Адже текст у нього завжди має дві площини: поверхню дії — й глибину тиші. Його «непроговорене» важить більше за будь-який монолог. І ця тиша не комфортна. Вона — як розмова з людиною, яка бачила смерть і не хоче розповідати, але ти відчуваєш це в її очах.
(І, так, у цьому сенсі Хемінгуей значно ближчий до Беккета, ніж до Фіцджеральда. Просто його абсурд загорнутий у кров і пісок, а не в ніщо.)
Ідеологія проти тілесності
Один із парадоксів Хемінгуея: його часто читають як «мужнього» письменника. Мисливець, боксер, солдат — ця маскулінна поза здається очевидною. Але якщо придивитися — все валиться. Його чоловіки — розбиті, глухі, самотні. Його жінки — фатальні, недоступні, або просто — втомлені. У «Прощавай, зброє» Кетрін говорить: «Жінки завжди платять. Вони платять за все, що вони роблять.» — і ця фраза звучить як вирок. І він його не спростовує. Бо знає: патріархат — не щит, а пастка.
Більше того — у «Снігах Кіліманджаро» герой не просто боїться смерті. Він боїться того, що не зміг жити. Що змарнував час. Що, прагнучи слави, втратив правду. І це вже не про мужність. Це про сором. Хемінгуей виводить сором як фундаментальне почуття ХХ століття. Сором вижившого. Сором перед пам’яттю. Сором перед собою.
Усе це, звісно, можна читати крізь призму Фройда, Лакана, навіть Крістева не завадить — травма, відчуження, «інше» в собі... Але Хемінгуей не потребує теорії, щоб працювати на рівні кишківника. Ви не аналізуєте його — ви його переживаєте. Як напад ностальгії. Як біль після падіння. Як запах паленої шкіри на війні, якої ви не знали, але ніби пам’ятаєте.
Мова як ніж
О, його стиль. Він здається простим. Надто простим. Але саме в цій простоті — антиелітна революція. Хемінгуей не хоче, щоб його читали — він хоче, щоб його відчували. Його фрази — як пульс. Ритмічні, короткі, але з ось цим раптовим збоєм, коли ти несподівано зупиняєшся на якомусь слові — «ніколи», «тепер», «вона плакала» — і не знаєш, що з ним робити.
Чому він не пояснює? Бо пояснення — це зрада. Пояснюють тільки ті, хто не довіряє. А Хемінгуей довіряє своєму читачеві, як солдат — напарнику в окопі. Тобто не дуже. Але досить, щоб не стріляти.
(Я знаю, зараз прозвучить дивно, але іноді його стиль — це щось на кшталт Біблії. Не за змістом, а за тональністю. Сухо. Невблаганно. Як запис судового вироку, винесеного людині лише за те, що вона дихає.)
Післялюдське
Ще одна річ: у Хемінгуея майже немає майбутнього. Усе, що є — це «було», «є», і «ніколи не буде». Його персонажі не марять утопією. Вони не мріють про краще завтра. Вони ловлять марліна, п’ють віскі, лежать поранені на каталці. І це — їхня правда. У світі, де ідеології себе скомпрометували, а релігії вивітрилися, залишається лише шкіра, сталь і пам’ять.
У цьому сенсі, Хемінгуей — не гуманіст. Він — постгуманіст. Людина для нього — це істота, яка може стояти. І може мовчати. Усе інше — зайве. Культура — це те, що залишається після того, як більше нічого не лишилося. І от тоді з’являється мова. Його мова. Як останній зв’язок. Як рибальський гачок у горлі часу.
Чому зараз?
А тепер питання, яке завжди варто ставити: навіщо Хемінгуей нам сьогодні? У часи, коли все — постіронія, постпост, гіпертекст і хаос. Може, саме тому. Бо він — як якір. Як та фраза, яка розриває всі екрани: «людина не для того створена, щоб зазнавати поразки». І навіть якщо ми не віримо в це — ми хочемо вірити. Бо втомилися від зневіри.
Хемінгуей не дає надії. Але дає форму. Дає змогу — вижити серед уламків. Мовою. Простою, як смерть. Чесною, як перша рана. Людською. Як пульс. Як тиша після вибуху.
І от — ми читаємо. І слухаємо цю тишу. І це, можливо, більше, ніж будь-яка проза.