Зарубіжна література - статті та реферати - 2021
Слобідський край на літературній мапі України
Слобідський край на мапі України, і зокрема літературній, — особливий. І хоч відлік офіційної історії побутування Слобожанщини не відбігає від хронологічних рамок Визвольної війни та Руїни, приналежність до тисячолітньої традиції завжди відчувалася харківцями напрочуд органічно.
Описуючи слобідські полки, Григорій Квітка-Основ’яненко зауважував, що «земля, составляющая ныне Харьковскую губернию, в прежние времена принадлежала к Великому Княжеству Киевскому и служила древними границами Южной России от половцев, казар и печенегов. Без всякого сомнения, она была населена уже в первые века по р[ождении] Х[риста], если не ранее. Доказательством сему: 1) старинные безыменные городища, рассеяные во многих местах (валы некоторых из них поросли огромнейшими дубами); 2) монеты с изображением кесарей первых веков, нередко во множестве находимые в земле».
З огляду на подальші бурхливі історичні події, що розгорталися на наших теренах, можемо лишень здогадуватися про існування літературних творів тих часів. Але водночас маємо надзвичайно плідне підґрунтя для творення численних містифікацій і формування нових науково-харизматичних національних міфів. Нібито віднайдена під Великим Бурлуком так звана «Велесова книга» — яскравий тому приклад.
Новий час і певним чином пов’язані поміж собою перші європейські буржуазні революції, громадянська війна в Речі Посполитій та заохочена Московією колонізація Дикого поля відкривали перед посталою Слобідською Україною досить чіткі перспективи економічного добробуту й політичної стабільності. Але сам процес становлення був далеко не безболісний, адже йшлося не лише про географічний перетин, а передусім про зіткнення як мінімум трьох різних економічно-політичних та суспільно-культурних традицій: української, татарської та московської.
У нарисі «Українці» 1841 року згадуваний Квітка-Основ’я- ненко писав: «Народы, населившие нынешнюю Харьковскую губернию, большею частью были украинцы и имели с малороссиянами один язык и одни обычаи, но со времени своего здесь поселения значительно отклонились от них до заметной разности...»1. Утім, при всій складності ситуації усвідомлення себе «черкасами», людьми з «черкаською обикностью» не полишало вільних слобожан, попри різне етнічне походження та підданство предків, що, віддамо належне, не можна було сказати про «служилий», «зсильний» та «каторжний» люд.
Характеризуючи земляків Григорій Федорович наголошував, що «поселянин, прежде всякого рукомесла старается обучить сыновей грамоте, и потом уже избирает для каждого промыслы, по склонностям; достаточнейший же из обывателей почитал бы себе за стыд, если бы из сыновей его не было ни одного грамотного. От сих-то причин и самый язык здесь гораздо очищеннее малороссийского... Украинец любит музыку и имеет к ней способность... Есть также имеющиеся способности к художествам...». Тож і не дивно, що за власної ініціативи поселенців та на їхній кошт уже на початку ХУІІІ століття Слобожанщина вкривається досить густою мережею шкіл.
Шкільна освіта й традиційні під ту пору навчальні курси мали неабиякий вплив і на розвиток та увиразнення природніх схильностей слобожан, не без гордощів підмічених Квіткою, а такий ментальний вияв усної народної творчості, як пісня, став найяскравішим прикладом цього плідного синтезу. Саме усне побутування художнього слова характеризувало літературу того часу в нашому краї. Певно, економічні та політичні умови не були сприятливими для розвитку книгодрукування, лірика ж — цілком самодостатній жанр. Можливо, що тільки висока посада полкового писаря не дозволила зітертися на скрижалях історії імені одного з численних віршувальників цієї доби Семена Климовського, чия пісня «Їхав козак за Дунай» уже на початку ХІХ століття звучала майже всіма європейськими мовами, а стіни Курязької обителі зберегли ім’я й рукопис 1699 року свого архимандрита Онуфрія, першого знаного поета Слобідського краю, котрий розмірковував про лад Божий.
Набожність та лицарство проступають головними чеснотами харківського полковника Федора Донця-Захаржевського і його роду в панегірику «Багатий сад», складеному відомим уже на той час поетом Іваном Орновським та видрукованому в Києво-Печерській лаврі 1705 року. Проте вихід книги був радше приємним винятком тодішнього літературного життя Слобожанщини та й, зрештою, невідомо чи сам автор прожив хоч день у краї, що, за його висловом, «од вольності» був названий.
З 1726 року центром літературного життя стає колегіум, заснований у Харкові Єпифанієм Тихорським, єпископом Біл- городським та Обоянським. Поетичне натхнення професорів і студентів перетворювало передбачені навчальними програмами вправи з віршування у справжні перлини української книжної поезії доби бароко, а також засвідчували й небезпечні тенденції розчинення національної самобутності на потребу загальноімперських смаків. Серед авторів цього кола — Ілля Филипович, Стефан Вітинський, Василь Двигубський.
З-поміж навчителів колегіуму осібно постає життя і творчість Григорія Сковороди. Викладаючи з перервами впродовж 1759—1769 років у Харкові, останні двадцять п’ять років свого життя він провів у мандрах шляхами нашого краю. Високе небо, слобідський ландшафт, Біблія, флейта й люлька були незмінними супутниками мандрованого любомудра, котрий Божим промислом і натхненням постав у центрі української духовної історії.
Пам’ять про Сковороду, як і численні списки його творів передавалися з покоління в покоління слобожан. Не випадково, що вже зусиллями його учнів та родин найближчих приятелів Харків перетворюється на університетське місто, тим самим відкриваючи вже нову сторінку історії українського письменства.
Статут університету передбачав друкарню й власну цензуру для всіх творів, що видаються ним та в окрузі (правда, подібна ситуація зберігалася лишень до 1826 року, коли цензори стали підпорядкованими поліційному відомству), а ректор Іван Рижський був людиною не байдужою до красного письменства, досить промовисті назви його праць — «Вступ у коло словесності» (1806) та «Наука віршування» (1811). До того ж, зауважмо, щедре фінансування навчального закладу місцевими меценатами-сковородинцями дозволило сформувати професорсько-викладацький склад із першокласних спеціалістів Європи, у тому числі й гуманітаріїв. Така сприятлива атмосфера позитивно позначилася на загальному стані літературного процесу Слобожанщини.
Новітні віяння європейської філософсько-естетичної думки, і зокрема німецької, адже понад третину викладачів університету відпочатку складали саме вихідці з німецьких земель, — вчення Йогана Ґотфріда Гердера, Йогана Ґотліба Фіхте, Йога- на Фрідріха Шіллера та інших німецьких романтиків на чолі з лідером романтичного руху «Буря та натиск» Йоганом Вольфґанґом Ґете, котрий 1827 року обирається почесним членом Ради Харківського університету, — схиляють харківців до теоретичного обґрунтування й унормування на основі української народної — єдиної літературної мови, на противагу як мінімум п’яти, що ними послуговувалося письменство попередньої доби.
А сама українська народна мова оприявнилася в друкованому слові 1816 року в поемі «Заснування Харкова» на сторінках першого числа літературного журналу «Харьковскій демокрит», яку написав видавець і на той час ще студент університету Василь Маслович. Уже в наступних числах часопису українською друкувалися не лише діалоги чи текстові вкраплення, а й окремі твори.
Місцевий патріотизм, обстоювання повноправності своєї «черкаської обикності» та віра у власні творчі можливості — чи не найприкметніша ознака творчості письменників, що гуртувалися довкола університету.
Осереддя літературного кола складали Євграф Філомафітський, Орест Сомов, Розумник Ґонорський, Петро Гулак-Артемовський, Павло Куницький, а також дещо старші: професор красномовства, поезії та слов’янських мов Іван Срезневський, до того ж, відомий поет-класицист і перекладач, та батько нової української прози Григорій Квітка-Основ’яненко.
Їхніми зусиллями в Харкові з’являються й інші журнали. Так, одночасно з «Харьковскім демокритом» почав виходити «Украинский вестник», видання якого продовжувалося чотири роки (1816—1819), а з 1823 по 1825 рік — «Украинский журнал», що засвідчило посутнє пожвавлення літературного процесу Слобідського краю.
Рік 1826-й в історії літератури особливий. Саме цього року студентами університету стають Ізмаїл Срезневський, син професора Івана Срезневського, та його давні товариші ще з приватного пансіону Коваленка — Опанас Шпигоцький, Іван Росковшенко, брати Орест і Федір Євецькі. Творчість їхнього дружнього гуртка, до якого вже пізніше долучаються Олександр Хиждеу, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров, Іван Петров, Іван Бецький, Левко Боровиковський, Олександр Корсун, Михайло Петренко, Порфирій Коре- ницький, Степан Писаревський та його діти Петро й Марта, Степан Александров, Яків Щоголів, — окреслюється класичними текстами Харківської школи романтиків.
Діяльність цього кола на теренах художнього слова справила неабиякий вплив на Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та й у цілому на становлення нової і новітньої української літератури, а в сусідній польській спричинила появу «української школи» в поезії.
Ідеологія та естетика романтизму виявилася досить близькою національному світовідчуттю слобідської та й загалом української молоді з її закоханістю в козацьке минуле й прагненням до змін, згадаймо хоча б роль у декабристському рухові саме вихідців з України і нащадків козацько-старшинських родів, а також їхні програмові постулати про Росію як
федерацію держав з власними парламентами, зокрема й Чорноморської з центром у Києві та Української зі столицею в Харкові. Після поразки повстання саме література мислила- ся об’єктом націотворчих прагнень суспільства. Як згадував пізніше про ті часи у своїй «Автобіографії» Микола Костомаров: «В это время я сблизился с целым кружком молодых людей, так же как и я, преданных идее возрождения малорусского языка и литературы»1.
У 1831 році в Харкові виходить перший в Україні альманах і таки з відповідною назвою — «Украинский альманах», що, окрім наукових і критичних статей, містив авторські вірші й балади романтиків, а також першооснови їхньої творчості — народні пісні та думи. Цікавими й показовими тут видаються зізнання того ж Миколи Костомарова, до речі, чужинця за вихованням: «Меня поразила и увлекла неподдельная прелесть малорусской народной поэзии; я никак не подозревал, чтобы такое изящество, такая глубина и свежесть чувства были в произведениях народа, столько близкого ко мне и о котором я, как увидел, ничего не знал».
Як зауважує Микола Зеров, пишучи про харківське коло: «В ті роки, коли Срезневський проходив університетську науку, заінтересовання народною піснею та українською старовиною було досить поважне. На провінції ще трималася старосвітчина, ще держалася кобзарська дума і пісня; серед людей старшого віку ходили по руках козацькі літописи, Сковорода, «Історія Русов». Починалося наукове зацікавлення народною творчістю»3. Фольклор розглядався письменниками як скарбниця народної мови, а своє програмове завдання вони вбачали в збереженні, обробці й шліфуванні цього свідчення духовної краси нації.
Уже наступне видання харківських романтиків «Утренняя звезда» засвідчило посутній поступ у цьому напрямку. Другий том альманаху, що вийшов на початку 1834 року, став власне першою україномовною книжкою в Харкові. Того ж року виходять «Малоросійські повісті...» Грицька Основ’яненка, а невдовзі й інші авторські книжки, зокрема «Сава Чалий», «Українськії балади», «Вітка» Ієремії Галки (М. Костомарова), «Думки і пісні та ще дещо» Амвросія Могили (А. Метлинського), «Українські повір’я» Олександра Корсуна та інші. Продовжується робота і над альманахами «Сніп. Український новорічник» 1841 року та «Молодик», чотири томи якого вийшли впродовж 1843—44 років, щоправда, останній уже в Петербурзі. З-поміж авторів «Молодика» і Тарас Шевченко, котрий ще з кінця 30-х років почав співпрацювати з харківцями.
Утім, під цю пору слобідська літературна громада починає слабнути й розпадатись: 1843 року помирає Квітка-Основ’яненко; восени 1844 року залишає Харків Костомаров, осівши невдовзі в Києві; відходить від українських студій, а по тому 1847 року переїздить до Петербурга Ізмаїл Срезневський. Закінчивши навчання, розлітається й літературна молодь. Останнім проявом діяльності харківських романтиків і водночас певним її підсумком став «Южный русский сборник» у п’яти книгах, укладений та виданий 1848 року Амв- росієм Метлинським. Альманах мав суто літературний характер, художні твори супроводжувалися короткими довідками про авторів: самого Метлинського, Михайла Петренка, Степана Александрова, Михайла Макаровського, Григорія Квітку-Основ’яненка, а факт виходу став доволі символічним на тлі розгрому Кирило-Мефодіївського братства 1847 року і заборони творів Шевченка, Куліша, Костомарова.
Європейська «Весна народів», що одним крилом таки торкнулась України — Галичини, для слобожан обернулася затяжним культурним занепадом. Заборона українських недільних шкіл 1862 року, придушення повстання в Литві та Польщі 1863 року, Валуєвські циркуляри 1863 та 1866 років, Емський указ 1876 року були доволі несприятливими чинниками майже підпільного існування українського Харкова, що ледь вловимими контурами проступав у «місті російського купецтва».
Прикметне в цьому плані майже тридцятилітнє усамітнення одного з кращих поетів свого часу Якова Щоголева у своєму домі на Коцарській вулиці, — «одноэтажный... деревянный, в 6, даже в 7 комнат, три порядочных, остальные три маленькие, церковь, вокзал, почтамт, квартира доктора, аптека, лавки, конно-железная дорога — под боком... Вдобавок все подводы с Холодной горы направлены к базару по нашей улице, мимо наших окон, а это, по воспоминаниям ахтыр- ского детства, составляет для меня то, что для цивилизованного жителя столиц опера и балет», — а до того ж пилюжний присмак глибокої провінційності й екзистенційне відчуття «запізнілості» свого народження.
Для літературної молоді Слобожанщини другої половини ХІХ століття свідоме українство часто несло з собою складні життєві перипетії, як, наприклад, у долі Івана Манжури, Бориса Грінченка та його дружини Марії, Павла Грабовського. Інші шукали виходу в поглиблених наукових студіях, як-от Олександр Потебня та молодші Микола Сумцов, Дмитро Яворницький, Дмитро Багалій, або ж у громадсько-просвітницькій роботі, як, скажімо, родина Алчевських, а чи театрі, як Марко Кропивницький. Тотальна русифікація міста й жорсткі імперські перепони, певне, що не сприяли повноцінному розвитку українського слова й зокрема в його художньому вияві.
Олександр Потебня із сумом констатував тогочасні харківські реалії: «Асиміляція зводиться на погане виховання, на моральну слабість, на ослаблення енергії думки, на «мерзость запустения», що приходить замість витіснених і нічим не заступлених форм свідомости, ослаблення зв’язку між молодшими і старшими поколіннями, на дезорганізацію суспільства, на неморальність, на спідлення».
І все ж мусимо зауважити неперервність літературної традиції Слобожанщини та її щільного зв’язку із загальноукраїнським процесом. Зусиллями сина Степана Александрова — Володимира 1887 року в Харкові з’являється літературно-художній альманах «Складка», чотири випуски якого вийшло протягом 10 років. Серед авторів, окрім слобожан Якова Щоголева, Володимира Александрова, Кесаря Білилиловського, Бориса Грінченка, Миколи Вороного, Дмитра Яворницького, Данила Мордовця, Павла Грабовського, віднаходимо імена Ганни Барвінок, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Івана Франка.
У цей час зростає й воля до політичної боротьби «свідомих українців». За безпосередньої участі харківських студентів 1891 року виникає «Братство тарасівців», а в січні 1900 року в Харкові засновується Революційна Українська Партія. Цілком у дусі модерної доби молодь різко відмежовується від майже столітнього нидіння і сльозливого замилування українською минувшиною. У маніфесті «Самостійна Україна» одного з лідерів новітнього руху харківського адвоката Миколи Міхновського подибуємо: «Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться... українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі ці слова: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Вона віддає себе на служіння цьому великому ідеалові, і доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе оружжя, доти усі покоління українців йтимуть на війну. Війна проводитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається так же відповідною, як і боротьба фізичною силою». Розпочиналася абсолютно нова епоха із зрушеннями в усіх сферах людського існування.
З початком ХХ століття особливого розмаїття в літературному житті Харкова не спостерігалося, окрім хіба такого радикального вияву уподобань, як підрив пам’ятника Пушкіну, одразу по його встановленню. Поява кількох нових імен фіксувалася передусім поза межами краю, як, приміром, Олександра Олеся (Кандиби) та Гната Хоткевича, або ж, як Миколи Асєєва, Божидара (Богдана Гордеєва) та Григорія Петникова, — у площині творення нової поетичної мови на основі праслов’янських коренів (не без впливу наукових студій Потебні) для російської літератури.
Натомість харківці виявилися піонерами на вітчизняному просторі в розробленні нових синтетичних форм мистецтва, яким ства кінематограф. Після того, як 1893 року наш краянин Йосип Тимченко, працюючи в Одеському університеті, сконструював перший знімально-проекційний апарат, 1896 року вже в нашому місті Альфред Федецький знімає перші українські хронікальні фільми, а починаючи з 1909-го, таки ж у Харкові й теж уперше, режисер та актор Олексій Олексієнко (Алексєєв) ставить фільми за творами українських письменників І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького, Г Квітки-Основ’яненка, що, без сумніву, сприяло популяризації національної літератури.
Розпад імперій, соціальні й національні революції, постання незалежної держави України й поразка у війні з більшовицькою Росією — у цьому вирі подій формувалося нове покоління літераторів України. У його становленні віховим став 1921 рік.
Ще з літа цього року в Харкові, столиці Радянської України, довкола газети «Вісті ВУЦВК», редагованої відомим поетом Василем Елланом-Блакитним, у недалекому минулому провідним діячем партії українських есерів (боротьбистів), гуртуються Володимир Коряк, активний учасник літературного процесу перших революційних років, колишній однопартієць Еллана й у недавньому минулому царський політкаторжанин, Микола Хвильовий, доброволець Першої світової, повстанець проти гетьманату й комуніст з 1919 року, Володимир Сосюра, щойно демобілізований червоноармієць, а ще не так давно козак армії УНР, та магістр Михайло Йогансен, — усі майже ровесники, з такими різними й водночас характерними долями, залюблені у слово і сповнені творчої, кипучої енергії та віри в себе, в українське слово, в оновлену Україну.
Саме за їхньої безпосередньої участі та сприяння розпочинається літературний процес, що вже нині потрактовується літературознавцями як одне з найцікавіших явищ в історії української літератури: з’являються альманахи «На сполох», «Штабель», збірник «Жовтень», починає виходити журнал «Шляхи мистецтва».
Так поставала, перефразовуючи Григорія Костюка, «перша «п’ятірна фаланга» молодих літераторів, яка в цьому «великому, але не величному» слобожанському місті, на початку 20-их років запалила перші смолоскипи нового пореволюційного процесу».
Ще 1918 року в нашому місті з’являються видавництва «Час», «Вік», «Дзвін», «Криниця», «Вернигора», «Сяйво», «Друкар», «Союз», з 1919 — починає діяти Державне Видавництво України, а сам Харків стає столицею.
У 20-ті роки виникає низка літературних організацій і груп, найбільш масовими з яких були «Плуг» (Спілка селянських письменників, очолював її Сергій Пилипенко, а серед членів — Сава Божко, Андрій Головко, Олександр Копил енко, Петро Панч) і «Гарт» (Спілка пролетарських письменників, до якої належали Микола Хвильовий, Олександр Довженко, Майк Йогансен, а головою був Василь Еллан-Блакитний). Однак проголошена на зорі десятиліття ідея масовості, знайшовши реальне відображення в цих літературних організаціях, — засвідчила свою утопічність, а чи, принаймні, несвоєчасність. Адже новоспеченому роб- або сількору, щоби стати письменником, потрібно було ще дещо, окрім пера та паперу.
«З деякого часу в харківських літературних колах, що гуртуються навколо «Гарту» й «Плугу», зародилася думка про оформлення процесу зростання української революційної літератури в інституції академичного типу, що самим появом своїм характеризувала б дозрілість нової української літератури та підводила під дальший її розвиток тверді, сталі підвалини. Після цілого ряду приватних нарад склалася ініціятивна організаційна група в складі т.т. В. Блакитного, С. Пилипенка, М. Хвильового, Пельше і Лейтеса, котрі детально розробили план організації Української Літературної Академії та її ближчої роботи, й почала працю в напрямкові реалізації цього плану».
Утім, план не було зреалізовано, натомість 20 листопада 1925 року про своє існування голосно заявила Вільна Академія Пролетарської Літератури, серед академіків — першорядні письменники: Микола Куліш, Юліан Шпол (Михайло Яловий), Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Аркадій Люб- ченко, Олекса Слісаренко, Іван Сенченко, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Юрій Смолич, Микола Бажан, Юрій Яновський та інші.
«Буржуазне письменство має за собою тисячолітню культуру, глибину думок і роботу сотень поколінь митців над стилем. Ми ж вийшли з попелища революції. Тому в своїй творчості з класово-пролетарською установкою берімо все те культурне надбання віків і творімо нові форми й стилі. Творімо літературу, письменство, а не вбогу писанину, непотрібну й застарілу своїм змістом і формою», — так визначались в одній із програмових статей орієнтири діяльності ВАПЛІТЕ.
У пошуках естетичного ідеалу нового часу приходило усвідомлення індивідуальності кожної особистості, а за ним і своєї національної особливості, що досить гостро окреслилося в тогочасній літературній дискусії. З контексту ключових її питань «Європа чи Просвіта», «Україна чи Малоросія» поставало наскрізною ідеєю повноголосе функціонування національного художнього слова в самостійній українській державі.
«Спроби Хвильового пошити неоклясиків у революціонерів, у ґрунті йдуть з бажанням створити єдиний національний культурний фронт», — закидав ваплітовцям Самійло Щупак3 і, зрештою, був правий, адже, як влучно підмітив Юрій Шевельов, навіть суперечка ваплітян із Сергієм Пилипенком виглядала дрібною міжусобицею людей, що стоять на одній платформі1.
На противагу «національному культурному фронту» і задля уніфікації ідеологічно небезпечного розмаїття за ініціативою компартії 1927 року на Всеукраїнському з’їзді пролетарських письменників створюється «ортодоксальна» літературна організація ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників), що через п’ять років склала основу Спілки радянських письменників України. Серед найактивніших «ортодоксів» — Олександр Корнійчук, Іван Микитенко, Володимир Коряк, Михайло Доленґо.
Осібно в Харкові існували такі угруповання, як «Аванґард» (Валер’ян Поліщук, Раїса Троянкер, Леонід Чернов-Мало- шийченко), «Нова ґенерація» (Михайль Семенко, Ґео Шкуру- пій), «Молодняк» (Леонід Первомайський, Терень Масенко, Андрій Малишко), «Західна Україна» (Василь Бобинський, Мирослав Ірчан, Антін Крушельницький, Дмитро Загул) та інші, що лише урізноманітнювало літературний процес і всіляко сприяло постанню модерної української літератури.
Кожна з організацій мала свій друкований орган, які формувалися згідно з художньо-естетичними й політичними уподобаннями. Яскравою і водночас промовистою на їхньому тлі виглядала концепція «Літературного ярмарку», який, попри проголошену позагруповість, став прихистком ваплітян та їхніх однодумців після розгрому Академії й водночас продовженням їхньої діяльності в нових формах.
У грудні 1928 року виходить перша — «сто тридцять перша книга» журналу: «Редакція (або Ярмарком, скажімо) «безперечно строкатого» — так принаймні настирливо запевняє нас мало не вся нібито західньо-європейська преса — «Літературного ярмарку», за два місяці відчиняючи двері в 12 рік свого, можна сказати, скромного існування, тисне Вам Вашу шляхетну руку, шановний читачу, через ріки, озера, лани, ліси, міста і села нашої Героїчної Республіки. Труднощі, можна сказати, остаточно ще не переборено. Але все таки ... як все таки приємно, «як радісно згадувати запашне минуле!» (Фразу запозичено з віршів сучасного якогось поета). Як приємно зазирати в конторські книги річної передплати, і бачити, що Ви нас протягом ста тридцятьох, так би мовити, уявних місяців ні разу не зрадили».
Як зазначає Григорій Костюк, «мрійники з Літярмаркому уявили собі, що їх альманах почав виходити в січні 1918 року і до грудня 1928 року реґулярно вийшло 130 книжок. Перша реальна груднева книжка 1928 року, таким чином, була 131 книжкою безперервного українського культурного процесу від року проголошення в Києві Української Незалежної Держави» (IV Універсал 22 січня 1918 року). Таке підспуддя грайливого настрою прологів та інтермедій, які, на думку Юрія Шереха (Шевельова), «були справжнім tour de force в тогочасних умовах», і не дивно, що чим далі — починали сковуватися тяжкою заполітизованою атмосферою 1929 року, року «великого перелому».
У 1929—1930 роках у Харкові відбувається процес над «Спілкою визволення України», інспірований партійними органами та НКВС, на селі проходить кампанія з «ліквідації куркуля як класу», примусова колективізація, а згодом організований голод 1932—33 років, самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника, серійні репресії національної інтелігенції з піковим 1937 роком, унаслідок чого тільки письменників загинуло 223 особи — усе це ланки російсько- більшовицького терору, спрямованого на знищення однієї з найбільших європейських націй, ззовні прикритого тезою про розбудову соціалістичного суспільства.
Література як ідеологічна інституція в цьому процесі осторонь залишатися не могла, а відчайдушне відстоювання своїх позицій тим-таки ПРОЛІТФРОНТом (останнім прихистком ваплітян) за тих умов було вже неможливим.
23 квітня 1932 року згідно з постановою ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» усі письменницькі угруповання було ліквідовано й натомість створено Оргкомітет з підготовки до Першого з’їзду письменників СРСР.
Перший Всеукраїнський з’їзд радянських письменників розпочав свою роботу 17 червня 1934 року в Харкові, а закінчив — 12 серпня в Києві, куди було переведено столицю. Восени того ж року на установчих зборах було створено Харківську обласну письменницьку організацію, головою якої обрано Юрія Смолича, а друкованим органом став щомісячний «Літературний журнал».
Друга світова війна розкидала вцілілих письменників не лише по обидва боки фронту, а пізніше — і по різних континентах. З 1941 року в Уфі під орудою Івана Кочерги виходить щотижневик «Література і мистецтво», там же Юрій Яновський редагує журнал «Українська література». На радіо працюють Петро Панч, Олександр Копиленко, Дмитро Білоус, Кость Гордієнко, Терень Масенко, Володимир Владко. Чимало письменників були військовими кореспондентами, як-от Володимир Сосюра та Андрій Малишко. Багато хто загинув на фронті.
Тим часом в окупованому Харкові виходить газета «Нова Україна», де кілька місяців співпрацювали Аркадій Любчен- ко, Юрій Шевельов, Олекса Веретенченко. Вийшло також три номери журналу «Український засів».
Згодом, уже на еміґрації, харківці докладали чимало зусиль для організації розпорошених мистецьких сил, виступаючи ініціаторами створення Мистецького Українського Руху (Західна Німеччина, серед учасників — слобожани: Іван Багряний, Юрій Шерех (Шевельов), Григорій Костюк, Леонід Лиман, Олег Зуєвський), а пізніше, у Сполучених Штатах Америки, — об’єднання українських письменників «Слово».
У вересні 1943 року поновлює роботу Харківська письменницька організація, яку очолила Наталя Забіла (у наступні десятиліття організацією керували Петро Панч, Віктор Кочевський, Ігор Муратов, Ярослав Гримайло, Юрій Шовкопляс, Володимир Петров, Борис Силаєв, Радій Полонський, Іван Перепеляк), а вже в 50-ті роки починає налагоджуватися повноцінний літературний процес, попри те, що більшість уцілілих письменників-харківців на той час отримали переважно київську прописку.
Упродовж 1952—55 років виходять 8 книг альманаху «Харків», з 1956 року веде свій відлік журнал «Прапор» (з 1991 — «Березіль»), пік накладів і читабельності якого припадає на «перебудову». Можна твердити, що це періодичне видання та художня продукція заснованого 1945 року видавництва «Прапор» постають своєрідним літописом літературного життя краю другої половини ХХ століття, в усіх його тенденціях і особливостях, принаймні, зовнішніх.
Після численних поневірянь концтаборами й шляхами війни повертаються до Харкова та продовжують плідно працювати Василь Мисик, Ігор Муратов, Іван Багмут, Іван Вирган, Василь Боровий, приїздить Василь Бондар. У 50—60-ті роки на літературному обрії Слобожанщини з’являються імена Володимира Брюґґена, Григора Тютюнника, Роберта Третьякова, Станіслава Шумицького.
У 70-х — розгортається фронтальна війна проти будь-яких відхилень од канонів «соцреалізму». Досить прикметним і, по суті, першим у цій серії заходів виглядав VI розширений пленум правління Спілки письменників України на тему «Людина праці у сучасній українській літературі», що відбувся 1970 року саме в Харкові.
Чергова хвиля репресій торкається і редакції журналу «Прапор», працівників якого в 1973 році звинувачують у «буржуазному націоналізмі».
Водночас покоління, що робило в цей час перші кроки в літературі, на зламі 70-80-х формує в нашому місті досить цікаве поетичне коло, серед представників якого — Віктор Бойко, Олександра Ковальова, Анатолій Перерва, Леонід Тома, пізніше долучаються Володимир Верховень, Ірина Мироненко, а згодом і Степан Сапеляк, примусово направлений на проживання до Харківської області після ув’язнення та заслання.
У цей час увиразнюється й російськомовне письменство Харкова, підсилене зокрема політикою партії, з її орієнтиром на поступове «злиття двох братніх народів». Поряд із Володимиром Добровольським, лауреатом Державної премії 1949 року, у прозі працюють Борис Силаєв, Іван Маслов. З’являються поетичні імена Ірини Євси, Станіслава Мінако- ва, Сергія Шелкового, широкого розголосу набуває реабілітована в 1987 році творчість Бориса Чичибабіна.
Перші роки Незалежності засвідчили потужні креативні можливості Слобідського краю, його зумовлений славними традиціями потенціал. За цей значно зросла кількість видавництв, що спеціалізуються саме на художній літературі, порушивши приватною ініціативою усталені монополії. Так, приміром, нині важко уявити книжковий простір України без продукції «Фоліо» та «Клубу сімейного дозвілля».
Літературні часописи цього періоду хоч і не відзначалися особливою періодичністю й тривалістю, та все ж засвідчували досить активне літературне життя. І сьогодні прикметними видаються проекти «Чумацький шлях» та «Бурсацкий спуск», «Український засів», «Слобожанщина».
Продовжує плідну роботу редакція «Березолю», аудиторія якого відпочатку не обмежувалися нашим регіоном. З-поміж новітніх видань спорадично привертає увагу журнал «©оюз писателей» (ініціатори-видавці Костянтин Бєляєв, Андрій Краснящих, Юрій Цаплін).
Однак найбільше пожвавлення в художньому житті Харкова 90-х років принесли чисельні акції, фестивалі, творчі вечори Літературного музею, заснованого в 1989 році, культурологічного об’єднання «Спадщина», очолюваного на тоді поетесою Олександрою Ковальовою, таких позаспілчанських письменницьких угруповань, як «Червона Фіра» (Сергій Жадан, Ростислав Мельників) і «ЛІТО» (Віктор Бойко, Ірина Мироненко, Анатолій Перерва). Реєстр Національної спілки письменників збагачується цікавими іменами Наталки Мас- лової, Оксани Мардус та багатьох інших слобожан.
Початок ХХІ століття виявився напрочуд цікавим завдяки діяльності літературних угруповань «Весло слова» (Роман Трифонов, Олег Коцарев, Ганна Яновська, Валерія Осипова) та «Zacharpolis MM» (Сашко Ушкалов, Ярослава Івченко, Тетяна Дерюга), з-поміж учасників яких невдовзі виокремились ключові імена нової генерації українських письменників. Відтак у слобідській столиці сформувалося доволі сприятливий клімат для появи нових імен, і вони не забарились, згадати бодай Лалу Багірову, Оксану Бойко, Аліну Борщову, Юлію Максимейко, Юлію Тараненко Антоніну Тимченко, Катріну Хаддад.
З іншого боку, на пожвавлення літературного процесу в цей період вплинула діяльність мистецької агенції «Остання Барикада» (Олесь Доній) та Сергія Жадана, чиїми заходами проводиться ціла низка літературних вечорів та міжнародних фестивалів за участю провідних письменників України, Росії, Білорусії, Польщі, Литви. Тим самим Харків перетворюється на помітну літературну столицю, до того ж — із законодавчою ініціативою новітніх віянь і тенденцій у сучасному літпроцесі. Зрештою — нічого дивного у цьому немає, адже Слобідський край на літературній мапі таки особливий.